Меч Арея

— Й-йо!.. Й-йо!

Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня…

В ЛIТО 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син має початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали їм: «То єресь, i ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало».

Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат –брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.

I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.

Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.

В ЛIТО 428-е мiсяця стичня

Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.

То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?

— Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? –з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув:

— Пощо згадувати, княже, буле?

— Єси ж роду…–Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: –Єси ж роду Джюрджевого.

— Так є, –неохоче вiдгукнувся луганський князь. –Брат єсмь утретє йому. Та…

Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.

— Сих можiв знав єси, княже? –спитав Богдан, кивнувши на їхнiй уклiн. –Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж –боляр Борислав Борич, а то –старий конюший Вогнянич.

Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.

— Звiдкуду йдеш i куди путь побрав єси, княже? –перервав мовчанку Богдан.

— З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь…

Богдан у неприємному здогадi перебив його;

— Чи не єси, княже, хрестатий?

— Вiрую в єдиного бога, –вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.

Київський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:

— Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер…Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.

— Й кревну мсту? –перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.

— Й кревну мсту, брате.

Богдан трiумфував:

— Так може ректи послiднiй страхливець!

Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:

— П'ю до тебе, Гатиле.

Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:

— Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило…

— Шумило жиє?

— Жиє.

— То речеш: нi браттi, їй сестер? –устряв у розмову Борислав.

Годой зiтхнув.

— I носиш на шворцi їхнiй знак?

— Вiрую в святу трiйцю, боляре. –Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: –Був єсмь у…Ясновиди. Маю хiть сватати її.

Гатило буркнув:

— Будь щасний.

Але Годой промовив:

— Не волiє вона.

— Пощо ж, княже? –прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:

— Через тебе, княже.

— Чого ради через мене? Так i рече?

— Нi, не рече. Я сам вiдаю.

— Се як же?

— Стариця…Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.

— Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, –знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.

Борислав нагадав:

— Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.

— Мiй бiг дає жонитися тричi, –сказав Годой.

— Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.

— Не умiю тебе, болярине.

— Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.

Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю –того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.