Кавовий присмак корицi.

«Йому би було цiлком задосить одного мого анусу», - подумала я, коли вiн пiшов заварювати каву. «Менi здається, що ти мене не хочеш», - сказала я йому потiм. «Але ж ти хочеш мене, чи не так?» Це було бiльше, нiж проста вiдповiдь. Якби менi сказав таке хтось iнший, що б я зробила? Надавала би ляпасiв, i тiльки мене й бачили. А тодi, пiсля його слiв, я вiдчувала себе щасливою. Вiн пахне кавою з корицею, спочатку терпкий, нав'язливий та солодкуватий, аж потiм легкий i гiркуватий запах. Хотiлося звитися кiшкою в його лiжку i заснути бiля нього назавжди. Заснути не судилося. Вiн наполягав на тому, щоб я йшла ночувати до себе.

«Вибач, але я - одружений, i в мене нiколи не ночують жiнки. I взагалi. Їх тут не було. У лiжковому розумiннi таких гостей». Я сказала, що ми можемо вирушити до мене, хоча в мене так само рiдко ночують чоловiки (краще паскудити в них удома, нiж щоб вони паскудили в тебе), щоправда, жiнки там узагалi не ночують. Жодного разу там не ночували жiнки, запевнила його я. У цьому планi ми дуже схожi. «З тебе - зубна щiтка та ще миска для твого собаки». З'ясувалося, що вiн любить бачити свою зубну щiтку у своєму стаканчику для зубних щiток, що стоїть на його улюбленiй поличцi, що висить у його ваннiй кiмнатi, яка знаходиться лiворуч коридором у його хатi. «Це схоже на виправдовування чи на пояснення?», - запитала я. «Це нi на що не схоже, повiр менi, хоча я сам собi не можу повiрити», - втомлено вiдповiв вiн. «Нi на що на схоже», - повторив i поцiлував моє волосся. Вiдсахнувся. «Щось

не так?», - спитала я. «Надто довге волосся», - сказав вiн. Наступного дня я подбала, щоб мiй перукар потурбувався, щоб бiльше вiд нього я такого не чула.

XVI

«Ти, часом, не бачив мого собаки? Кудись утекло, бiле одоробло,

я не помiтила, куди саме подiлося». Я дивився на неї й не

мiг повiрити. Наче не було цих рокiв, цих пекучих рокiв без неї. Болiсних, що тяглися несолодкою, тричi пережованою ґумкою, яка колись була полуничною. Вона зверталася до мене так просто, неначе ми лише вчора розпрощалися. Наче наше кохання ще вчора гралося в пiску, зводило палаци, насипаючи пластмасовими лопатками вологий пiсок у кольоровi вiдерця, а сьогоднi вона, як завжди, вийшла на прогулянку iз собакою (в неї ж нiколи не було собак) та питає мене, чи не бачив я її собаки. Спляча красуня, прокинулася, вийшла з коми i думає, що ми гуляємо разом, що ми шукаємо її пса. Для неї не iснує часу, вона не вiдчула його перебiгу, їй снилися чарiвнi сни, для неї це - звичайний ранок, такий самий як решта.

«У тебе щось iз горлом, чи ти вирiшив перетворитися на стовпа саме зараз? Я запитую, чи ти не бачив собаки? Лесе, тiльки не вдавай, що ти мене не впiзнав». Смiшно, вона ще може припускати, що я можу не впiзнати її. В головi кружляла iдiотська пiсня квартету «Секрет». «Привiт», - я не змiг упоратися з пiснею та привiтався з нею. «Привет. А мы не виделись, наверно…» «Не бачив? Добре. Слухай, вибач, менi треба бiгти, то я тобi подзвоню, добре? Може, вип'ємо колись кави. Андрiй як, нормально? От i добре. Па-па!» Вона не почула моєї вiдповiдi, бо забiгла за рiг.

Скiльки вона вже тут? Який собака? Коли вона менi зателефонує?

Та й куди? Як вона може бути такою байдужою? Невже вона не пам'ятає, якi дружнi, теплi в нас були стосунки? Та чорт забирай, ми ж з нею були друзями. Вона забула, що я казився вiд того, що вона постiйно зникає? Такого не може забути жiнка. Невже вона не помiчала, ким вона є для мене? Чому вона не подзвонила, коли повернулась? Але я розумiв, що вона поверталася не до мене, я був би останнiм, кому б вона зателефонувала. Я не певен, що про своє повернення вона повiдомила своїх батькiв, я iнодi заходив до них. «Нiяких новин?» «Нi, Лесе, нiяких». Її мама дивилася на мене зi щирим спiвчуттям, хоча, може, й уважала мене за до нестями закоханого бовдура. Я i є - бовдур. Я досi ним залишаюся.

Яка вона гарна. Незбагненно гарна. Шоколадне коротке волосся, сiрi глибокi очi. Тонка, струнка, рухлива. Вишукано неохайна, неохайно вишукана. Бiлi вузькi штани, светр кольору зеленого горiха. Бачити її це такий бiль, це таке щастя. Принаймнi вона пам'ятає, як мене звуть. I на тiм дякую. Але що вона тут робить? Прийшла до батькiв? Навряд, наскiльки я знаю Алiсу, то вона не прийшла б у гостi iз собакою. Хоча та Алiса, котру я знав, нiколи не завела б собi собаки. Сам я прийшов у гостi до своєї мами, вирiшив заскочити на хвилинку. Але спочатку зайшов до батькiв Алiси. Пiсля того, як я її несподiвано побачив, я не мiг не зайти до її батькiв. Може, вона приїхала додому? Назавжди приїхала додому, я не мiг повiрити в таке щастя, але…

Її мати вiдчинила дверi, вона була заспана. «Лесе, це

ти? Заходь. Та нi, не вибачайся, я не сплю, прийшла з магазину, помiряла тиск - пiдскочив, холера ясна. От прилягла трохи вiдпочити й закуняла. Є якiсь новини?» спитала. Так, начебто все зрозумiло, Алiси тут не було, не було навiть її голосу в телефоннiй слухавцi. Я не хотiв хвилювати її мами, сказав, що сам зайшов дiзнатися, чи немає нових вiстей. Новин не було, не було навiть листiвок.

Ми одночасно зiтхнули. «Ти ж знаєш, яка вона?» «Ви

ж знаєте, яка вона?» Так само водночас. «Якщо щось почуєте…» «Обов'язково. I ти також». «Одужуйте. До побачення».

Я мiг вiдiмкнути дверi ключем, але руки були такi холоднi, що не мiг iз ним упоратися. Мама вiдчинила. Я побачив легку парку батька. Синю з двома бiлими смугами. Менi вона дуже подобалася. «Родина у зборi, - кривувато всмiхнувся я. - Андрiй теж тут? Iз усiма андрiятами?» Мама, вдягнена в якесь супермодне дрантя теракотового кольору, пiдставила щiчку, вiдполiровану єгипетською засмагою, для поцiлунку. Батько протягував засмаглу руку - для потискання. «Андрiя немає, вони пiшли до Лялькового театру. Я й сам тут випадково опинився, привiз мамi смачних грецьких равликiв. Василь привiз iз Афiн оливок i равликiв. Вiн навiз багато, о, до речi, а тобi потрiбнi?» «Нi, дякую, татусю-турбусю. Знаєш, а я щось не помiтив твого авта бiля пiд'їзду». «Мене пiдвезли». Я вiдразу зрозумiв, хто саме його пiдвiз. «А, поталанило тобi», - протяг я i пiшов у кухню, там поралася мати.

«Ти не посварився з батьком, любий? Чи менi здалося?» Мамине чуття на непорозумiння лiпше за нюх будь якого мисливського собаки на пiдранка. Цього ще бракувало. Я вiльно розсiвся на м'якому диванчику. «Ма, та ти що, хiба батько вмiє з кимось сваритися?» Мама засмiялася. Я знав, що треба говорити, ще в дитинствi я допетрав, яка в нас полiтика партiї. У нашiй сiм'ї хист сваритися був притаманний лише мамi, бiльше такого хисту нi в кого не мало бути. «Плiткуєте? - Батько вповз у кухню. - От мама думає, що ми з тобою сваримося, це ж треба таке вигадати! Ми - i сваримося, га, старий?» Я сподiвався, що батьковi вистачить клепки щезнути. В його очах я помiтив невиразну тривогу. «До речi, поглянь, який у батька чудовий вигляд. Просто красень. Ми забезпечили вам чудовi гени, то де ваше синiвське «дякую»? Вiд Андрiя годi чогось дочекатися, але де твоє?» Мама у своєму репертуарi.

Ха, «чудовий вигляд» у нього. Було би з чого дивуватися, люба мамо. Авжеж, чудовий вигляд, та в нього ж немає нiякого застою сперми. Можна мати чудовий вигляд, коли до твоїх послуг молода волога пiхва, що увечерi та вранцi ще й одсмокче залюбки. Я над силу посмiхнувся. «Мамо, ми з Андрiєм увiк не розрахуємося з вами, i наша вдячнiсть не має меж, - запевнив я її. - Взагалi, я приїхав переконатися, що в тебе все гаразд. Переконався - у вас все добре (наголос на словах «у вас»). А тепер можу йти деiнде зi спокiйним серцем».

«Ну, то па-па, синку, па-па». Мама не з тих, хто виснутиме

на шиї й волатиме: «Синку, побудь зi мною ще трохи». «Йди вже. Та не забувай своїх «старих». Добре, що й у тебе все добре. Але було би ще краще, якби в тебе було неспокiйне серце». Мама не витримала, вона натякає на те, що я не знайомив її з жодною дiвчиною вiд часiв Галi. А раз не знайомив - значить, нема або (це неприпустимо) я її приховую вiд маминого хвацького ока. Я всмiхаюся якомога ширше та вiдмахую їм рукою: «бувайте». Воно ж - «вiдчепiться, люди добрi, тихенько та любенько».