Меч Арея

Та дощ iшов i йшов, i смерди ховалися пiд повiтi та в гумна й робили те, що споконвiку заведено було робити в мiсяцi костричнику: тiпали вимоченi в Яропiнi льон i коноплi й микали мичку, готуючи собi зайняття на довгу снiгову зиму.

Й чи не єдинi в усьому Городищi, кого нi льон, анi коноплi не цiкавили й не обходили, бо кожний робить те, що найлiпше вмiє, були коваль Стоян i його пiдручний Людота. Пiд довгою стрiхою їхньої кувачницi, прихищенi вiд дощу, лежали купи лемешiв, передплужникiв, усiляких рискалiв, i сап, i мотик, i рiзної iншої кузнi, витупленої й розбитої за лiто, що дай, Боже, впоратися до весни.

Людота спокiйно смикав за важiль мiха, в горнi сапало й сичало.

— Доста! –сказав Стоян i кинув довгорукi клiшнi пiд горнило. –На сього днi доста є. Бiжи до жони своєї й до чада свого.

— Ви йдiть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, –вхилився Людота.

— Що би-с робив?

— Та-а…–невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тодi пригладив обiтнену пiд макотер чорну кучму й натяг клобука.

— Щось ворожиш…а мовчиш. Не речеш менi, криєшся.

В голосi його був погано прихований усмiшкою докiр, сього Людота ранiше не помiчав, i йому раптом захтiлося подiлитись iз вуйком Стояном.

— Вуйку…

— Речи, Людото.

— Хотiв би-м ректи, та не вiдаю, як би-сте подивилися на тоте…

— Що-с намислив?

Людота, повагавшись мить, шаснув пiд рясний холодний дощ i витяг з околоту стрiхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий i кострубатий, не мав нi хрестовини на вруччi, нi хребцiв обабiч леза, але то вже був меч.

— Де-с узяв його?

— Викував єсмь…–вiдповiв не зразу Людота.

— Дай сюди.

Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тодi пiднiс вiстря до прокаджених дощок стелi.

— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?

— Нi…

— То хто ж?

Людота махнув ухильно рукою.

— Не речеш, то й не речи, –примирливо сказав Стоян.

Але Людота мовив: Київський князь.

— Гатило?

Старий коваль ще раз виважив меч у правицi;

— Хiба Гатило. –Й тут-таки поцiкавився: –Хто ж бив молотом тобi?

— Та-а, нiхто. Сам.

— А далiй не вб'єш, –проказав коваль.

— Пощо?

— Бо далi треба вдвох.

Людота зiтхнув.

— Скiлько ж вiншує тобi князь по мечi? Гривну?

— Нi.

— А скiлько ж? Двi?!

— Нiскiльки.

— Пощо?

Людота сiв на високому порозi кувачницi й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався вiд нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, нiж уразила б Перунова громовиця в стичнi.

— Їв землю-м Гатиловi здобути йому Юрiв меч.

— Юрiв?!

Ковальчук знову зiтхнув.

— Де ж би-с узяв?

— Не вiдаю. Осей хiба, –вiн кивнув на залiзило в ковалевих руках.,

— I землю-с їв…

— Землю…

Стоян поклав мечище додолу й сiв коло Людоти на вискiпаному порозi. Се вже було не до смiху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.

— Й кождого днi куєш?

— Кождого…коли воля є.

Вони знову помовчали, тодi Стоян запитав:

— Де чув єси про…Юрiв меч?

— Я-м уже вам рiк…

— А-а…–Тодi мало не крикнув: –Невiглас єси!

— Пощо?..

— Бо меч усепобiдному Юровi кував сам…Соварог! Зумiв єси? Той меч един у цiлому свiтi й другому не бувати!

— Висвячу…

— Як висвятиш?

— У кровi непорочної дiви.

— Збезумiв єси! –вигукнув коваль i плюнув тричi поперед себе й тричi за лiве плече. Тодi наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навiть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидiв, далi важко звiвся на ноги, пiдняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилi. Роздмухавши, встромив туди меч i запрацював мотузяним важелем. На душi було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм iменем.

Вiстря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот бiля самого залiза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано пiддавався, та Людота грiв його знову й знову брався за молот, бо iншого виходу не було.

Так вiн працював темними вечорами цiлий костричник i цiлий листопад, а в снiжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом iз своїм старiйшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стрiл.

Усе те йшло в сiльську клiть, а там iншi смерди єднали залiзо й дерево, бо нiхто ще не знав, як далеко зайшли степовi орди й чим кiнчиться їхнє ополчення.

Воно ж кiнчилося дуже дивно, й про се потiм гомонiла вся Русь, i Сiврщина, й Дерева, й Луг…

Знову закоторилось на Русi. То той, то iнший князь чи велiй болярин вiдмовлявся коритись Рогволодовiй руцi й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собi, ми ж єсмо самi по собi, й не жди од нас можiв ратних!»

I коли на стольний город Витичiв пiшли степовики. Великий князь опинився таки сам зi своїми п'ятьма стами комонних i пiших. Рогволод знову вирядив гайдарiв до всiх земель, але володарi зустрiчали його слiв медами й пивом i з тим i проводжали, бо вже було вiдомо, як повiвся Рогволод iз київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кiньми та волами всi пагорби навколо Витичева, всi доли й видолки, й чистий нетолочний снiг зачорнiв од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхнi мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русi й скiльки воїв стереже засiки городу стольного. Та се невiдання не могло тривати до безвiч. Одного дня їм усе стане вiдомо, й вони полiзуть до стольницi через застави й гостроколi дубовi стiни.

Й Рогволод вирiшив послати в стан обложцiв двох можiв своїх. Можi знайшли в теплiй полотцi найстарiйшого зверхника й спитали:

— Пощо прийшли єсте? 1 –В дань, –вiдповiв яський кан. . –Дань ми беремо з вас.

— Досi брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповiли йому, що чули. Володець городу стольного думав три днi й на четвертий вирiшив одкупитися вiд степовикiв даниною. Вiн вигрiб усе срiбло й усе золото зi своєї скiтницi, повиганяв з обор воли й корови, зi стаєнь випустив конi, й щойно зазорилося на свiт, одчинив городськi ворота. Попереду можi несли золотий i срiбний скiт, i скору дорогу, й вiск, i скору гов'ядну, далi посунули череди корiв i волiв i табуни коней, а по всiх iшли, скутi ланцюгами попарно, молодi роби й робинi.