Погоня за вівцею

З: — Ти хочеш сказати, що духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Виходить, упродовж тижня, коли тебе розшукували, ти духовно спілкувався з вівцею?

В: — Саме так.

З: — Ти не вважаєш це ухиленням від виконання службових обов’язків?

В: — Мої службові обов’язки — дослідження овець.

З: — Але ж духовне спілкування не входить у такі дослідження! Надалі радив би тобі поводитися обачніше. Ти закінчив аграрний факультет Токійського Імператорського університету з найвищими оцінками. І потім у Міністерстві відзначався блискучим виконанням службових обов’язків. На тобі лежить відповідальність за розробку аграрної політики для майбутньої Східної Азії. Не забувай про це!

В: — Зрозуміло.

З: — Забудь про духовне спілкування. Вівця — звичайна свійська тварина.

В: — Цього забути не можна.

З: — Розтлумач докладніше.

В: — Вівця в мені.

З: — Це не пояснення.

В: — По-іншому пояснити неможливо.

У лютому 1936 року Професора Вівцю відкликали на батьківщину, ще кілька разів так само допитували — і призначили на роботу в міністерський архів. Робота зводилася до складання каталогу архівних матеріалів і їхнього розміщення на полицях. Інакше кажучи, його відлучили від розробки аграрної політики для Східної Азії.

— Вівця з мене вийшла! — саме тоді признався Професор Вівця близькому другу. — А раніше була в мене всередині.

1937 рік. Професор Вівця звільняється з роботи в Міністерстві сільського господарства та лісівництва й, отримавши кредит цього ж міністерства під виконання «Плану розведення тримільйонного поголів’я японських, маньчжурських і монгольських мериносів», над яким раніше працював, перебрався на Хоккайдо і став власником ферми з п’ятдесятьма шістьма вівцями.

1939 рік. Професор Вівця одружується. Сто двадцять вісім овець.

1942 рік. Народжується старший син (тепер — управитель готелю «Дельфін»). Сто вісімдесят одна вівця.

1946 рік. Пасовиська Професора Вівці реквізуються під навчальний табір американської окупаційної армії. Шістдесят дві вівці.

1947 рік. Професор Вівця переходить на роботу в Спілку вівчарів Хоккайдо.

1949 рік. Дружина Професора вмирає від сухот.

1950 рік. Професор Вівця стає директором Музею мериносознавства Хоккайдо.

1960 рік. Старший син втрачає пальці в порту Отару.

1967 рік. Закривається Музей мериносознавства Хоккайдо.

1968 рік. Відкривається готель «Дельфін».

1978 рік. Молодий агент з продажу нерухомості питає про краєвид на фотографії.

(Це вже про мене).

— От тобі й маєш! — сказав я.

— Обов’язково хотілося б зустрітися з вашим батьком, — сказав я.

— Я не проти такої зустрічі. От тільки мене батько недолюблює… То вже вибачте, якщо доведеться вам зайти до нього самому, — відповів син Професора Вівці.

— Недолюблює?..

— Через те, що я без двох пальців і почав лисіти…

— Зрозуміло, — сказав я. — Дивак та й годі, правда?

— Може, мені як синові і не годиться так казати… Але він справді-таки дивакуватий. Відтоді, як з вівцею зустрівся, — його наче підмінили. Став вередливим, а іноді й жорстоким. Та насправді в глибині душі залишився м’якою людиною. Тільки послухайте, як він грає на скрипці, — і все зрозумієте. Вівця завдала йому шкоди. А через нього і мені.

— А ви любите батька? — спитала подружка.

— Аякже, люблю, — відповів управитель готелю. — Та батько мене недолюблює. Ні разу не брав на руки відтоді, як я народився. Ні разу слова теплого не сказав. А як я втратив пальці і полисів — постійно знущається.

— Я впевнена, що він робить це ненавмисно! — заспокоювала подружка.

— І я так думаю, — підтримав я.

— Дякую… — сказав управитель готелю.

— А якщо прийдемо тільки ми удвох — зможемо з ним поговорити? — спитав я.

— Не знаю, — відповів управитель готелю. — Мабуть, зможете, якщо звернете увагу на дві умови. Перша — треба чітко сказати, що ви прийшли розпитати про вівцю.

— А друга?

— Не кажіть, що це я вас прислав.

— Зрозуміло, — сказав я.

Подякувавши синові Професора Вівці, ми піднялися сходами на другий поверх. У коридорі було холоднувато і вогко. Лампочки ледве горіли, в кутках залягла товстим шаром пилюка. В повітрі плив запах старого паперу і людського тіла. Ми пройшли, як нам було сказано, до кінця довгого коридору й постукали у старі двері з облупленою пластмасовою вивіскою «Директор музею». Відповіді не було. Я спробував постукати ще раз. Ніхто не відізвався. І тільки за третім разом з-за дверей долинуло людське рикання.

— Не турбуйте! — кричав голос. — Ідіть, собі геть!

— Ми прийшли розпитати про овець.

— Ідіть під три чорти! — верескнув Професор Вівця. На свої сімдесят три роки він мав досить сильний голос.

— Нам обов’язково треба поговорити! — крикнув я через зачинені двері.

— Ідіоти! Мені нічого з вами говорити про овець! — сказав Професор Вівця.

— Однак мусите! — наполягав я. — Про вівцю, яка зникла тридцять шостого року!

Після короткої мовчанки двері рвучко відчинилися — і перед нами з’явився Професор Вівця.

Волосся Професора було довге і сиве наче сніг. Білі брови спадали бурульками над очима. На зріст він був — сантиметрів сто шістдесят, тримався з гідністю. Постать кремезна. Ніс виступав зухвало вперед ніби лижний трамплін.

Кімнату переповнював запах людського тіла. А втім, ні — це вже не був людський запах. Досягши певного рівня, він злився з часом і світлом. Підлогу захаращували старі книжки і документи настільки, що її майже не було видно. Більшість книжок — наукові трактати, написані іноземними мовами. Всі вони, без жодного винятку, були вкриті плямами. Праворуч під стіною стояло брудне ліжко, спереду під вікном — велетенський стіл з червоного дерева й обертове крісло. На столі спостерігався відносний порядок, купу документів притискало зверху скляне прес-пап’є у вигляді вівці. У кімнаті панувала напівтемрява — лише запилена настільна лампа на шістдесят ватт кидала на стільницю своє тьмяне світло.

На Професорові була сіра сорочка, чорний вовняний джемпер і майже безформні грубі штани з тканини «в ялинку». Під впливом світла сіра сорочка і чорний джемпер здавалися білою сорочкою і сірим джемпером. А, може, вони такими насправді й були.

Професор Вівця вмостився в обертове крісло по той бік стола і пальцем показав на ліжко. Обережно, ніби обминаючи міни, ми переступили через книжки, добралися до ліжка й сіли. Ліжко було настільки брудним, що здавалося, ніби мої «лівайси» навічно прилипли до простирадла. Зчепивши пальці обох рук на столі, Професор не спускав з нас погляду. Його пальці навіть на суглобах вкривала чорна шерсть, яка дивовижним чином контрастувала із сліпучо-білим волоссям на голові.

Піднявши телефонну трубку, Професор грубо звелів: «Негайно неси їжу!».

— Отже, — промовив він до нас, — ви прийшли поговорити про вівцю, яка зникла тридцять шостого року?

— Саме так, — відповів я.

— Гм-м-м… — промимрив Професор Вівця і гучно висякався у грубу паперову серветку. — Ви хочете щось розповісти? Чи щось запитати?

— І те, й інше.

— Ну тоді розповідай!

— Ми знаємо, куди втекла від вас вівця навесні тридцять шостого року.

— Гм-м-м… — знову прогугнявив він. — Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?

— Справді знаємо, — підтвердив я.

— Напевне, якась нісенітниця!..