Твоя дитинка
Твоя дитинка читать книгу онлайн
Невпевненість у собі народжується через брак любові… Чи зможе молода українка Ніна - героїня з нещадним минулим і трагічним дитинством - побудувати собор власної душі? Що для цього треба зробити - випробовувати ревнощами коханого, а потім втратити його? Поїхіти світ за очі, щоб стати свідком чужого щастя? Потрапити на карнавал і, коли небо вибухне феєрверком, нарешті зрозуміти, що жити - добре? Роман про любов і насильство, про сучасну Україну і Німеччину, про таке суперечливе життя, а значить - про нас самих…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
4.1
Вони пiднiмалися на вершину, аби побачити краєвиди. В його наплечнику - плед. У неї за плечима - великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона - ще студентка. Його звуть Алоїз.
(- Алоїз? - ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.
I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).
Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.
Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?
Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.
Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.
Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.
Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.
- Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… - каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.
- Коли? - лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.
- Не знаю… - пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст. - Колись…
- Чому колись? - починає сердитися вперта i самовiльна студентка. - Я хочу вже. Я хочу тепер!
- Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме? - заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.
- Ах так! - не розумiє вона, що з неї кепкують. - Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.
I падає, надувши губи, в його обiйми.
У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн - щасливий i усмiхнений. Вона - якась втрачена, сумна i нiби самотня.
Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї - непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка- вибрик буває засмученою.
«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» - уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.
Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?
- Ну що, малеча? Гайда танцювати! - тягне вiн її за руку.
Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:
- Я зараз не хочу… - кпилить вона губи. - Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?
- Дитинко, ти здурiла?… - смiється вiн. I думає: «Кепська маленька власниця! Схоже, вона мене таки кохає. Хоча хто її знає? Ми ж знайомi усього кiлька тижнiв».
Невiдь-чому вiн бере за руку бiлявку, котра сидить поруч, i веде до зали. Вони танцюють недовго. Пiд ображено-гнiвнi, нiби ненароком кинутi погляди Нiни, обоє повертаються до столу. Вiн у душi усмiхається до неї. Але присiвши, раптом каже: «Давай сьогоднiшнiй вечiр я проведу з Мариною, а ти з отим хлопцем, що сидить навпроти».
Чи це був жарт? Цього вже нiхто не знав. Згодом вона десятки разiв запитувала його про причини дивної пропозицiї, але вiн вiдповiдав завжди по-рiзному.
- Ах так! - її оченята засвiтилися злими вогниками помсти. - Давай! Мiй хоча б гарнiший за твою бiлу пампушку!
I одразу ховає злi iскри кудись вглибину ще не пiзнаної себе. I звабливо схиляється до юнака навпроти, аби вiн вiдзначив випуклiсть її напiввiдкритого бюсту.
- Ти танцюєш? - о, це дуже важко сказати дiвчинi, яка зовсiм не вмiє вихилятися на танцмайданчику.
- А твiй хлопець хiба нi?
- Чому «нi»? Ще й як танцює! Але я хочу саме з тобою. Ти такий славний…
Хлопець здивовано глипає на Алоїза:
- А вiн менi нiчого не зробить?
- Ти що - боягуз? - кепкує вона, i той здається…
1.3
Привiт, кицько!
Як тобi класно: все довкола нове, цiкаве, непiзнане! А у нас - сiро i брудно.
Учора почув неприємну новину. Двi знайомi студентки поїхали до Нiмеччини за програмою «au pair». Й обидвi там тепер сидять i страшенно хочуть замiж за нiмцiв. Причому в Українi залишили хлопцiв. Ось такi вони - нашi славнi українськi роксолани. Аби лише матерiальна вигода!
А я тепер ламаю голову: чи добре зробив, що тебе вiдпустив? Менi тут дуже самотньо, а ти хоч би одне тепле словечко написала. Якась така одразу стала холодно-нiмецькою.
Цiлую тебе, рiдна, у вологу вiд слiзок щiчку. Принаймнi такою я тебе запам'ятав на автовокзалi. Може, тепер ти вже зовсiм не така, як ранiше…
Твiй снiжно-нiжний Алоїз Алоїзович.
2.3
Ти вийдеш у мiсто, в якому зустрiнеш свою самотнiсть i будеш щасливою.
Мiсто-собор. Собор, вiд висоти якого паморочитиметься в головi. I ти боятимешся знепритомнiти, стоячи на самому вершечку з широко розкритими обiймами. Отак i зустрiнеш свою самотнiсть. Втрачаючи свiдомiсть вiд висоти, але вiднаходячи себе, дiвчино без мрiй!
Згодом бiля пiднiжжя собору тебе смiшитимуть люди-статуї. Спочатку ти навiть не допетраєш, що вони - живi. Але потiм помiтиш, як одна iз скульптур веде оком за тобою. Ти усмiхатимешся, адже усмiшка - найкраща твоя вiзитка. Статуя усмiхнеться у вiдповiдь. Бо добро творить добро.
Ти вiдчиниш собор для всiх, бо вiн - справжнiй. Ти побудуєш його без фальшi, не поставивши до фундаменту нi краплi брехнi. Коли це збагнеш - навчишся кохати по-справжньому.
А коли навчишся кохати, знову почнеш мрiяти. Оця лiкувальна здатнiсть тоненькими i ще жовтими паростками (мов прокладаючи собi шлях крiзь камiнь) пробиватиметься крiзь тебе, аби вiдкритися свiтовi.
Ти тепер iншими очима глянеш на цю величаву середньовiчну готику, бо зрозумiвши себе, почнеш глибше розумiти свiт довкола.
До цього дня ти бачила тисячi храмiв. Бо жила зовнiшнiм i вважала, що знаєш цей свiт. Але ти не знала себе. А тому - не знала нiчого.
Надвечiр'я поволi переллється у нiч. Тобi телефонуватимуть нiмцi-сусiди, бо на цiй вулицi бiльше не буде слов'янок. Вони перехоплюватимуть тебе бiля дверей, бiля школи, будь-де, тiльки аби поговорити з тобою. Але ти тiкатимеш вiд них. I їм цього не зрозумiти.
Бо хтось народжується зi собором у серцi, комусь його допомагають будувати батьки, а бiльшiсть нiколи в життi його не пiзнає. Але хто хоче зiйти на нього сам, має докласти титанiчних зусиль.
Саме тому нiмцi тебе не цiкавитимуть.
Ти бiльше не реагуватимеш на дзвiнки з агенцiї «au pair», бо вони знову нав'язуватимуть тобi в подруги україно-росiяно-бiлорусо-казашок!
А якщо ти не хочеш нiкого? Якщо тобi вперше добре самiй?
Ви сидiтимете з дiтками за одним столом та триматиметеся за руки. Ти вiдчуватимеш м'якеньку долоньку хлопчика i нiжнi пальчики дiвчинки. Дiти дивитимуться на тебе, i очi їхнi смiятимуться. Тi iскринки будитимуть у твоїм серцi радiсть. Ти захочеш цiлувати цi маленькi ручки, але потiм, бо спочатку потрiбно помолитися.
- Господи, дякуємо тобi за цей прекрасний день. За те, що ми прожили його в мирi i злагодi. Дякуємо тобi за наших батькiв. Що вони нас провели до школи i поцiлували на прощання. Дякуємо, що ти їх цьому навчив. Дякуємо за нашу подружку з України, яка сидить з нами за столом.
Дякуємо!
Усi подякують усiм. Бо всi - щасливi. Коли ти щасливий, то можеш дiлитися будь-чим. Коли ж нещасний, чим тодi подiлишся? Адже в тебе немає головного. А без присутностi у твоїй душi найважливiшого не може виникнути i думки про дари оточуючим.