Який цей свiт

А одного дня, а була то неділя, баба Летуниха прийшла з онуком уся в білому і просторому, вийшла на горбок, де сиділи межи квітками гномик з домовичком - підняла рукави та й полетіла. Діти весело верещали, потім усі завмерли і дивилися на білу, потім сиву, потім темну цяточку над Видубичами, над Дніпром, над зеленим буянням Ботанічного саду.

- Не плач, побачиш, вона вернеться, вона тепер маленька, а стане велика і прилетить, - уперше заговорив розбишакуватий хлопчик мовою бабиного онука і вперше підняв руку, щоб погладити його розгублену кучеряву голівку.

Баба Яга

Максимчик не любив боятися.

Вірніше, любив боятися.

- Розкажи, бабусю, про Бабу Ягу.

Бабуся, коли могла, придумувала свої історії або брала абабагаламагівського "Івасика Телесика" і читала – Максим називав водяну зміюку Бабою Ягою.

Максим лежав на подушці і впивав кожне слово, як спраглий водичку.

Усю зміюччину компанію він узагальнював однією назвою: Баки-Маки. Бака-Мака було все, що таїло в собі небезпеку - скривлене, витріщене, роззявлене, носате, рукате, словом, страшне.

- Підемо до Баки-Маки?

- Поспиш і підемо.

- То розкажи ще про Бабу-Ягу, - Максим влягався на ручку і лагодився під казочку спати.

А до Баки-Маки, однієї з різноликих Бак-Мак, вони ходили того літа щодня. Бака-Мака забирала з бабусиної руки одну гривню і гоцала Максима разом з гамірливою компанією його дво- і трирічних друзів півгодини на своєму гладенькому, пружному, ґумовому череві.

Замешкала Бака-Мака в Ботанічному саду, недалеко входу. Високий, понад дерева, червоно-зелений клоун збирав дітвору і витрушував останню гривню з маминих гаманців.

Його трусило мотором, а він підкидав дітей, розпашілих з радості.

- Давай, купимо чіпси?

- Ні, хочу на клоуна...

- Може, ліпше морозива?

- Ні, туда.., - тягла дитина матусю до ґумового велетня, що кивав надутою головою, зазиваючи всіх охочих пострибати.

- Хоч би вже на море відвезли цього боввана, - нарікали матері. - Клоуна посеред літа складали в причеп "Запорожця" і везли до моря заробляти гривні у відпочиваючих.

- Уже темніє, пора додому.

- Ще трошки...

- Ох, цей клоун!

І жодна дитина не рушала з місця, аж поки ґумовий велет, глибоко зітхнувши, не віддавав "дух" і не опускав голову додолу. Все це діялося повільно, він ослабав знизу, аж врешті перехилявся і ніби кланявся дітям та вибачався у матерів. І "йшов” на спочинок.

Діти верещали, хапали його за охлялу голову, шарпали за "ноги" і розчарованими поглядами проводжали причеп із ґyмовим згортком до завтра.

- Спи, Максимчику, засинай, бо вже скоро вечір, а нам же в Ботсад іти.

- До Баки-Маки?., - "гумовим" язиком сонно лепетав малюк.

У Ботанічному саду майже всі діти і їх матері говорили "по-київськи", цебто, по-російськи. Максим мовчав, він і так був "замкнутим", а ще й мови російської не знав. Удома всі говорили з ним і між собою українською.

- Як ти називаєшся?

- Масєм.

- А де ти живеш?

- Києві.

- А де у Києві?

- Пецеську.

- І хто ти є?

Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:

- Я - українець.

- Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..

- Кака?.. - розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.

Але вдома він дражнив бабусю:

- Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: "сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам."

- Баба-Яга казе Масємові: "Я пліду і тєб'я забілу." - Як-як?..

- Я пліду і тєб'я забілу.

- Де ти це чув?

- Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .

- Ану розкажи, як то було? - страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.

- Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: "Я пліду і тєб'я забілу!.."

Так і сказала... Оте "тєб'я" (не "тєбя", а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.

І вона винила Ботсад.

Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.

А було це ще влітку.

Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю "горами" і "долинами", показував: "Бацись - Бог", - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, "замкнутого", вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?

- Ти Баба-Яга? - зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.

Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.

- Ти мене забереш?..

- Ні.

- А цому?

Вона не знайшлася, що йому на те сказати.

- Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга? - Захлинаючись, висловив своє сподівання.

- І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.

Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!

Він знав, що вона є...

Варенички

Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.

Важко бути чемним на догоду мамі, бабусі, дідусеві, а найдужче білому ангeликові, який денно-нічно стереже хлопчика від усього лихого.

Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з "пузиком", з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.

- Хто то? - колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.

- То Максим - твій ангел хранитель.

- Со він лобить?

- Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .

Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.

Вона йому втлумачувала:

- Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?

Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.

Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:

- Музцини не пацуть.. .

- Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...

- Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.

Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.

І Максим-мужчина.

Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.

Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.