Смак свiжоi малини
Смак свiжоi малини читать книгу онлайн
Ізабелла Сова — відома польська письменниця і перекладачка, авторка сенсаційної «ягідної трилогії», що стала бестселером не тільки у Польщі, але й за її межами. Повість «Смак свіжої малини», яка розпочинає трилогію, українською мовою друкується вперше.
Що призводить до того, що такий собі ніякий молодик раптом стає твоєю половинкою? Можливо, замість того, щоб шукати ідеалу, мало б звернутися до лікаря-окуліста? Пластична операція, на яку насмілюється двадцятишестирічна Малина, не позбавляє її страждань. Не допомагають ані подруги, ані ворожка, ані лікарі. І вже зневірившись у щасті, Малина вирішує зробити кар'єру — та негадано зустрічає велике кохання…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Серйозно?
— Я надіслала відповіді на дві пропозиції, а зараз дам аґресивне оголошення до газети.
16.06. І дала: «Молода, амбітна, сучасна дівчина з вищою освітою шукає творчої праці, яка дає можливості для зростання. Контакти…» Воно вийде в понеділок. А я тим часом готуюся до захисту. Лишилося три тижні і три дні.
19.06. Нині воно вийшло. Чекаю реакції. Може, потренувати підсвідомість? О, дзвінок! Щойно я зручно вляглася. Це сила духу.
— Слухаю, — відповіла я глибоким альтом. Буцімто низький голос справляє глибше враження. Так стверджує Йолька.
— Я за оголошенням, це актуально? — захарчав хтось по той бік.
— Звичайно.
— Звичайно «так» чи звичайно «ні»?
— Звичайно так, — відповіла я, не зворушена такою допитливістю.
— Скільки вам років? — «Що ж це за робота, якщо добродій починає від запитання про вік?»
— Двадцять шість.
— Гм. А де ви працювали останніх два роки? — «Чому саме два, а не чотири? Про що мова?»
— Чому саме два?
— Бо ж ви закінчили освіту два роки тому, так? — Я не відповіла, тому він заходився пояснювати: — Вам двадцять шість, а вищу освіту здобувають у двадцять чотири…
— Хто здобуває? — роздратовано запитала я.
— Як це хто? Всі, — він також роздратувався.
— Я ні. І більшість людей після технікуму теж ні, бо в технікумі вчаться п'ять років.
— То ви після технікуму? — почула я в його голосі легку зневагу.
— Ні, але яке це має значення — ліцей, технікум? Хіба це важливо?
Він не відповідав, тож я сипала далі:
— Поза тим, треба зважати на фах. У медичному, скажімо, навчаються шість років. А скільки людей по кілька років не може захиститися. Ну, а на економічному, своєю чергою, навчаються чотири з половиною роки, зате в інфізі та на акторському тільки чотири. Не можна казати, що всі.
— А ви коли закінчили? — «Який цікавий!»
— Саме закінчую, зараз.
— Із запізненням, — злостиво ствердив він. — Не баглося вчитися, чи що?
— А вам скільки років?
— Тридцять сім, а що?
— Стільки років, а ви ще не навчилися елементарним правилам культури? — І я поклала слухавку, доки він устиг відповісти.
Надвечір'я. Ми обмиваємо мою першу невдачу на шляху до успіху.
— Класно ти йому відрубала, — визнала Евка.
— Дуже добре, — кивнула Йолька. — Тільки от із таким ставленням до роботодавця на тебе чекає безробіття.
— А я вважаю, що нема чого зв'язуватися з хамами, — стояла на своєму Евка. — Краще почекати на когось нормального. Він напевно подзвонить.
— Наразі ніхто не дзвонив, — спростувала я, цмулячи пиво.
— Зараз застій на ринку праці, — поінформувала нас Йолька. — До того ж у тебе немає досвіду.
— Як це немає? — обурилась я. — Щороку літні табори, переклади, репетиторство!
— Ти не маєш досвіду, пов'язаного з освітою. Нагадаю, що ти вивчаєш управління, а не педагогіку.
— Це якийсь ідіотизм, — гаркнула я. — Коли ж я мала працювати, якщо вчуся на стаціонарі?
— Не знаю, — Йолька розвела руками. — На думку експертів, це можливо. Сама поглянь. — Вона витягла з портфеля газету.
— Прочитай, бо я після пива щось недобачаю. Не знаю, що воно за лихо. Видудлю зо три гальби, і мені падає зір, як після денатурату.
— І ти, звісно, не була в окуліста? Ну що ж, це твоє життя, Малино, і твої очі. Якщо ти хочеш їх запороти…
— Дай їй спокій, — заступилася за мене Евка. — Ти бігаєш до лікаря із кожним дріб'язком? Робиш щоранку гімнастику? Учиш щовечора по сто іншомовних слів?
— Звичайно, — підвелась Йолька.
— Звичайно «так» чи звичайно «ні»? — злостиво всміхнулась я.
— Дурне питання.
— Шефові ти теж так відповіла б?
— Малино, ти нічого не розумієш. Одна річ — це розмова з шефом, а інша — з…
— …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на успіх?
— Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно влучні.
— Дуже дякую.
— Нема за що, — відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.
Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.
— Ну гаразд, — Йолька простягла руку на знак перемир'я. — Я не права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання роботодавця.
— Коли?
— Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.
— Коли ти мені напишеш? — уточнила я.
— Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, — вона видерла сторінку. — Нагадай тільки, що ти там робила?
— Коли? — не дуже доречно запитала я.
— Господи, Малино, — не витримала Евка. — Не пий уже більше, бо тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої роботи. Де ти працювала?
— Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… — потерла я чоло. — П'ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для «Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…
— Ти це вже називала, — Йолька нетерпляче кивала головою. — А якесь стажування, практика?
— Практика? — замислилась я. — В крамниці після вступних іспитів. Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…
— Я маю на увазі практику за кордоном, — обірвала Йолька. — Стажування у великих міжнародних фірмах.
— Господи, Йолько, — не витримала я. — Хто ж на ньому був?
— Тепер люди починають дбати про свою кар'єру вже з перших років навчання, — потягнулася вона по забуту газету. — Ой, я ж мала тобі прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп'ютерній фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає інформатику.
— За хортів. — Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька шукала наступні приклади.
— Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, — зітхнула Йолька. — Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.
— Навіщо ти це читаєш? — Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.
— Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.
— Можливості? Половина тих оголошень — це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.
— Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…
— …якесь місце торговельного агента, — закінчила за неї Евка. — Без паніки, Малино.
— Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…
— …стаціонара, — обрізала розлючена Евка. — Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?
— Коштом сна і товариського життя, — пояснила Йолька.
— Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?
— А може, вони сидять на амфетаміні? — докинула я.
— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.
— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.
— А це що за хвороба?
— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.
— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?
