Письменники про футбол
Письменники про футбол читать книгу онлайн
Антологія містить «футбольну» прозу одинадцяти сучасних українських письменників, кожен з яких пропонує своє розуміння «гри мільйонів», добираючи свої слова — серйозні й сентиментальні, веселі й абсурдні. Ці розповіді є настільки різноманітними та несподіваними, наскільки різноманітним та несподіваним може бути сам Футбол.
Антологія містить фантастичні й реалістичні, трагічні й сатиричні біографічно-публіцистичні та глибоко інтимні, але неодмінно «навколофутбольні» оповідання одинадцяти літературних форвардів України XXI сторіччя. У кожного із цих письменників свій «футбол», свої правила літературної гри — настільки різноманітні й непередбачувані, наскільки різноманітним та непередбачуваним може бути політ м'яча. На полі зустрінуться незмінний капітан поетів і прозаїків-«двотисячників» Сергій Жадан, великий містифікатор Юрій Винничук, універсально обдарований персонаж Фоззі (ТНМК), культовий автор Юрій Андрухович у ролі літописця українського футболу… Не обійшлося в «команді мрії» і без легіонера. А почесна роль судді в цьому товариському матчі призначається читачеві — вболівальнику сучасної української літератури!
Футбол та література — поняття одночасно далекі й близькі. Красивий, успішний футбол є таким же мистецтвом, як і якісна література. Приємно бачити інтеграцію провідних українських письменників із грою, за яку вболівають мільйони шанувальників.
МИРОН МАРКЕВИЧ, головний тренер ФК «Металіст», ХарківВнимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандюків необхідну мені суму американських грошей (готівкою, на короткий час, але під скажені проценти), затим замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і найняв вісімдесят п’ять, як це модно нині казати, ритейлерів — молодих хлопців та дівчат — для розповсюдження товару в натовпах.
План був бездоганний. Кожні окуляри я оцінив у 10 гривень. А що таке 10 гривень, коли мова йде про подію вселенського масштабу, правда? Враховуючи, що собівартість одиниці продукції становила 89 копійок, я міг би непогано на цьому піднятися. Міг, але… весь прожект пішов коту під хвіст. І все через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день цідив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затьмарення на землі навіть не потемнішало…
Замість двохсот сорока тисяч, я продав аж сім штук. Та й ті зі знижкою… Класичний «epic fail», що там казати.
Після такого провалу за мною повсюди совались троє накачаних громил (довірені особи кредитора), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) — їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж — варіант б) — мої яйця. Першого у мене не було, а з другим я не мав анінайменшого бажання розлучатись. Втративши надію перепозичити у кого-небудь зі знайомих таку велику суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи. Він уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.
Дядя Стьопа, чесно кажучи, дуже крутий по натурі чоловік, а тому перед від’їздом я завбачливо не згадував про гроші. Спершу я просто повідомив родича, що збираюсь його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана [1], виклав суть проблеми і попросив дядька здійснити стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядя Стьопа ледь не дав мені в табло і сказав, що мене (цитую) «давно пора підвісити за одне місце, тож, якщо ті насильники вчинять наді мною розправу, він тільки порадіє, мовляв, це однозначно піде мені на користь». Я чемно подякував і поїхав назад до Мілана. У мене, знаєте, ніколи не клеїлося з кревними родичами.
Отака була перша причина.
Другою причиною всіх подальших негараздів став той клятий трансфер. Найгучніший трансфер літнього міжсезоння української Прем’єр-ліги. Наш футбольний гранд «Торпедо» (Київ) придбав у міланського «Інтера» молодого нападника Реймандо Джуніперо. Боси київського клубу виклали за футболіста нечувану суму, яка відповідала річному бюджету обласного центру в Україні, однак усі були щасливі й задоволені. Ну воно й зрозуміло: хороший понт дорожче грошей.
Вперше в історії українського футболу гравець такого класу в’їжджав в Україну, а не виїжджав із неї. Ясне діло, про це писали всі ЗМІ, і фотографія усміхненого русявого Реймандо прикрашала шпальти різноманітних українських газет та журналів. Футболіст мав би отримувати безпрецедентну, як для України, зарплатню — 180 000 євро на місяць!
Ці епізоди дали початок двом вервечкам подій, котрі певний час розвивались незалежно одна від одної і, здавалося, були далекими від того, аби колись перетнутися. Одначе примхлива панянка Фортуна розпорядилась інакше. Абсолютно непов’язані між собою історії несподівано зустрілися і міцно переплелися. І сталося так, що перетнулися вони в салоні новенького «Airbus А320» компанії «Alitalia», котрий прямував з Риму до Києва. Саме цим літаком, витративши останні гроші, я повертався на Батьківщину. Саме цим літаком Реймандо Джуніперо та його агент вилітали в столицю України.
Щоправда, була ще й третя, причому, мабуть, найголовніша причина, без якої історія, що я збираюсь вам повідати, була б неможлива в принципі.
Я веду мову про разючу схожість між Реймандо Джуніперо та Тьомиком, моїм давнім напарником.
Річ у тім, що Реймандо походить з австрійсько-хорватської сім’ї (попри те, що має італійський паспорт і від народження проживає у Мілані) і зовнішністю зовсім не скидається на типового італійця. Молодий нападник на вигляд худий, вилицюватий, має яскраво сині очі та довге русяве волосся, що трохи кучерявиться, і це… в точності відповідає моєму Тьомику. Звісно, хлопці є далекими від того, щоб називатись близнюками, однак із певної відстані їх можна легко сплутати. Я навіть не раз кепкував зі свого друзяки, турляючи йому під носа «його» свіженьку фотографію на шпальтах різноманітних спортивних видань. Після того, як інформація про перехід Джуніперо в «Торпедо» підтвердилася і про трансфер розтрубили в усіх ЗМІ, на мого напарника нерідко тицяли пальцями у метро. Через це я глузував із товариша ще більше. І дарма. Тоді я ще геть не кумекав, які вигоди й небачені перспективи обіцяє така рідкісна і просто неймовірна схожість.
Насправді ж я втямив, що доля підсунула мені, напевно, найкращий подарунок звідтоді, як я почав займатися бізнесом, лиш тоді, коли перші дві причини даної історії, які були описані вище, зіткнулись одна з одною в салоні літака, що прямував до Києва…
— Доброго вечора, пане! Будь ласка, ваш посадочний талон.
Я кивнув у відповідь на привітання і передав стюардесі корінець від квитка.
— Ваше місце — 14А. Трохи далі по салону. Ліворуч біля вікна.
Я ще раз мотнув головою і, кинувши останній погляд на сіру бетонно-скляну будівлю Мальпензи [2], зайшов до салону. Мірне гудіння авіаційних двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене торохкотінням сумок та саквояжів, які повільно, ніби неохоче, заповзали по конвеєру в черево авіалайнера, враз потьмяніло і зробилося майже нечутним. Парке і тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, з пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.
Протискуючись вперед до свого крісла я роздумував про те, що до України мені летіти зовсім не хочеться. Там мене чекають великі дядьки, які будуть сильно бити мені морду. Якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, мабуть, залишився б в Італії. Однак заїдатися з представниками посольств та міграційною службою, тим більше однієї з країн Євросоюзу, мені не хотілося.
Отак я собі сунувся поміж кріслами і вже майже дійшов до 14-го ряду, коли це раптом прямо перед собою узрів Тьомика. Моя голова виявилась настільки перевантаженою всякими гіркими думами, що я ледь не крикнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказував, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене врешті дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж прицмокнув язиком: вживу схожість із Тьомиком кидалася в очі ще більше ніж на фотографіях.
Знаменитий футболіст займав крісло з номером 15А, якраз позаду за моїм місцем. Поряд із ним, на сидінні 15В, розкинувся дебелий чоловічок у дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем-стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Я здогадався, що це агент, який супроводжує форварда до України.
Італійці про щось стиха перемовлялися і не звернули на мене увагу.
Закинувши рюкзак у багажну полицю над головою, я важко опустився на своє крісло. Несподівана зустріч приголомшила мене і перемішала всі мислі, наче овочі в салаті «Олів’є». Я вперто силкувався повернути роздуми в попереднє русло, намагаючись виметикувати, що мені робити з боргом і куди тікати від кредиторів. Однак думки щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на мафіозі, і… і на Артема. В усьому цьому мислительному хаосі, що аж кипів у моїй макітрі, раз за разом немов блискавки проскакували два чітких міркування: перше — мені доконечно і якомога швидше потрібно віднайти двадцять чотири тисячі «зелених», і друге — Реймандо як дві краплі води схожий на мого Тьомика.
Ідеї та задумки різних афер замелькали перед моїми очима неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Певна річ, жоден із цих планів не виглядав цілковито надійним та здійсненним, імовірність успішного завершення операції не дотягувала навіть до 30 %. Я сумнівався в тому, як почати діяти, з якого боку підійти до проблеми. І лиш в одному я був певен: я не можу дати їм піти просто так. Я повинен за будь-яку ціну зупинити футболіста і його агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.