Кодло

Виявляється, тримати глядача… ну там, за будь-що, можна за допомогою його ж власної допитливості, а також несподіванки та саспенсу. Допитливість в даному випадку означає схильність глядача формувати очікування щодо подальшого розгортання подій — очікування, котрі базуються на попередньому досвіді та культурних установках. Несподіванка — це обман глядацьких сподівань, тоді як саспенс — це просто затримка перед підтвердженням або спристуванням очікувань. Особливо мені сподобались хитрі прийоми для нагнітання напруги: псевдо-кульмінація і псевдо-фінал. Наприклад, ви вважаєте, що герой віддав богу душу, пристосовуєтесь до цієї думки, а тут, виявляється, що не віддав, а лише позичив. Під шумок, поки глядач радісно приходитиме до тями, іще багато чого можна провернути…

Нарешті настала ніч. Ті, хто мав намір взяти участь в нічній екскурсії, зібралися у верхній вітальні, і виявилося, що нас не так вже й мало. Тут були ініціатори — Горан і Міхал, залаштункові автори проекту — Еван, Дафна, Боян і я, прийшли також троє хлопців з групи Демінор, серед яких — Тоні та білявий Томаш, сусід Евана. На наше здивування, з’явились навіть бамбузлівці — Джані та Лора. Разом — одинадцятеро… На мою думку, трохи забагато, як для розвід-групи.

Було пів на першу ночі. За вікном було темно і вогко, на небі поволі ворушились тяжкі хмари; схоже, знову збиралося на дощ.

Ми — себто автори — розташувалися у кріслах, і, звично поналивавши собі чаю, чекали на розвиток подій. Демінорівці збуджено перешіптувалися, позираючи на нас, а коли я впіймала погляд Тоні, він чомусь відвів очі. Чому б це? Джані та Лора, котрих ніхто не сподівався тут побачити, сиділи мовчки, іронічно посміхаючись. Ця пара мене трохи нервувала… І де ж, цікаво, подівся отой їхній Алекс? Невже він проґавить таку нагоду?

— Шановне панство! — зрештою проголосив Горан, який, схоже, насолоджувався своєю провідною роллю, — ми з Міхалом тут розробили приблизний маршрут… Але з огляду на те, що нас виявилося більше, ніж ми розраховували, я думаю, може б нам розділитися? Половина з нас почне зі східного крила, і решта — із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?

— Західне крило — це адміністративний корпус, — задумливо промовив Еван.

— Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? — єхидно поцікавився Джані.

— Це значить — теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.

— Логічно, — гмукнув Джані, — Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.

Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?

Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро — Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!

Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше — на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.

— Що то ще за старий пень? — тактовно поцікавилась Лора.

Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.

— Це що, його ім’я? — знов встряла бамбузлівка.

Боян кинув на неї злий погляд.

— Це, наскільки я розумію, Девід Гакстон з Ратіллету, полум’яний протестант, під керівництвом якого пресвітеріанці у 1679 році нарешті зарізали архієпископа Шарпа.

— Кого зарізали? — вражено поцікавився Тоні.

— А, був тут один… — усміхнувся Боян, — релігійний діяч. Змінював свої переконання у відповідності з політичним режимом, а кому не подобалось — докладно пояснював сою точку зору в церковних підземеллях…

— Яке варварство, — осудливо прошепотів єзуїт, при чому не зовсім зрозуміло було, що саме він має на увазі. Ми вирішили не перепитувати.

Зрештою ми рушили далі. В корпусі було досить темно, а ліхтар майже зовсім не допомагав вирішити цю проблему. Добре хоч Горан вивчив маршрут заздалегідь, тож під його проводом ми перетнули хол і занурилися в темряву коридору. На першому поверсі розташовувалися кабінети наших професорів; зараз, звісно, тут нікого не було, лише в кінці коридору лунко рахував секунди величезний старий годинник. Ми пройшли повз масивні двері кабінетів, розглядаючи золочені таблички з іменами. Я відсторонено спостерігала, як світло ліхтаря викарбовує з темряви літери, і тут мені прийшло відчуття, що з цими іменами щось не так… Була якась спільна тенденція. Пан Фелоні, міс Демінор… Щось страшно знайоме…

— Горан, ти мені скажи, — раптом промовила Лора, перервавши мої роздуми, — Ти справді віриш в ту нісенітницю з лордами? Чи просто тобі заманулося поблукати темними коридорами?

— Тсс… — Горан приклав пальця до вуст, — Хай навіть наші професори — янголи небесні, але якщо нас тут побачать, довго доведеться пояснювати…

— Але в будь-якому разі, в цьому таки є щось підозріле, — шепотом промовив Тоні, невимовно мене здивувавши, — Хто з нас очікував такого навчання, збираючись сюди?

— Не знаю, чого ти очікував, а я цілком задоволена. Всі ці корисні навички можна буде потім застосовувати для реклами, промо-акцій… — замріяно повідомила Лора.

— Тшшш! Просив же, тихше!

Ми якраз піднімалися сходами на другий поверх, коли звідти почулися якісь голоси. От холера, не спиться комусь! Ми вклякли в стіну, намагаючись не дихати.