Смак свiжоi малини

— Я могла піти з тим листом до перекладача, але не хотіла виносити сміття з хати. — «Якщо не хотіла, то що ти там робиш? Можу я дізнатися?!»

— Але, — озвалася ведуча, — ти змінила рішення, і твою історію почуло п'ять мільйонів телеглядачів. Чому?

— Що чому? — не зрозуміла мама. — Чому ви маєте такий рейтинг?

— Ні. Чому ти змінила рішення, Гелено?

— Бо я хочу застерегти всіх жінок, аби вони уважали. Не тільки на нього, але…

— …на всіх шахраїв, — закінчила за неї ведуча, — шахраїв, які можуть прибрати вигляд сусіди, колеги по роботі, знайомого з крамниці. Тож уважаймо, може, він зараз усміхається саме до нас?

Оплески. Я вже збиралася вимкнути телевізор, певна, що це кінець, коли ведуча звернулася до когось із глядачів.

— Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони такі наївні? — Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов'язі. Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис: «Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:

— Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі, багатогодинні розмови.

— То ти не можеш окреслити причини? — допитувалася ведуча. — Не можеш сказати: причиною була наївність?

— У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, — Губка гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. — Так склалося, що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.

— Отже, Малина є вашою пацієнткою? — «Боже!» Я вхопилася за голову.

— Боже! — ойкнула мама і теж ухопилася за голову. — І це щось серйозне?

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.

— Напевно, серйозне! — вжахнулася мама. — Якби це була дрібниця, вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!

— Справді нічого, — намагався заспокоїти її Губка. — Цілковита дрібничка.

— Чому вона не прийшла з тим до мене? — Мама витягла велику хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з'явився напис: «Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор. Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.

Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.

— Малинко? — Це бабуся. — Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?

— А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?

— Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.

— Я теж, — зізналась я. — І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.

— А що робити мені?

— Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.

— Бідолашна дитино, — зворушливо мовила бабуся. — І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?

— А ти маєш право виписувати ліки? — розлютилась я. — Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.

— Боже, мама мала рацію, — видушила бабуся. — Це щось серйозне.

— Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.

— Така молода і вже на таблетках! — ойкнула бабуся.

— Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.

— Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!

— Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?

— Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.

Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.

На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».

— Доброго дня, Домінік Ролик. — Я подала йому долоню й автобіографію.

— Малина, — прочитав він. — Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.

— Так? — зацікавилась я.

— Воно ароматне, — пояснив він, — і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.

— Що виграти? — знову зацікавилась я.

— Можливості величезні, — потер він руки, — але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?

— Ну що ж, — буркнула я, — не дуже.

— Власне, — облизнувся він, — серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.

— Небагато, — визнала я.

— Але це можна змінити, — втішив мене Ролик. — Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».

— Справді? — наставила я вуха.

— Пані Малино, — знов облизнувся він, — в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?

— Жінки чи чоловіки?

— Скажімо, жінки, — уточнив Ролик.

— У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, — зітхнула я.

— На жаль. Це ви чудово визначили, — втішився він. — Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?

— Ну, — завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє «на жаль». — Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими, але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром, чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.

— Власне! — обірвав він, виразно збуджений. — В Америці. А чому саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.

І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок. Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере, хіба тобі не шкода?» «Польща — Флорида Європи?», «Застрахуйся і вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:

— Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п'ятдесят злотих на місяць…

— Ви, звичайно, можете сплачувати більше, — урвав він мене.

— Так-так, але я хочу тільки сто п'ятдесят. Отож припустімо, що я буду сплачувати їх упродовж двадцяти п'яти років, аби ще встигнути до старості. Накопичиться сорок п'ять тисяч злотих. Нині я купила б за них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?

— Так. Чудово, — невідомо чому втішився Ролик. — Щороку ви можете сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв'язати проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси. Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні дорідних двадцятирічних білявок…

Я вимкнулася. Навіщо мені ті цицькаті білявки, які чигають на спадок? Чого мене має цікавити Флорида й тамтешні раї для дідуганів?

— Ну і що ви на те, пані Малино?

Я прийшла до тями.

— Що ж, — скорчила я мудру міну, — звучить розсудливо. Залишається питання, як вступити до того, ну… — я не встигла сказати «раю», бо Ролик кинувся тлумачити:

— Спочатку ви мусите купити поліс, це зрозуміло, бо ви рекламуєте наш продукт.

— Ну так, напевно, Клавдія Шиффер їздить на «сітроені».

— Результати проведених досліджень однозначно це доводять. Працівник, який користується продуктами своєї фірми, є її найліпшою рекламою. Тож спочатку річний поліс: мінімум 1800 злотих. Потім навчання, всього-на-всього 230 злотих. Потім іспит на ліцензію. І ви вже на першому рівні. Тепер варто підписати десять контрактів — і ви переходите на другий рівень.