Кавовий присмак корицi.

Вона була вдома. Вона видихнула в слухавку чи то «Ало», чи то «Олег», я не розчув. Це було так зненацька - одразу почути її голос. Важливим було почути її голос, а не зрозумiти, що саме вона вигукнула. Вона взяла слухавку пiсля першого ж гудка, тому я не встиг нiчого второпати, налаштувати себе на її хвилю. «Привiт, ееее, це - Лесь». I вона менi зрадiла. Спочатку я не мiг повiрити в це, але вона менi вiдверто зрадiла. «Слухай, - заходь. Менi треба щось тобi розповiсти. Слухай, це чудово, що ти подзвонив, правда. Заходь, так? I зараз». I вона кинула слухавку. Менi довелося ще раз набрати щасливi, так, тепер я був переконаний,

саме щасливi сiм цифр її номера, щоб запитати, куди, власне, я маю йти.

Я не пам'ятаю, про що я думав, коли дiставався її помешкання.

Я взяв машину, але вийшов майже за два квартали до її

будинку (коли я вийшов уже вiд неї, то не мiг згадати, де саме

припаркувався). Час вiд часу я пiдносив до обличчя букет троянд бiлого

кольору, я пам'ятаю, що вона обожнювала бiлi троянди, вдихав їхнiй

аромат i намагався вгамувати стукiт серця. Посмiхався дiвчаткам, котрi

стрибали у «класи». Котрась iз них захихотiла i назвала

мене педофiлом. Дiвчинка зовсiм не була схожа на Домiнiк Свейн у ролi

фатальної малолiтки Лолiти, пухкеньке, мале створiння у довгiй

спiдницi та капелюшку. Маленька жертва сучасного телебачення. Краще

бути обiзнаним, так?

Вона вiдразу вiдчинила дверi. Наче вiдчула, що я стою за ними, вагаючись

натиснути на дзвоник. «Чого стоїш? Заходь». Вона силомiць

загнала мене до хати. Ще в коридорi в нiс ударили приємнi пахощi,

знайомi менi з дитинства. Мелена кава з корицею. Згадуючи ту мить,

я роблю висновок, що саме цей запах мене вiдразу заспокоїв, мiй

пульс вирiвнявся, i я мiг роздивитися її. Вона скидалася на

сполохану птаху. Поєднання кави з корицею чомусь стало для мене

доказом того, що вона пам'ятає часи нашого спiлкування, перебування

в моїй родиннiй оселi, де завжди пахло батьковою кавою. Кавою

з корицею. Кава з корицею переконали мене в тому, що вона пам'ятає

мене, як я грав їй на роялi п'єси, як я цнотливо торкався

її волосся, її довгих пальцiв своїми очима. Часто

буває, що найсильнiше ми помиляємося саме тодi, коли переконанi,

що все розумiємо правильно на сто вiдсоткiв.

Вона нiколи не була прихильницею балачок нi про що. Щоб Алiса вислуховувала iнших? То вже - нi. Нiяких повiдомлень про погоду, сезоннi негаразди, про новели в музицi та лiтературi, нiяких сподiвань на те, що здоровi матуся, бабуся й татусь, i до бiса намагання бути ввiчливим та уважним. Коли вона когось питала: «Ну як ти? Як справи?», - менше за все вона хотiла, щоб ви щось їй розповiдали, не дай Боже в деталях, боронь Боже ви будете скiмлити та скаржитися. Вона розверталась i йшла геть. Нiчого зайвого для її ро зуму. Її розум не хотiв живитися справами iнших, я вже мовчу про її серце, її серце уникало хвилювань. Вона обхопила себе за плечi й повiдомила мене, що закохалася. Закохалася вперше у своєму вiльному життi. Усi ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в нас, навiть не називаючи нас на iм'я, так само ми чудово розумiємо, коли кажуть, що закохалися в когось iншого. I попри те, що ми, наче кiшки прохолоду, вiдчуваємо, де йдеться про нас, а де - зовсiм навпаки, ми дуже хочемо помилитися. Але нiхто нам не дарує такої помилки.

Я вiдразу второпав, що йдеться не про мене. «А дєвочка созрєла». Блiн. Бiльше того, я зовсiм не знав, як менi реагувати на це повiдомлення. Розвернутися й пiти собi? Нi, в мене кишка тонка. Подмухати на кулак

та зарядити Алiсi в її привабливу пику, а потiм схопити її

за волосся та сiм разiв прикласти тiєю пикою до пiдлоги, наспiвуючи

сiм цифр її телефонного номера та примовляючи: «Ти -

сука, менi все життя зiпсувала. Отримуй - раз, отримуй -

два»? На це моя кишка ще тонша. Зґвалтувати її, ми

ж удома самi, розiп'яти на цiй пiдлозi, ласувати її тiлом,

робити їй боляче, змусити кричати, що вона кохала, кохає i

завжди кохатиме лише мене? Уявляєте, який я був злий, якщо змiг

подумати про таке? Адже я про таке подумав. Про насильство. Алiса

не замислювалася над виразом мого обличчя, вона потягла мене до кухнi.

Чого я хвилювався? Чого я взагалi думав, що менi робити, як менi чинити,

Алiса вже все за мене придумала. Iнакше й не могло бути. «У нього

є iнша жiнка, я переконана в цьому. I я хочу, щоб ти їх

вистежив».

Треба вмiти говорити «нi», про це ще в дитинствi менi говорила мати. Треба вмiти говорити «нi» будь кому i за будь яких умов. Учiться, любi, поки не запiзно, тодi ви не будете втрапляти в халепи. Я не вмiв говорити «нi» будь кому. Я б нiколи не наважився сказати «нi» Алiсi. Поруч не було Алекса, поруч не було Iвана, поруч не було Андрiя та Женi, нiхто не сказав менi: «Пошли її, старий, пошли її пiд три чорти. Не будь дебiлом». Тому я дозволив завести себе в кухню, грiв руки гарячим горнятком, вдихав знайомий запах кави з корицею. I вислуховував її настанови.

«У тебе є щось його?» Це було моє перше запитання

пiсля плутаної розповiдi Алiси, вона часто зупинялася, потiм торохтiла безперервно, перебивала сама себе, та що там, - вона навiть плакала. Мабуть, я вперше бачив, як вона плаче. «Ти хочеш понюхати й узяти слiд?» Алiса завжди готова знущатися, навiть коли їй зле. «Я маю на увазi щось таке, ну - лист iз його почерком, фотокартка, щоб мати уяву, який вiн». Алiса замелькала. Так, у неї була його фотокартка. Одна. Єдина. Вiн не любив фотографуватися й не давав себе фотографувати. «Бо вiн одружений». «Але ти вкрала його свiтлину чи непомiтно зняла його, так?» Було зрозумiло - Алiсi начхати на те, що йому не подобалося фотографуватися. Вона протягнула менi глянцевий клаптик. «Що це?» «Правда, вiн гарний?» «Алiсо, що це?» Я одночасно погоджувався з

тим, що вiн гарний (вiн не мiг бути негарним, бо вiн подобався

Алiсi) i питав, що це вона протягла менi. «Це - вiн. Я сфотографувала його, коли вiн спав».

Закоханi жiнки iнодi мають тупуватий вигляд. Коли я подумав таке щодо

Алiси, менi стало шкода мого почуття. Моє почуття до Алiси починало слабшати, заражене невiдомим вiрусом. На фотокартцi була потилиця якогось сивого чоловiка, плечi та фрагмент спини. Нi, ще там був натяк на щоку. «Алiсо, аби я його впiзнав, менi спочатку треба вмовити всiх пiдозрiлих типiв так улягтися, розумiєш?» Ця сива голова могла належати кому завгодно. Єдине, що було зрозумiло про цього чоловiка, це те, що вiн - похилого вiку. «То вiн старий?», - бовкнув я дещо зайве. Алiса нагородила мене неприязним поглядом. «Вiн - найкращий. Це тобi треба усвiдомити, Лесе. Вiн - найкращий».

«О'кей. Я все усвiдомив. Може, в тебе ще щось є?» Ще в неї був клаптик паперу iз залишками вiршiв. Цей папiрець випав iз його кишенi, на ньому були надряпанi вiршi, через якi Алiса втратила його. Вона знову почала рюмсати. Менi не хотiлося заспокоювати її, хоча тодi я ще вiдчував бiль. «Я у скрутi, - плакала вона. - Боже мiй, у якiй я скрутi». Вона поклала менi в руки зiм'ятого папiрця. Я розправив його на колiнi:

«я дрiбною ска

в тобi оселюсь

иженеш вмить

не боюсь я

чую

тобi боляче?

так.

тому тобi зле

звуть

кохання твоє».

«А це що? Якесь закляття, заповiт?» «Це не закляття. Це

не заповiт. Це були вiршi. Гарнi вiршi. Вiд «М» до «О»,

чи - навпаки». «То його звуть «М» чи «О»?

«Його звуть Олегом». «Алiсо, ти ж ненавидиш вiршi».

Вона мовчала. Я сказав, що навряд чи вiршi менi допоможуть у пошуку.

Коли я вчитувався в цi рванi рядки, щось промайнуло в моєму мозку, але я вiдiгнав цю думку геть. Вона вперто мовчала. «Ти знаєш, а я чув щось схоже на цi вiршi. Тiльки не пригадую, де. Ти не припускала, що це можуть бути рядки вiдомого поета?» Алiса так не думала. Алiса думала, що цi вiршi або присвяченi обожнюваному Олеговi, або - навпаки - якiйсь загадковiй «М». «Iм'я його дружини починається на «М», але в них не такi взаємини, щоб дарувати одне одному вiршi. Спочатку я подумала про неї, а потiм дiйшла висновку - нi, це хто завгодно, але не вона». «Слухай, а де твiй собака? У тебе ж був собака?» Алiса вперлася лiктями на стiл, притисла руками волосся i почала хитатися. «Це - його собака. Менi ще собаки бракувало».