Погоня за вівцею

Задоволений відповіддю, співрозмовник поклав трубку.

Другий дзвінок був від пересмішника.

— Пі-пі-і!.. — пищав хтось на тому кінці телефонної лінії. — Пі-пі-і!..

Цього разу я поклав трубку. Життя в місті справді якесь дивне.

Останньою дзвонила жінка із страшно тонким голосочком.

— Мене всі називають Пацюком… — сказала вона. Її голос нагадував коливання електричного дроту під вітром.

— Вибачте, що змусив вас подзвонити, але я розшукую Пацюка-чоловіка, — пояснив я.

— Я так і думала!.. — сказала вона. — В усякому разі, мене також називають Пацюком… А тому я подумала, що варто подзвонити….

— Я вам справді дуже вдячний.

— Та що ви! Нема за що… А той, кого ви шукали, знайшовся?

— Ще ні, — відповів я. — На жаль.

— О, якби це ви мене шукали!.. Та виходить — не мене…

— Ага… На жаль.

Вона мовчала. Я пошкрябав мізинцем за вухом.

— Чесно кажучи, я сама захотіла з вами поговорити, — сказала жінка.

— Зі мною?

— Сама не знаю чому, але від самого ранку, коли побачила оголошення в газеті, все вагалася — подзвонити вам чи ні… Бо подумала, що, напевне, буде недоречно…

— Отже, те, що вас називають Пацюком, — неправда?

— Ага, — сказала вона. — Ніхто мене ні Пацюком, ні чимось іншим не називає. Я взагалі не маю друзів. Тому й захотілося з ким-небудь поговорити.

Я зітхнув.

— Ну що ж… Усе одно спасибі.

— Пробачте… Ви самі — з Хоккайдо?

— З Токіо, — відповів я.

— Приїхали з Токіо шукати друга, чи не так?

— Саме так.

— А скільки років вашому другу?

— Щойно тридцять сповнилося.

— А вам скільки років?

— Тридцять через два місяці.

— Ви — одинак?

— Так.

— А от мені — двадцять два. Це правда, що з віком усе сприймається легше?

— Хто його знає… — відповів я. — Одне легше, інше — навпаки.

— А чи не могли б ми поговорити про все спокійно десь за вечерею?..

— Вибачте, — сказав я, — але я мушу чекати дзвінка…

— Он що, — відповіла вона. — Тоді ще раз вибачте.

— В усякому разі, спасибі за дзвінок.

І розмова перервалася.

Як добре подумати, це здавалося спокусливою розмовою повії. А може, просто самотньої жінки. Та мені було байдуже, з ким я говорив. Адже я не дізнався нічого, що навело б мене на Пацюка.

Наступного дня подзвонили лише один раз.

— Повірте мені — про пацюків я розповім вам усе! — заявив у трубку недоумкуватий чоловік. І впродовж п’ятнадцяти хвилин розказував про те, як у сибірському полоні боровся з пацюками. Розповідь виявилася досить цікавою, але на жоден слід мене не навела.

Я вмостився на відкидному стільці під вікном й, очікуючи телефонного дзвінка, цілісінький день спостерігав за тим, що відбувалося у фірмі на третьому поверсі будинку навпроти. За день спостережень я так і не дізнався, над чим, власне, там люди працювали. У конторі з десятком службовців з’являлись і зникали відвідувачі, змінюючи один одного, наче баскетболісти на змаганні. Один клерк передавав іншому якісь документи, той ставив на них печатку, а хтось третій запихав їх у конверт і вибігав надвір — і так без кінця. В обідню перерву співробітниця з великими грудьми розносила усім чай. Пополудні кілька працівників пили каву, замовлену по телефону. Мені також її захотілося. Я спустився вниз, попросив портьє приймати телефонні повідомлення на мою адресу, випив кави у найближчому кафетерії і, купивши по дорозі дві банки пива, повернувся в готель. На час мого повернення в конторі навпроти залишилося тільки четверо людей. Грудаста співробітниця жартувала з молодиком. Попиваючи пиво, я стежив за роботою фірми, зосередивши увагу передусім на грудастій жінці.

Що довше я придивлявся до її грудей, то щораз більшими вони мені здавалися. Напевне, її бюстгальтер тримався на бретельках, схожих на сталеві троси мосту Золоті Ворота у Сан-Франциско. Враження було таке, ніби кілька молодих співробітників аж пищали, щоб з нею переспати. Їхня жага передавалася мені через дві шибки і вулицю. Спостерігати чийсь статевий потяг — річ вельми дивна. Незчуєшся, як почнеш вважати його своїм власним.

Коли о п’ятій годині вернулася подружка, переодягнена в червоне плаття, я вже запнув занавіску і дивився по телевізору повторний показ мультика про Ошалілого Кролика. Так закінчувався восьмий день нашого перебування в готелі «Дельфін».

— От тобі й маєш! — сказав я. Повторювати ці слова поволі ставало моєю звичкою. — Минула третина місяця, а ми не просунулися уперед ні на крок.

— Начебто, — погодилася подружка. — Цікаво, що зараз поробляє Оселедець?

Після вечері ми відпочивали на плісняво-оранжевому дивані у фойє готелю. Коло нас, крім трипалого портьє, я не бачив нікого. Піднявшись на драбину, він міняв електричні лампочки, витирав віконні шибки, складав на купу газети. Хоча в готелі, напевно, проживало ще кілька чоловік, вони, здавалось, позамикалися у своїх номерах і німували, як мумії у темряві.

— Як ваша робота?.. Просувається?.. — несміливо запитав портьє, поливаючи рослини в горшках.

— Не дуже успішно, — відповів я.

— Здається, ви помістили в газетах оголошення…

— Помістив, — підтвердив я. — Шукаю людину у справі успадкування земельної ділянки.

— Успадкування?

— Ага. Бо спадкоємець пропав безвісти.

— Зрозуміло, — підтакнув портьє. — У вас, бачу, начебто цікава робота…

— Та де там!

— Все-таки є в ній щось привабливе — як у полюванні на Білого Кита у «Мобі Діку».

— Білого кита?.. — перепитав я.

— Авжеж. Полювати на будь-що завжди цікаво.

— Наприклад, на мамонта? — спитала подружка.

— Авжеж. Байдуже на що, — відповів портьє. — А ви знаєте, чому цей готель я так назвав?… Бо у «Мобі Діку» Мелвілла є епізод, в якому з’являються дельфіни.

— Ого! — здивувався я. — А чи не краще було б назвати «Готель Кит»?

— У кита не дуже привабливий образ! — скрушно мовив портьє.

— «Готель Дельфін» — прекрасна назва! — сказала подружка.

— Спасибі! — і портьє всміхнувся. — До речі, нам пощастило в тому, що ви зупинилися в нашому готелі на такий тривалий час. На знак удячності хотілося б пригостити вас гарним вином.

— Як чудово! — вихопилося у подружки.

— Від щирого серця дякую, — сказав я.

Портьє зайшов у підсобне приміщення і через хвилину приніс пляшку охолодженого білого вина разом з трьома келихами.

— Я зараз на роботі, а тому дозвольте випити за ваше здоров’я чисто символічну порцію.

— Будь ласка, будь ласка! — вигукнули ми з подружкою.

Ми випили вино. Не надто високої якості, але досить приємне на смак. Келихи були досить вишуканими — з візерунком виноградної лози на склі.

— Вам подобається історія про Білого Кита, чи не так? — запитав я.

— Ага. Через те змалку мріяв стати моряком.

— А тепер управляєте готелем? — спитала подружка.

— Так, але це сталося вже після того, як втратив пальці, — сказав чоловік. — Коли розвантажував суховантажне судно, лебідкою прищемив руку.

— Який жах! — вимовила подружка.

— Спочатку, звісно, світ потьмарився в моїх очах. Однак життя — незрозуміла штука. Так чи інакше, я нарешті придбав цей готель. Досить посередній готель, але завдяки йому якось зводжу кінці з кінцями. Ось уже десять років.

«Виходить, той чоловік — не портьє, а управляючий», — подумав я.

— Чудовий першокласний готель! — підбадьорила подружка.

— Спасибі за добре слово, — сказав управитель готелю і долив нам вина.

— Однак за тих десять років — як би це краще сказати? — будинок набрав солідності, правда? — спитав я рішуче.

— Так, звичайно! А побудували його відразу по війні. Я вважаю, що мені пощастило — такий будинок зумів купити дешево.

— А як його використовували перед тим, як відкрився готель?

— Будинок був відомий під назвою «Музей мериносознавства Хоккайдо». У ньому містилася адміністрація та архів з матеріалами про мериносів.

— Про яких мериносів? — здивовано спитав я.