Меч Арея

Несли довго, кiлька разiв змiнювали напрямок, звертали й завертали, пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi, Богдановi розсупонили руки й ноги, –але мережi не зняли, –й кинули. Вiн упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок i тиша, мов у ямi.

Богдан ворухнув руки –вони помалу вивiльнилися, тодi розплутав i ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо лiва нога болiла в стегнi, а права в гомiлцi. Нарештi таки пiдвiвся й почав обмацувати примiщення, в якому опинивсь. Воно мало крокiв iз п'ять удовжки й чотири вширшки, але нiде не було й слiду дверей –тiльки гладенькi слизькуватi колоди й на стiнах, i долi.

— Поруб, –уголос проказав Богдан i сiв, бо ноги, забитi при падiннi, болiли.

Вiдпочивши, вiн знову звiвсь i спробував дiстати рукою стелi, проте марно. Що се поруб, не мав сумнiву, тож единий вихiд з нього –вгорi, на стелi, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремi, отже, годi звiдси втекти.

Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову, кинув її в куток i лiг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нiчим собi не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.

Майже цiлу нiч вовтузився вiн на смердючiй гунi, бо звiдти повилазило безлiч усякої нечистi, яка жалилась i не давала заснути. Склепив повiки аж по часi, але враз i прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:

— Гей!.. Хто там ходе?.. Вiдчини, бо як вилiзу, то черева випущу й на шию напов'ю!

Дошки нагорi так само рипiли. Тiльки згодом хтось на два пальцi прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нiчого не побачивши в темрявi, знову зачинив.

Десь пiд вечiр йому кинули смажену баранячу ногу й мiх iз водою.

Так потяглися день за днем, нiхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лiк дням. Iнколи крiзь товстi колоди стiн до нього долинали глухi голоси, та слiв не можна було розiбрати, й Богдан думав свою нескiнченну думу. Знову кумири розгнiвалися на нього, й тут сам винен i нема чого перекидати свою завину на когось.

Нагорi ж тим часом було не так спокiйно й тихо, як здавалося київському князевi. За сей мiсяць, що вiн пролежав у порубi, сталося багато дечого. Звiдти, де сiдає на нiч сонце, посунули лави лужанських сiврiв. Iшли вони кiльканадцять днiв, зiгнанi готами з вiтчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхiднi креси, до Сiврського Дiнця й Луганi, де гуляли степи, рiдко заселенi осiлими там ранiше лужанами. Та однi, хоч i без особливого вдоволення, йшли на всхiд, iншi ж самовiльно сiдали на Сiврських, Деревських i Полянських землях, пускали отари й табуни на вирськi луки смердiв, i подекуди межи смердами й лужанами спалахували кривавi сутички.

З тим Рогволод мiг би ще якось миритися, бiйки виникали б i гасли поступово, та одного вечора з Нежинi примчав гонець i повiдомив, що лужани вбили їхнього велiйого болярина й посiли город.

Великий князь витичiвський зiбрав майже п'ять сот ратi й сполчився проти знахабнiлих гостей. Але лужан у Нежинi було стiльки, що за першим же приступом од самих тiльки стрiл їхнiх упала добра третина можiв. Великий князь кинувся вдруге на засiки гостроколу, в одному мiсцi навiть устиг пiдпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.

Вони билися з вiдчаєм приречених, i хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можiв вони вклали пiд заборолом навiки, решту повернули всп'ять, i сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городi.

День i нiч оружнi можi стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засiкою сулицi, нiхто не вiльний був нi входити, нi виходити за стiни городу. Та якогось дня Рогволод мусив вiдчинити свої ворота. З усього Витичiвського князiвства й з усiх прилеглих земель зiбралися старiйшi. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столицi, й князь мусив упокоритися їхнiм сивим бородам.

— Вiче! –полинуло над вуличками й хижами, щойно старцi, всi, як один, убранi в довгi полотнянi сорочки, ввiйшли до городу.

Рогволод висиджував у горiшнiй свiтлицi хорому, та те страшне для нього слово лунало вже вiдверто й вiльно, й вiн мусив вийти на ганок.

— Пощо речете за вiче? –глухим старечим голосом поспитав вiн.

— Вiче!

— Вi-че-е!..

Зоддалiк стояли й Рогволодовi, й болярськi можi, та князь бачив, що сьогоднi годi шукати пiдкори собi й серед них.

Наперед вийшов дiдо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, вiн тихо поспитав, i всi почули, бо враз настала мертва мовчанка:

— Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нинi лужани вже сидять i в Нежинi, й у Чорнобилi, й до Чернегового пiдступають, i за Днiпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?

Рогволод сутулився перед вiчем простоволосий, i сухий квiтневий вiтер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то лiз просто в вiчi, й старий князь роздриженою вiд хвилювання рукою вкладав його за вухо.

— Намислив єсмь чолом бити до вас i ваших тисяцьких. Сполчайте смердiв!

— Смердiв захтiв єси?! Мало можiв твоїх? I так у кождному селi й у кожднiй вирi годуємо тобi по можевi!

Се гукав хтось iз-помiж молодших, i Рогволод з надiєю вичiкував, що ректиме дiдо Славута. Старець же суворо спитав:

— Де можi годованi?

Князь мовчав, i з гурту знову заволали:

— Наклали головами пiд Нежинню!

— Й инчi накладуть!

— А спроти кого?

— Не тямиш, княже, то передай меча в инчi руки!

Рогволода мов бичем по видi шмагонули.

— Хто то рече? –не тямлячи себе вiд лютi, гримнув старий князь i занишпорив очима по натовпi. –Сховавсь єси? –з надiєю кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз пiд макотер обтятим чорним чубом.

— Я речу! –сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян. –Я речу, Рогволоде.

— Пощо речеш так, ковалю? –вже примирливiше спитав князь витичiвський. –Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й…

— Що маєш повiдати? –не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дiдо Славута.

Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.