Сарабанда банди Сари

«Емiлю, що ти йому налив?» «Це - вiскi», - поiнформував я Гестапо.

Мати дуже любила бiлий колiр, але нiколи не носила бiлих суконь, сорочок, спiдниць, бо я прохворiв на пiєлонефрiт усе дитинство, тому нервово реагував на бiлий одяг, - вiн нагадував менi медичний персонал. Але батько постiйно дарував їй бiлi сукнi. А одного разу змусив її бiловдягтися. «Все. Досить», - сказав вiн менi, коли я вже вiдкопилив губу, щоб заперечливо зарюмсати. Тодi я вперше подався з дому. Утiк. Як я ненавидiв його, як я його ненавидiв! Я йшов навмання та говорив «ненавиджуненавиджуненавиджугадгадгад».

Якось вiн написав книжку. Про наших котiв. У нас постiйно жили коти, коли я був маленький. Не знаю, кому з нас подобалися коти. Можливо, це ми їм подобалися (з котами не можна знати таких речей на сто вiдсоткiв), тому це вони з нами жили. Отже, батько написав книжку «Мої коти» i попросив, щоб я її прочитав. «Як буде час». Коли ж час в мене знайшовся i я її прочитав, то був обурений так само як тодi, коли мама вдяглася в бiле. Батько написав про котiв так, наче тiльки його хвилювали коти. Наче крiм котiв його нiчого не хвилювало. Наче тiльки вiн ними займався, годував, прибирав, вилаював за пошарпанi шпалери та фiранки, бiгав по ветеринарах, вилiковував Єремiя, коли той стрибнув з четвертого поверху та пошкодив спину. Це в батька болiло серце, коли з котами щось траплялося. Це вiн дивувався, як Iнокентiй може їсти горохову кашу зi свининою. Коти та батько, батько та коти. Ми з мамою, якщо i з'являлися в батьковому котожиттi, то тiльки для того, щоб дорiкати йому котами, безладом та зiпсованими шпалерами.

Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, - аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…

Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким - чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…

Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це - дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так - виразнiше, так - достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.

«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», - заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.

Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички - смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:

«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки - теплота та увага, нема що сказати…

Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав - Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я - похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…

«Павле, еге-гей». Це - малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я - нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.

Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це - Єва. Я дiзналася про твого батька. Щиро спiвчуваю тобi, тримайся, будь-ласка! Прийти не можу, бо там Тимофiй. Розумiєш? Я обов'язково згодом зателефоную». На спiвчуття можна не вiдповiдати. Я не мiг примушувати себе дякувати, менi здавалося це диким, - дякувати? За що? За те, що хтось каже кiлька слiв спiвчуття щодо батькової смертi? Дикiсть. Яке це все дикунство. Отець Макарiй бубонiв щось належно-церковне. «Ма, хiба батько був вiруючим?» «Павле, цсссс». В цьому «цссс» вся мати. Якби менше в моєму життi було цього «Павлецсссс», iмовiрно, я б знав про їхнє та своє життя трохи бiльше…