Веснянi iгри в осiннiх садах

Тривалий час ми писали одне одному листи, сповнені зимової меланхолії й нестримного сентименталізму, які на весну вже просякли здоровою іронією, писали двічі-тричі на тиждень. Стиль її листів дивував своєю еклектичністю, вона намагалася писати аж занадто літературно, вочевидь, наслідуючи різні стилі, та так, що іноді листи скидалися на емоційні вихлюпи душі якоїсь французької панночки позаминулого століття. Водночас вона з легкістю розсипала наліво й направо розмаїті ідеї, зокрема й філософські, наводила численні цитати, викликаючи в мене чималий подив оцим хизуванням ерудицією, яка, проте, зраджувала відсутністю систематичності знань, а навпаки — хаотичність, нахапаність і бажання негайно поділитися щойно прочитаним, а також довідатися й мою думку. Не раз я себе ловив на підозрі, що автором цих листів може бути особа дещо старша, ніж учениця десятого класу, але, з іншого боку, старша особа мусила бути врівноваженішою й стримувати емоції, не стрибати з теми на тему й не пригощати мене чудернацьким варивом із вражень від прочитаного Кафки, побаченого фільму Фелліні, подарованого білого котика, загубленого записника, затяжного дощу, бабусиного торта… До того ж вона любила затівати дискусії, щось мені доводити, переконувати, тоді як я намагався цього уникнути, бо терпіти не можу листовної дискусії, коли вона перетворюється у затяжне занудство. Я волів би сперечатися наживо, але будь-які мої спроби нав’язати інший, не листовний, контакт розбивались, як хвиля об камінь. Це було не зовсім чесно з її боку, бо вона чудово знала, як виглядаю я з тих фотографій, які розтиражувала газета, тоді як я міг покладатися лише на свою уяву. Деколи Мар’яна мені снилась, я чув її голос, брав її за руку і слухав, що кажуть пальчики. Прокинувшись, ніяк не міг пригадати, як вона виглядала в моєму сні, але тепло її пальців, подих вуст залишались ще довго. Чомусь у снах вона була інша, ніж у моїй уяві — висока і струнка, без жодних надмірностей.

Поволі це мене почало дратувати. Я почувався ображеним. Доки можна гратися у піжмурки? Чому я мушу щодня думати про особу, яка ховається від мене? А що, як вона виявиться якимось страхоттям? Що ж — і таке теж можливе. Розумні дівчата рідко бувають вродливими. Тобто винятки є, але, як відомо, винятки тільки підтверджують правило. Розумні дівчата зазвичай невисокі. Хіба вам колись доводилося бачити розумну жердину? Якщо так, то це було не що інше, як черговий виняток. І нічого дивного — винятки трапляються на кожному кроці й за будь-якої нагоди. Я сам є винятком. Більшість письменників потребують материнської опіки й западають як мінімум на своїх одноліток або навіть на старших кобіт. Але є й винятки. І це я. Мені більше подобається грати роль дбайливого татуська. Якщо я крім цього ще й можу бути коханцем, то це тільки свідчить про мою неабияку поліфункціональність. Людина-оркестр: годує, дбає, грає.

Я не мав навіть її адреси, бо писав на абонентську скриньку. Якось мені спало на гадку, що все це може бути забавою. Хтось вирішив мене розіграти й тепер тішиться моєю наївністю, тихенько спостерігаючи за тим, як я дедалі надійніше втягуюся в нав’язану мені гру. Поступово ця думка чимраз настирливіше і настирливіше переслідувала мене, і врешті я перестав відповідати на її листи, зазначивши в останньому, що надалі спілкуватимуся з нею тільки віч-на-віч.

Минув тиждень, але не було дня, щоб я не зазирав до кишеньки, а коли минав другий тиждень, я став помітно нервуватися й навіть картати себе за таку поспішність. Раптом я усвідомив, що мені бракує цих листів і що необдуманим своїм ультиматумом я все зіпсував, розчавив, хоча разом з тим закрадалася й підозра, що, можливо, хтось таки мене розігрував, і зараз, коли я відмовився підтримувати листування, просто вичікує. Вичікує і стежить. Я став пильніше приглядатися до окремих працівниць газети, ловити на собі їхні погляди, які мені почали видаватися підозрілими й такими, що зачаїли у собі підступність. Я подумав, що вже те, як я, щойно прийшовши на роботу, нетерпляче кидаюся до своєї кишеньки з листами, мусило їх неабияк потішати. Ці підозри загострились, коли одного разу я замість того, щоб рушити до кишеньки, сів собі за стіл і почав розкладати папери. Приходив я на роботу завше по обіді, здавав свої сторінки й о четвертій-п’ятій був вільний. Того разу я віддавався роботі так, як ніколи, намагаючись навіть оком не зиркнути у бік листів. І ось коли я вже здав усі сторінки і сів спокійно переглядати свіжу пресу, то помітив, що трійця дівчат перешіптується, зиркаючи крадькома в мій бік, а коли одна з них поцікавилася, чому я не забираю своєї пошти, яка вже готова вивалитися з розбухлої кишені, я відчув величезне бажання убити їх усіх трьох. Натомість промимрив щось нерозбірливе, продовжуючи ловити на собі їхні зацікавлені погляди. В душі у мене бушував вулкан, і гаряча лава люті вихлюпувала в грудях. Я вже не мав сумніву, що став жертвою їхнього жарту, жорстокого, як на мене, підлого і такого, що вибачити неможливо. Я ледве стримався, щоб не висловити їм усе, що про них думаю, і піти, гучно грюкнувши дверима. Піти геть із газети і більше ніколи сюди не потикатися.

Але я опанував себе і, грайливо всміхаючись, запитав у дівчат, чому це їх так турбує моя пошта.

— Вона б нас ніколи не турбувала, якби ми не побачили, хто тобі вчора ввечері вкинув конверта.

Я отерп: що це має означати? Гра продовжується? А може, це не гра, а все відбувається насправжки? Але ж вона ніколи не приносила листів особисто, а надсилала їх поштою. Сумнівів не було: мене розіграли.

— І хто ж то був? — спитав я байдужим тоном, і на мить не зраджуючи ані свого гніву, ані нестримного бажання чимдуж кинутися до кишеньки.

— Така краля, що закачаєшся, — хіхікнула одна.

— Напевно, юна поетеса, — порснула сміхом друга.

— А я гадаю, то була панна зі школи кохання пані Аліни, — залилася реготом третя.

Ще мить — і я б, напевно, таки визвірився на них, але несподівано їхні обличчя посерйознішали, а очима вони втупилися у напрямку дверей, до яких я сидів спиною.

— О-ой, — закліпала одна з журналісток, — це вона…

Я рвучко розвернувся і побачив високу панночку з довгим розпущеним волоссям і в коротенькій спідничці, з-під якої виднілися НОГИ (Господи, про що я пишу? Ясно, що ноги, а не колеса спортивного ровера. Але це були дійсно НОГИ, такі, за якими варто озирнутися). Так от, я дивився на її НОГИ в чорних панчохах, бо, власне, НОГИ впадали в очі перш за все, приковували погляд і не давали змоги сприймати нічого іншого поза собою. І треба сказати, що я був не один, хто витріщився на її НОГИ. Половина редакції споглядала це диво з захватом, половина — із заздрістю.

І ось тоді, коли мої очі пестили її кругленькі коліна, намагаючись ковзнути бодай на сантиметр попід краєць її спіднички, вона простягла мені квіти і проказала:

— Це вам.

Я приблизно знаю, як дарувати дівчатам квіти. Але як приймати квіти від дівчат — убийте мене — не знаю досі. Коли це було на сцені в «Не журись!» — там усе ясно: береш букетик, цьомаєш у щічку і шепочеш: «Після концерту зайдіть за лаштунки на каву». Були такі, що приходили. Переважно ті, які в сценічному яскравому освітленні виглядали набагато привабливіше, аніж тоді, коли з’являлися за кулісами.

Вона була значно гарнішою, ніж я уявляв її. Це юне сотворіння випромінювало сяйво розквітаючої краси й свіжої принади, великі чорні очі й здорові рум’янці на ледь припухлих щічках — а я вже, як джміль, замерехтів невидимими крильцями, і душа моя загула від нервового збудження.

Я взяв квіточки з таким виразом, мовби приймав гуманітарну допомогу від Монгольської республіки. Руки тремтіли, я розкрив рота, але збунтовані слова переплелися в суцільний клубок, розмотати якого я мав сили. Мені хотілося запитати її, чи вона і є тією самою дівчиною, що писала мені листи, але раптовий острах, що це не вона, стримав мене. Ні, тут розмовляти я не міг, це було б рівноцінне самогубству. Коли стільки пар очей їсть тебе і з нетерпінням чекає, що далі буде, стає дедалі важче зосередитися, підшукати потрібні слова.