Сарабанда банди Сари

«А я тобi розповiдав про Лолу?» «Це хто, богиня вечiрнiх полюцiй?» «Нi, це моя сестра. Вона загинула, коли їй було десять рокiв». «Вибач, я дiйсно цього не знав. Вибач». «Взагалi її звали Лолiта, так назвав її батько, бо вiн любить Набокова. Ти читав «Лолiту»?» «Який жах. Слухай, вибач менi за цю богиню, за полюцiї цi, я просто не мiг подумати, що…» «То ти читав?» «Читав». «Я б нiколи не назвав свою доньку цим iменем, а ти?» «Не знаю. Я нiколи не думав про дiтей». «Я просто хотiв сказати тобi, що я її зовсiм не пам'ятаю. Ну, як ти - батька. Бо вона нiколи не прагнула спiлкуватися зi мною. У неї було своє життя, подруги, таємницi, iграшки. Вона дуже пишалася тим, що її iм'ям названо епатажний роман».

«Тобi також в цьому сенсi є чим пишатися». «Чим?» «Ти коли-небудь читав про Емiля з Леннебергi?» «Нi». «Дивно. З твоєї допитливiстю, я був переконаний, що ти давно вiднайшов цю iнформацiю. Це написала Астрiд Лiндгрен». «Матуся Карлсончика?» «Так. Чекай, нiкуди не зникай. Зараз знайду книжку, в мене є. Отже, слухай. «Емiль з Леннебергi. Так звали хлопчика, який мешкав бiля Леннебергi. Емiль був маленьким розбишакою та впертюхом. Звiсно, вiн не був таким милим, яким є ти. Хоча з вигляду вiн був вправним хлопом - що правда, то правда. Але допоки не починав верещати. Очi мав круглi та блакитнi. Обличчя також кругле та рожеве, волосся свiтле та кучеряве. Подивишся на нього - викапане янголятко! Але не поспiшай розчулюватися». Емiль слухав. «Ти знаєш, якщо не брати до уваги бiлявої зовнiшностi Емiля, то ви надзвичайно схожi. Ти почитай це, не такi вже й дитячi цi оповiдки!» «Думаєш, батько назвав мене на його честь?» «Не знаю. Але з iншого боку, ти можеш йому подякувати, що вiн не назвав тебе Дорiаном або Едiчкою. В принципi, Енеєм вiн тебе також не назвав!» Емiль захихотiв. «Едiчка це ж Лiмонов, так? А я читав!» «А давай читати про Емiля? Спочатку - ти, а потiм - я?» I ми почали читати про Емiля. Спочатку - я, а потiм - Емiль. А потiм я заснув.

Коли я пiдвiвся, всi ще спали. Я неквапливо вигуляв Террi, який мав дiло до кожної травинки та кущика. Я думав про Сару. Осiннє повiтря нагадувало менi про неї - доньку осенi.

Це була Сара. Сара була на кухнi. Там вона була гумовою гидотою, яка пищала щоразу, щойно я чортихався об неї у темрявi; двома мисками для корму, двома мисками для води. Там вона була холодильником, сповненим поминальної їжi, яку наготувала Емiлiя. Сара була в ваннiй кiмнатi. Там вона була сiрими трусами з писком Мiккi-Мауса, смугастими шкарпетками та одеколоном «Дюпонт. Фор мен». Сара була Емiлем, що спав в нашiй спальнi. Його зухвалими картинковими мрiями була Сара. Сара принишкла в моєму кабiнетi, де вона була роздрукованими графiками поведiнки циклонiв, спортивними генеральськими штанами, елегантськими окулярами в срiбнiй оправi, а також колбою, в якiй вiдпочивало святе повiтря. А що я? Менi подобалася ця Сара, я звик до неї.

Ось тодi вона i приїхала. Зi шкiряними сово-амулетами, зi своєю рiзкою посмiшкою, зi своїми iдiотськими жартами, з активними ногами, якi залишали пiсля ночi синцi на моїй спинi та стегнах; зi своїми планами, вiдкритiстю та шаленими сподiваннями. I - зi своїм коханням. До мене.

Одного разу (я вже не пам'ятаю, до якого слова або ситуацiї це прийшлося) я висловив спiвчуття Гестапо з приводу його Лолiти. «Павле, Ви на щось натякаєте в такий спосiб?» Запитав мене вiн. «Натякаю?» Здивувався я. «Не натякаєте?» Здивувався Гестапо. «А чого ж ви тодi вiд мене хочете?» Я обережно глянув на всi боки, наче - нiкого. «Слухайте, менi просто сказав про це Емiль. Коли ховали мого батька. Я розумiю, що Вам важко про це згадувати. Про Лолiту. Але я хотiв, зрозумiйте мене правильно, висловити своє спiвчуття. Тiльки. Нiчого iншого». «Спiвчуття?» «Спiвчуття». «Яке спiвчуття?» «Щире». «Щире. Дякую. А з якого приводу, дозвольте дiзнатися, ви менi спiвчуваєте?» «З приводу смертi доньки. Взагалi не розумiю, чого ви так реагуєте. Якщо вам це неприємно, сказали б, що не хочeте про це говорити, хiба я не зрозумiв би?» «Смертi кого? Павле, якби я запитав вас, як ви себе почуваєте саме зараз, я б злукавив. Мене здавна непокоїть стан вашого душевного здоров'я. Але що ви взагалi собi дозволяєте? Хiба це нормальна тема для жартiв, на ваш погляд? Вигадувати доньок, а потiм висловлювати спiвчуття, тому що цi доньки, бач, померли?»

У мене вже горiв шлунок. Чортiв Мiлiк. Це ж треба! Навiть на пiдсвiдомiсть таке не налазить. Як так можна - вигадувати собi сестер, а потiм їх ховати? Я розумiю, навiщо вiн тодi це зробив, вiн дiйсно завдяки цiй iсторiї витяг мене зi стану каяття та остраху, але такою цiною?! Псих. «Геннадiю, я… переплутав, вибачте, запрацювався, аж нiяк не хотiв вас образити. Самi знаєте - iнколи на мене находить». «Дуже часто, ви маєте на увазi». Я посмiхнувся. «А можна ще одненьке запитання?» «Про мертвих дiтей?» «Е - нi. Про лiтературу». «Нда». «Ви Набокова любите?» Гестапо замислився. «В принципi - ставлюся з повагою до його творчостi. Не можу сказати, що це мiй улюблений письменник, але - майстeр. Безперечно, майстeр. А що?» «Та нiчого». Можу собi уявити, що вiн розповiдатиме дружинi про мене сьогоднi. I так - майже щоразу. Жах.

Я подумав, чи не надерти Мiлiку вуха? Але замiсть того, щоб надерти, почав реготати як навiжений. Я дiйсно - псих. Як i Мiлiк, зрештою, як i частково всi ми.

* * *

Геннадiй Станiславович Полонський так i не звик до моєї манери спiлкування, хоча ми вечеряємо разом доволi часто. Щоправда, пiд час вечерi ми можемо читати газети, обмiнюватися стислими реплiками стосовно їжi, яку замовили, та питва, до якого i вiн, i я маємо смак. Ото й усе. Сара смiється i каже, що ми виглядаємо, наче персонажi англiйських комедiй. Я iнодi також в це вiрю, особливо тодi, коли Гестапо придивляється до мене i каже: «О».

Отця Макарiя я бiльше не бачив, хоча вiн неодноразово приїздив у справах до Києва. В нього новенький джип. З цього приводу я не втримався i надiслав йому sms: «Кому пiп продав душу за джип?» На це вiн менi вiдповiв церковним гiмном. Принаймнi, я назвав це саме так, бо зовсiм не розбираюся в церковних спiвах та музицi. Єдине, в чому я переконаний, так це в тому, що та мелодiя не була Сарабандою для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я вирiшив, що наш рахунок 1:1. До речi, Тимофiй постiйно з ним спiлкується, вони навiть проводили спiльну акцiю. Уявити не можу, що вони там робили, i не хочу, щоб менi хтось про це розповiдав. Проте я впевнений у тому, що отець Макарiй є елiтним експонатом у колекцiї тимофiївських психiв.

Вiд Єви якось прийшла листiвка з краєвидом Тернополя. Виявляється, вона бере участь у виставцi вишиванок, представляє собачу колекцiю. Я не втримався i повiдомив про це Гестапо. «Якщо «елiта» вдягає в нацiональне хатнiх улюбленцiв - все не так погано, як ми думаємо». Такою була його реакцiя. Я склав Євi вiрша та скинув sms:

«Сидить собачка в будi. В вишиванцi.

Злi люди не пускають в клуб. На танцi.

Пiшов туди красень Сiрко в жупанi,

Iз ним танцює iнша сука-панi!

Йшов повз паркана - носом не повiв…

Ось так вдягатися для клятих кобелiв!»

Єва вiдповiла, що не розумiє, як iз такими здiбностями я не працюю на українському телебаченнi. Знущається, собача модельєрка. До речi, про українське телебачення. Коли останнього разу ми гостювали у стареньких Саранських, старий був одержимий новим кулiнарним проектом: «Спечи класика!» (або «Попали класика!» - вiн ще не вирiшив). Саранський збирав рецепти, якi вставляли у свої твори письменники, i власноруч перевiряв, що виходить, якщо цим рецептом керуватися.

Нона закохалась у Вiолончель. Вони познайомилися на похоронi мого батька, там все i почалося. Я досi не розумiю, як це сталося, але тим не менше - вони разом. З iншого боку, вiолончелiст та похоронний менеджер - спiвзвучний союз, принаймнi вони можуть разом працювати. Дуже часто ця неймовiрна пара гостює у нас. Я за ними спостерiгаю, не втрачаючи надiї зрозумiти, яким чином з'являються такi союзи. Хоча, можливо, хтось не розумiє, чому я з Сарою або Сара зi мною.