Письменники про футбол

Минуло три дні…

Я обережно постукав у двері кімнати, яку виділили Тьомику на базі ФК «Торпедо». Відлуння стукоту затихло, але зсередини не пробивалося ні звуку. Задля годиться я постукав ще раз, після чого обережно смикнув за ручку. Двері виявились відчиненими. Я зайшов усередину і роззирнувся.

Житлова кімната чимось нагадувала добротний номер тризіркового готелю, складаючись із невеликого передпокою з шафою для одягу, ванної кімнати з туалетом та великої спальні з ліжком, столом і телевізором. Крізь велике вікно прямо в опочивальню заглядало призахідне сонце. Однак першою річчю, що кинулась мені в очі, стала пара брудних футбольних бутсів, які валялись прямо біля входу. Трохи далі — якраз на порозі між передпокоєм та спальнею — я запримітив ноги Тьомика.

«Золотий хлопчик» українського футболу лежав на підлозі, тихцем стогнав і хрюкав. Хоча якщо говорити точніше, то задня частина Тьомика знаходилась на підлозі, а передня (руки і мученицька перекривлена мордяка) — спиралася на ліжко. У бідолахи не вистачило сил навіть доповзти до лежака і нормально влягтись на койку.

— Тьомо… — окликнув я.

Друзяка у відповідь знову застогнав. Я підійшов і опустився біля нього навприсядки.

— Ти живий?

— Піш-ш-шоф ти… — прохрипів Артем.

— Кгм… Що сталося?

— Я… я ще ніколи… так не… не… О, Господи… Вони так бігають… так бігають… Це просто кошмар якийсь… Я ледь не здох…

— Чувак, так далі не можна. Візьми себе в руки, а не то вони запідозрять, що з тобою щось не так.

— Пішов ти…

— Ну тоді інсценуй травму. Я ж тобі на самому початку радив.

— Максе… ще одне таке тренування… і я інсценую смерть.

Я зітхнув, а тоді допоміг Тьомику видертися на ліжко. Я більше не знав, що сказати.

— Кріпися, друже. Тримайся. Подумай про винагороду, яка чекає тебе попереду… — невиразно промимрив я і поплескав товариша по плечу.

— Пішов ти… зі своїм са… са… санаторієм, — виговорив Тьомик і відключився.

Я прикусив губу і завмер у задумі. До зарплати залишалось довгих 27 днів…

Після тижня інтенсивних тренувань Тьомика викликали на розмову з дирекцією клубу.

Помічники тренера вже просто не знали, що з ним робити. Під час розігріву італійський чудо-форвард ставив підніжки одноклубникам, лигався і штовхався. Він тікав із п’ятнадцятикілометрового кросу і по півдня ховався в лісках за тренувальною базою. Під час командної роботи з м’ячем «легендарний» Реймандо падав додолу після першого ж доторку до шкіряної кулі, корчився у передсмертних муках і кричав, деморалізуючи решту команди.

Звісно, Триндецький передбачав, що пристосування міланської зірки до українських реалій проходитиме важкувато, але те, що відбувалось протягом останніх десяти днів, більше нагадувало диверсійно-підривні дії, аніж акліматизацію в Україні і починало потрохи всім набридати. Крім того, не за горами були перші матчі групового турніру Ліги Європи. Відтак спортивний директор вирішив влаштувати очну зустріч, аби врешті-решт розібратись у проблемах Реймандо.

На зустрічі, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика посадили коло вікна з одного боку столу для переговорів. З іншого боку вмостились тренер і головні функціонери «Торпедо».

— Ну, привіт, юне обдарування, — холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо мусить його розуміти.

Мій напарник кивнув.

— Перед тим, як уживати якихось заходів, цебто, перед тим, як почати тебе дрючити, я все ж хочу почути, хлопче, що в тебе за проблеми?.. Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою скучаєш чи, може, тобі дівку захотілося? — Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець він уже майже кричав. — Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо», що сидів праворуч від Триндецького, пілікнув мобільний. Спортивний директор кинув на свого колегу гнівний погляд, але згодом примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

— Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… — Шимпанзюк надовго замовк, а потім: — Кого знайшли?! — аж йойкнув селекціонер. Його очі в буквальному розумінні полізли на лоба, а нижня губа затряслася. — Якого Реймандо Джуніперо? Ви при своєму розумі? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до того, що йому говорять у трубку. А Тьомик тим часом відчував, як його нутрощі холонуть, а серце завмирає, немов вкриваючись тонким шаром криги.

Закінчивши розмову, селекціонер Міша виглядав вельми спантеличеним і навіть дещо наляканим. Він зітхнув, отупіло обглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького і прошепотів на вухо кілька слів. Директор уважно вислухав Шимпанзюка і промурмотав:

— Це маячня. Цього не може бути…

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима туди-сюди, немов вирячкуватий гекон у джунглях. Затим він різко нахилився і, обпершись ліктями на стіл, підсунувся впритул до Тьомика. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика — насуплено, прискіпливо і підозріло, а Тьомик директора — з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький розкрив рота, збираючись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

— Так, пане президенте… — відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. — Він переді мною… Е-е-е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Я не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Я перепрошую, пане президенте, я вас правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не був, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не переживайте, пане президенте, до приїзду посла проблему буде вирішено.

Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб напружився так, що здавалося ще трохи і шкіра на ньому полопається.

— Щось мені це не подобається, хлопче, — спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.

— Мені, чесно кажучи, теж, — пролопотів Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не хватонув параліч.

Мій друзяка не став дожидатись появи справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза-а-ай!!!», він зірвався на ноги, перескакнув через стіл і вискочив із кабінету.

— Тримайте його! Ловіть шельму! — заричав Триндецький і метнувся навздогін.

Щоправда, Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не став переслідувати втікача. Тлустий функціонер схопився за трубку стаціонарного телефону, що стояв на столі, й миттю набрав номер служби безпеки спортивної бази.

— Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі зовнішні двері й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Зроблено? Дякую. І ще — про кожного, хто намагатиметься залишити базу, мерщій повідомляйте мені…

…Промайнув ще один тиждень.

Тьомик безслідно зник. Таке з ним і раніше бувало, проте цього разу все було інакше, і я мав усі підстави хвилюватися. Причому дуже сильно хвилюватися, оскільки мій бідолашний цілий тиждень друзяка не виходив за межі тренувальної бази «Торпедо».

Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і наполоханий Артем подзвонив і повідомив, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо у супроводі італійського посла. Він також встиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок розірвався. З того часу телефон залишався включеним, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…