Подвiйний Леон. Isтоriя хвороби

— До речі, поздоровляю з вчорашніми іменинами.

Я збараніло дивився йому вслід, відчуваючи, що щось тут не грає.

Якась невловима деталь занепокоїла мене, та я не міг зрозуміти, яка саме.

Може, інтонація голосу?

Може, марка відеокамери?

Може, дата іменин?

І як, до речі, мене звати?

В мене що, справді вчора були іменини?

Ну, допустимо. Однаково щось тут не те. Але що саме?

За вікнами зробилося вже цілком світло, і, можливо, саме від цього на мене зійшло локальне просвітлення. Я раптом зрозумів причину свого збентеження. Мох франтувато підстриг свою знамениту кошлату (андеґраундову, контркультурну) бороду, без якої його ніхто б раніше й не уявив, і тепер виглядав на якогось француватого іспанського ґранда.

Господи, чого тільки не трапляється з нами на цьому світі! Воістину — життя різноманітніше за сни.

Розділ сьомий. Леон-кіллер [60]

До Дарії Юріївни мені порадили звернутися друзі. «Все ж таки там якось лікують ЦЕ. Може, варто спробувати», — говорили мені. Я впирався, бо знав, що ЦЕ не лікується взагалі. Ніде. Ніяк. Людина мусить собі дати раду з ЦИМ сама, все інше — самоошукування, марне витрачання грошей і часу. «Не мусиш відразу лягати до шпиталю. Може, спочатку варто просто піти подивитися, поговорити. — Це були слова Карпа. — Ніхто ж силою не примушуватиме тебе…» і т.п. Я не міг не послухати Карпа. Він мені як старший брат. Справді. А старшого брата годиться слухати. Тому я погодився. Певного погожого дня ми з дружиною, супроводжувані Карпом, який мав скласти нам протекцію, зайшли до похмурого цегляного будинку з ґратами на вікнах. Куций коридор по обидва боки прикрашали ряди металевих дверей із засувами й конусоподібними тюремними вічками. Під вічками були, подібні на поштові щілини, прорізи для передачі їжі — т.зв. «собачники». «Ого! — подумалося мені». Хоча, можливо, я навіть проказав про себе WAW! Або OOPS! Або просто OUCH!

Єдині неметалеві двері вели до кабінету головного лікаря. Ним і виявилася Дарія Юріївна — струнка світловолоса аж до блонду шатенка тієї несамовито холодної вроди, яку зазвичай приписують ніцшеансько-гестапівським фрау. Відсуваючи в закутки свідомості інтуїтивну тривогу, я намагався потішити себе думкою, що мені випало щастя спілкуватися з такою от красунею, до того ще й, безперечно, розумницею й профі, а не з якоюсь старою порхавкою середнього інтелекту, задокументованого дипломом про середню ж освіту. Мені навіть вдалося частково розчулитись і я приготувався викласти все як на духу, розповісти про симптоми, причини й наслідки хвороби.

Однак перші ж мої спроби порозумітися були брутально обірвані:

— Говорити тут буду я!

Що ж це за лікар, — подумалося мені, — який не хоче вислухати пацієнта, нехай навіть потенційного? Хіба вислухати — не є першим обов'язком ескулапа? Так же можна замість полікувати застуду, вирізати аденоїди, або й, чого доброго, ампутувати кінцівки чи, не дай Боже, каструвати. Може, вона хоче мене каструвати?

Мляво відповідаючи на гострі запитання, що цілком не потребували відповідей, я роздивлявся гобелен, на якому було майстерно виткано Діву Марію з Дитятком. (Мабуть, діло рук якого-небудь вдячного піддослідного кролика — перевихованого наркомана абощо). І знову Діва Марія. Може, це новий терапевтичний винахід? Може, всі ці образи в медичних кабінетах — не просто данина моді чи свідчення конфесійної єдності ордену охоронців здоров'я — може, в них таїться цілюща сила? Може, замість болісних заштриків, небезпечних піґулок і принизливих процедур тут просто прикладаються до тканої святині? Тоді я — за.

— Самому вам не вдасться вийти з ЦЬОГО. Ми допоможемо вам. Коли ви останній раз пили пиво?

— Вчора, — відповідаю, відчуваючи цілком стерпну легкість буття [61] від випитої півгодини тому пляшки GUINESS'a. Цікаво, помітить пані профі мою брехню чи ні? Здається, не помітила, бо каже:

— От бачите!

Що я повинен бачити — в даному випадку незрозуміло. «Як же мені тебе назвати, любонько», — натомість думаю я. Клаудія Шіффер? Міс Ґнуссен? Леді Ді? [62] Останнє, з огляду на співпадіння ініціалів, видається найдоречнішим, однак рафінована стриманість покійної принцеси якось не узгоджується з вишколеною неприступністю цієї спокійної шпитальної королеви. Вона скидається на іншу леді — залізну [63]. Однак згадавши свої ніцшеансько-гестапівські асоціації та безпомилково відчувши, що найзаповітніша мрія Дарії Юріївни — влаштувати тут же на місці остаточний фармакологічний ANSCHLUSS, — я вирішую наректи її «фрау Де» — германський варіант британської ідіоми. Тим більше, що така полівалентна форма імені дозволить мені іноді вбого розважатися, запитуючи, скажімо, уявного співрозмовника: «А фрау де?»

— А де ви мешкаєте? — ніби вловивши хід моїх думок, продовжує та.

— Яке це має значення? Хіба лікування у вас не анонімне?

— В принципі так, але ж нам потрібно заповнити історію хвороби, внести якісь ваші дані, координати тощо.

Ця заява несподівано дає мені шанси якщо не до контрнаступу, то бодай до затяжної оборони. ANSCHLUSS не вдасться. Принаймні сьогодні.

— Розумієте, він досить відома в літературних колах людина, — раптом приєднується до моєї партизанщини Карп, — і не хотілось би…

— До того ж я типовий невротик, — підбадьорено додаю я. — Маю бзіка на пункті гіґієнізму, і погано переношу присутність незнайомих людей.

— Нічого. У нас прекрасні умови: є гаряча вода, душ і одномісні камери е-е-е… тобто палати.

Все. Це, здається, перемога. Цілком нежданна перемога. Фрау Де-не-де програла, недооцінивши життєдайної сили GUINESS'a, помноженої на міць поетичного братства.

— Давайте ми домовимося в такий спосіб, — кажу вже цілком упевнено й невимушено. Якщо мені цього разу не вдасться виплутатися самому, — я неодмінно звернуся до вас. Але гадаю, поки-що можна обійтися без госпіталізації.

Розмова, — оскільки результат уже всім зрозумілий, — набирає необов'язкового, світського характеру, і напруга поступово спадає.

Фрау Де ще виписує мені якісь ліки, щоб, принаймні в такий спосіб, закамуфлювати поразку.

— Ось це купите в аптеці на Бельведерській, — вони тільки там бувають, — і прийматимете протягом місяця в період абстиненції.

— Та не хотілося б заживати транквілізаторів, — кваліфіковано коментую я. Який сенс із однієї залежності потрапляти в іншу.

— Це не транквілізатор, — каже фрау Де, незворушно дивлячись мені просто в очі.— Це седативний засіб. Будете приймати, коли відчуєте неспокій, страх чи, скажімо, бажання випити.

Не можу відвести погляду від її гіпнотичних бездонних зіниць, де, мов у чорних свічадах, відбивається сферично здеформована кімната, гобелен, стіл, а на столі — папери, канцелярський набір і пуделко піґулок із дзеркальним написом: РОТАЗІЛІВКНАРТ. (В оригіналі тут — віддзеркалене слово ТРАНКВІЛІЗАТОР. — Прим. верстальника.)