Меч Арея

— Дожиємо, що в грекiв не зостанеться робiв –повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме?

— Княже, –заперечив Годой. –Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди –й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога.

— Вiруєш?

— Вiрую, –твердо вiдповiв Годой.

Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати.

— Усякий чоловiк є роб божий. Так рече ваш Христос?

— Так.

— А нашi кумири речуть: був єси робом –робом i по смертi будеш. Був же єси вольним – i там будеш вольним. Зумiв єси?

— Нi, –вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi:

— Був єси робом –робом i будеш. А як скинеш ярмо –ти вже не роб. Зумiв єси? Годой повiльно кивнув.

— Не зумiв єси, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув єси?

— Чув єсмь.

— Ото такий є русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби –й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб – i радiє. Не втече –що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiруємо. То чиї кумири лiпшi, га-а?!

Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав:

— Умiєш, княже, письма грецького?

— Вмiю, –вiдповiв той. –Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо питаєш?

Годой тiльки такнув.

— А ти вмiєш?

— Нi.

Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:

— Зроби диво! Зроби диво – i я ввiрую!

Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя.

— Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.

Всi заволали п'яними голосами:

— Волiємо дива!

— Дива!

— Ввiруємо!

Годой сидiв як неживий –поганцi знущалися з його вiри.

— Учини диво –й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! –перекричав усiх Богданiв тесть Воїбор.

Годоєвi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемної свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та їхнi розжаренi медом i хiттю вiчi.

Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:

— Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе.

— Волiєш? Чи страхаєшся? –пристав до його думки Богдан. –Якщо твiй бог є –вiн заборонить тебе. Ти ж вiруєш?

Годой чув усе те мов крiзь товсту запону, вуста йому мимоволi ворушились чи то в молитвi, чи в прокльонах до кровожерливих поганцiв, i вiн ледве чутно промимрив у вiдповiдь на Богданове домагання:

— Вiрую в єдиного бога.

В свiтлицi запала тиша, й Богдан теж присмирнiв, i голос його був глухий i схвильований.

— Вiруєш, твiй бог заборонить тебе?

Мовчанка висла й досi й тиснула всiм на вуха –тодi хтось порушив її:

— Вiруєш –то йди.

— Йди!.. Йди!..

Годой, мов непритомний, устав i вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, i всi розступилися перед ним. Вiн хотiв, бажав, щоб ся путь через довгу свiтлицю нiколи не кiнчалась. Та все має край, попереду розчинилися дверi в сiни, й звiдти сапонуло клуб'ям морозу. Нога болiла, й вiн спирався на довгий меч, хтось навiть спiвчутливо взяв його попiд руки й допомiг зiйти з високих приступкiв ганку.

— Стань коло стiни, –розпорядився Борислав –то вiн пiдтримував Годоя. –Стань отак, а ми зараз…

Велiй болярин Борислав одмiряв на снiгу тридцять крокiв i сказав юрмиську, що сипонув з терема:

— Звiдсюду!

Лучники знайшлися швидко –всi тридцять, як i загадував болярин, бо майже кожен повiсив у княжих сiнях свiй лук. Борислав проорав утоптаний снiг i поставляв лучникiв.

Тепер заповивайте очi.

Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.

— Заловили сте?

— Заповили смо!

Надворi стояла ясна зоряна нiч, пiд ногами бiлiв снiг, але Годоєвої постатi на чорному тлi теремного зрубу майже не було видно навiть iз незав'язаними очима. Годой се знав, i на якусь мить у головi майнула рятiвна думка сховатися за вiнок рогу теремного, та вiн стримав себе. Хотiлося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'ятi все вивiтрилося. Спливли тiльки, не знати до чого, слова котрогось апостола –чи Луки, чи Марка. Й вiн пiвголосом проказав їх: «На рiках вавiлонських сидiли смо i плакали, пригадуючи Сiон…» Але такi зовсiм не придатнi до випадку слова не трималися душi, й Годой стояв, ухопившись обiруч за ручник меча, й голене тiм'я його аж болiло вiд стичневого морозу й напруження. Вiн подумав про те, що забув у свiтлицi свiй смушевий клобук, сумно всмiхнувся, й у сю мить звiдтам пролунав Бориславiв голос:

— Стрiль!

Годой ще встиг почути, як недружно забринiли тятиви напнутих лукiв, бо за тридцять крокiв чути навiть шепiт людини, –тодi в усьому тiлi настала неймовiрна слабiсть, ноги пiдiгнулися, й вiн упав.

Лучники й усi, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бiк терема, сковзаючись i перечiпаючи один одного й за кiлька крокiв поставали мов укопанi. Пiд стiною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стрiл, хоч i з заповитими очима, але таки тридцять стрiл iз тридцяти крокiв, а кожен з них убивав куницю з шiстдесяти й сiмдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту пiд стiною людину, й нiхто не наважувався пiдiйти, й позад усiх стовбичив розхристаний i простоволосий князь Богдан. I коли вже дехто, так i не здобувшись на смiливостi, почав одступати назад, тiло на снiгу несподiвано ворухнулось, тодi ще й ще, i Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч i встав на повний зрiст. Отямився першим Борислав. Пiдбiгши до Годоя, вiн обмацав його всього, тодi придуркувато гигикнув, i все зiбрання п'яних i напiвп'яних людей зареготало.

В дубових колодах теремної стiни стримiли всi тридцять стрiл, i стримiли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б вiн в останню мить не знепритомнiв i не впав…