Веснянi iгри в осiннiх садах

— Ну, чао! — театрально махнув я рукою всім свідкам цієї сцени і, взявши панну попід руку, повів її геть, не забувши вручити квіти секретарці, щоб поставила у вазу на моєму столі: не вистачало ще, аби я з квітами валандався.

В очах панни грали бісики, вона неприховано тішилася з того ефекту, який справила на мене. Її пухкі вишневі вуста здавалися втіленням цноти. Ми вийшли на Академічну, і я врешті видушив із себе:

— Отже, це ти та таємнича Мар’яна.

Не почувши заперечень, я почав щось молоти про її вірші: що вони цілком добрі, навіть дуже добрі, але писати в такому стилі без сенсу, бо так пишуть десятки, та що там — сотні поетів, але мою менторську тираду вона обірвала просто й невимушено:

— А це не мої вірші. Я взагалі віршів не пишу.

Я занімів, не знаючи, обурюватися мені чи сміятися.

— Тоді… тоді чиї це вірші?

— Та так… з якогось журналу переписала.

Тут вона сама засміялась і весело зиркнула на мене.

— Навіщо? — спитав я.

— Щоб познайомитись. Хіба не ясно?

— Ти могла й так познайомитись!

— Так не цікаво. Якби я вам написала листа без віршів, ви б не відповіли.

— Чому? Я обов’язково відповідаю на всі листи, — сказав я першу неправду.

Мар’яна знову зиркнула на мене зі сміхом, і я подумав, що вона, мабуть, не така вже й простенька. Я не знав, про що далі говорити, мені кортіло запитати, навіщо вона хотіла зі мною познайомитись, але стримував себе, боячись почути щось на зразок: «А так — просто. Подивитись, який ви в житті. Ну, чао!» Дивно, чому я відчув тоді цей острах, так, мовби чекав від знайомства з нею чогось особливого і боявся сполохати, хоча по правді нащо вона мені здалася? Шпана пузата. Подумаєш — ноги.

— Ну, не гнівайтесь, — легенько штурхнула мене і взяла під руку. — Мені хотілося поговорити з вами. Після того, як я прочитала ваші твори.

Не ти перша, кому хочеться зі мною поговорити, подумав я. І вже знаю навіть про що: про пані Аліну, про те, що було насправді, а що ні, про те, чи збираюсь писати третю частину «Дів ночі» і т. д.

— Ну, і про що б ти хотіла поговорити? — спитав я нудьгуючим тоном.

— А так — ні про що. Просто розмовляти.

— То ти не збираєшся розпитувати мене про історію написання «Дів ночі»?

— А навіщо? Правди ви не скажете.

Вона мала рацію. І подобалась мені дедалі більше.

— І тебе не цікавить, чи буду я писати продовження?

— Ні. Мене взагалі нічого не цікавить. Мені хотілося подивитися на вас зблизька…

Ось воно! — і я затамував подих.

— Я відчула, що ви якраз та людина, котра зможе мені допомогти.

Це краще, ніж я передбачав, але гірше, ніж мені б хотілося.

— А в чому я тобі маю допомогти?

— Не все відразу. Вам не здається, що ви занадто форсуєте події? У вас навіть не вистачило терпцю спокійно листуватися зі мною. Вам забаглося мене побачити. Вже! Негайно!

Я почував себе школярем, якого прилапали на бешкеті.

— Ви зруйнували романтичність наших стосунків. Таємничість, загадковість — усе це розвіялось.

— Мені здається, тобі слід би було писати листи не до мене, а до Стендаля. Шкода, що він не дожив до цієї щасливої години.

— Але Стендаля нема. Нема Бальзака. Нема Цвейга. Нема Ремарка… Але ж я мусила комусь писати. Я вибрала вас.

Чи повинен я їй сказати, що вибір невдалий?

— Що було б, якби я не поквапився і листування наше продовжилось?

— Все відбувалося б набагато природніше. Ми б значно більше знали одне про одного. Перша наша зустріч могла б відбутися взагалі без слів. Уявляєте, як це чарівно? Ми пішли б до парку, довкола осінь, листя сиплеться нам під ноги, і ми чуємо тільки його шелестіння.

— Ага, то ти планувала все затягнути до осені.

— Я нічого не планувала, це я образно висловилася. Я, чесно кажучи, настільки образилася на вашого останнього листа, що вирішила вас викреслити з… — Тут вона зробила паузу й виправилась: — Я вирішила про вас забути. Зрештою, вам про це відомо.

— Що саме?

— Хіба ви не прочитали мого вчорашнього листа?

— То ти й справді заходила вчора до редакції? А я гадав, що мене розігрують. Адже ж ти ніколи раніше цього не робила. Чому ти не скористалася поштою?

— Отже, ви не читали мого листа.

— Не прочитав, не встиг.

— Я навмисне зайшла до редакції увечері, коли журналістів уже нема, але ще є всі найбільші пліткарі: секретарка, коректори, реклама. Я хотіла, щоб мене побачили і розповіли вам. І щоб ви потім кусали з розпачу лікті. Бо я написала, що не погоджуюся на ваш ультиматум. То був прощальний лист.

— Он як. І даремно. Я вважаю, ми з тобою достатньо довго листувалися, щоб зрозуміти, що нам буде цікаво разом.

— Отже, це ви будували плани, а не я.

— Нічого подібного.

— Але ж так. Ви потрактували моє бажання листуватися з вами як намір зблизитися. Невже вам не спадало на думку, що листування уже саме собою є цінним. Однак у вас прокинувся власник. Вам стало замало листів і заманулося здобути їхнього автора. Але ж уявім собі таку картину: з’являюсь не я, а панночка, скажімо, не вашого смаку. Тобто якесь миршаве нецікаве сотворіння. І що тоді? Ви так прагнули побачити те, що вимріяли, заволодіти ним, а коли воно з’явилося — ви в ударі! Дорого б я дала, щоб мати змогу поспостерігати за вашою поведінкою у такий момент. Я навіть намагалася вмовити свою подругу піти сьогодні до вас і видати себе за мене. А самій стежити збоку. Я думаю, то був би чудовий атракціон. Авжеж, ви, напевно, задля порядності повели б панну на каву, посиділи б із нею годинку, поспілкувалися, дали б кілька безцінних порад про те, як треба писати вірші, а потім: чао, бамбіно, соррі. Хіба не так?

Я проковтнув її слова, як гірку пігулку, не запиваючи. Все, що вона спрогнозувала до йоти збігалося з тим, що могло б відбутися насправді.

— На жаль, подруга від такої ролі відмовилася. А шкода.

— І ти передумала зі мною прощатись.

— Передумала. І знаєте чому? Я згадала одну істину, яку чула ще від своєї бабці: усі чоловіки однакові. Я подумала, що ви вчинили так, як вчинив би на вашому місці кожен чоловік. І я зрозуміла, що даремно на вас розгнівалась. Це все одно, що розгніватися на холодний сніг — теплим він ніколи не стане.

З Академічної ми завернули на Чайковського і вийшли на Стефаника. Перехожі кидали на нас свої зацікавлені погляди: сорокарічний пан із сімнадцятилітньою панною попід руку — не надто звична картина для Львова. Можливо, десь у Парижі чи на Гаваях це було б нормою, але тут викликало роздуми. Дехто навіть озирався. І було чого: на татуся з коханою донечкою ми мало скидалися. Зустрічалися й знайомі, вони особливо прискіпливо озирали мою супутницю, а мені кидали підбадьорливі погляди. Мар’яна від того всього тільки виразно кайфувала. Я спробував змінити тему розмови:

— Ти справді не пишеш віршів?

— Я відчуваю поезію. Хіба цього не досить?

Мені не сподобалася її відповідь. Я стенув плечима і промовчав. Кілька хвилин ми йшли мовчки, аж поки не опинилися в парку навпроти університету. Боже мій, як давно я не прогулювався з панночкою вечірніми алеями! Все по кнайпах та по кнайпах. А скільки часу минуло, відколи я востаннє цілувався на лавочках? Тепер це все можна робити просто на вулиці.

— Скажіть, ви в кого-небудь зараз закохані? — спитала вона ні сіло ні впало.

«Я закоханий в тебе», — крутнулось на думці, але шосте чуття підказало, що цей варіант пролітає. А що, коли я скажу правду? Кажуть, правда людину ушляхетнює.

— Закоханий.

— По-справжньому?

«А я інакше не вмію». Хе-хе, це ми також прибережемо для когось іншого. Якась диявольська сила спокушала мене знову говорити правду.

— Ледве чи це по-справжньому. Просто мені потрібен цей стан закоханості. От я його й створюю собі. А минає якийсь час, і не лишається від кохання навіть запаху. Потім, бувало, згадуєш ту, яку кохав, про кого думав, і дивуєшся — як я міг взагалі її любити?

— Але ж вам хочеться закохатись по-справжньому, так?