Горянин. Води Господнiх русел

І знову, впрягшись у Торкову шлею, тягнув старий свіжого стовпа до Ріки. Боявся, щоб не урвалася стара, перетерта шкіра. За свої жили не боявся. А кінське спорядження мало йому послужити ще гай-гай. Тому й беріг його, годив йому, підставляючи себе в поміч. Снасть у горах завжди цінувалася більше, ніж руки. Якщо грядочки опилок були мірою довжини, то самі стовпи відміряли час. На кожен ішло півдня, не менше... Довгі мозолясті дні були встромлені в річище. Тепер старий милувався ними з берега. І був задоволений оглядом. Усе виходило за його розрахунком: палі рівномірно застовпили коліно річкового вигину, край його' ділянки, який вода почала злизувати, розпросторюючи собі русло. Залишалося їх надійно забити. Але це вже не його робота. Він попросить це зробити дерево. Дуже примовно попросить. Може, й на колінах, як це робив дідо Микула. І дерево, сподівається він, послухає його.

Сам же старий слухав зозулицю. Останні дні ця віщунка занадилася подавати голос із хащі. Ті куки лунали глухо, утробно, ніби серцебиття самої гори. Старий, було, подумав, що, може, це й не зозуля, а щось інше пророчить йому літа. Пробував рахувати, але збивався з ліку. Тепер сам попросив: «Зозулице, ану скажи, скільки простоїть моя загата в Ріці?» І як тільки шепнув ці слова, кукання урвалося. Як не прислухався, ліс не подавав голосу. Тоді він усміхнувся сам до себе:

«Маєш правду, попеляста. Що пусто кукати, мучити горлечко, коли ця дамба простоїть вічно. Ти направду муцра птиця».

Спустився до води, щоб умити руки після першої порції запланованої роботи. Ріка впала на силі, безвільно терлася об його ноги шовковими гривками. Він знав її і таку - приспану, впокорену й спиту літом. Ріка кволо цямкотіла між камінням, покритим сухою зеленуватою плішиною. І старому несподівано закортіло сказати щось приязне, як хворому.

«Гадаєш, я не пам’ятаю? - мовив він тихо, самими вустами. - Я все пам’ятаю. Як мене під Драгобратом ударило блискавкою. Дерево, під яким я стояв, розчахнуло навпіл, а я прикипів до стовбура шлаком. Волосся сторчма стало й дзвеніло, нігті посиніли, кров, здавалося, звурдилася, як молодий сир. Мене нараз закопали під папороть. (Наче справдилися материні казанки дитинства. «Мамко, звідки я?» - «Ми знайшли тебе.» - «Де?» - «В папороті під Буркуном». - «То я дитина папороті й Буркуна?» - «Ти моя дитина». - «Ага, розумію, мамко: той, хто знайшов, той і має...») Тоді я відчув, яка тяжка земля на груди. Але й спасенна. Земля витягла з тіла небесну електрику, та нутро лишалося спаленим. Кістки рипіли при рухах, а затверділі краплі крові дзвеніли в голові. Ліва рука не знала, що робить права, а ноги не чули тверді під собою. Очі дивилися не вперед, а вглиб, у себе. І бачили таке, що краще б не бачили...

Вдома мене поклали під шовковицею, бо так скомандував вуйко Тимко. Зазвичай маломовний, тепер він давав чіткі накази. І всі до нього прислухалися. Щоб тебе почули, треба говорити коротко й тихо. Вуйко велів збити дерев’яний ящик, схожий на труну. Я лежав у ньому, як мрець. Тато дивився на це страшними тверезими очима, а мати оддалік збирала в жмені тверді сльози. Вуйко обіклав мене яйцями - курячими, качиними й гусячими, всіма, що вдалося зібрати з ближніх дворів. Біла гора громадилася надо мною. Не боялися, що яйця поб’ються, бо я лежав непорушно. А котре й тріснуло, то затужавіло на яєчню. Яйця гасили гарячку. А може, й ще щось. Я не знав. Зате вуйко Тимко знав, що робить. Натягнув по звірячих тропах сильця, і як тільки щось там затріпотіло - заєць, ласка, вивірка чи борсук - знімав з них шкуру і ще гарячою обвивав мені голову, обстрижену на голий кругляк. Шкури зсихалися, стягувалися, свіжили й рівняли мозок. А ящик тим часом засипали кукурудзяним зерном - воно витягувало «утробну спеку». Зерно коло тіла темніло, гартувалося, як на припічку. Дурний когут, що скочив на моє деревище, лакомно клюнув, та одразу й виплюнув зернину І глянув на мене спогорда. В його темному й лискучому, як чорниця, оці відбилася моя загострена, восково-запала твар.

Так я пролежав зо три тижні. Блискавиці вже не сіклися в очах, зате чаілися синюваті сутінки. Тіло вже не пропікала вогневиця, його пробивало потом. Через скручену в цівку лопушину в мене весь час вливали воду. Твою воду. Ти розтікалася по моїх жилах і нервах, вимиваючи запечений намул. І до мене верталася подоба притомності. Одного дня вуйко Тимко велів покласти ящик зі мною на землю і попросив усіх розійтися. А мені коротко наказав: «Уставай і йди!» - «Нащо?»^- стулив я перше слово. - «Добре, що ти запитуєш, - сказав вуйко, - але запитуєш не те. Треба питати: куди?» - «Куди мені треба йти?» - «До Ріки». - «Нащо?» - вернувся я до свого. «Бо там твоє спасіння». - «То дайте мені руку», попросив я. «Не дам. Якщо дійдеш до Ріки сам - будеш жити», - виказав вуйко присуд і пішов собі.

А я не мав сил не те, щоб підвестися, а й подумати про це. Я не хотів ні вставати, ні йти, навіть очі розплющувати не хотів. Але жити хотів. І це переважило все. Як бліда волосина травиці, що пробиває кам’яну кірку, пробилася крізь окови паралічу душевна жадоба життя. Якогось ранку я підвівся і вкопано став, як оте вражене блискавицею дерево. Ноги не знали, куди і-як ступати, руки висли ціпами, голова падала на груди... Але я пішов. Ні, не ступав, волочив ноги. Я їх не чув. Не вчув навіть, коли увійшов у твої колючі з ночі води, що мали б ошпарити тіло студінню. Вуйко Тимко вже чекав мене під вільхою. За три кроки від берега бовванів у воді обкладений камінням пень. Вуйко допоміг мені дочалапати до нього і всадовив. Отже, він знав, що я прийду до Ріки. Я не був готовий до того, а він був.

Так у твоєму, Ріко, живлющому плині почався тривкий плин мого одужання, повернення до самого себе. Вуйко велів мені піднімати камінці і кидати подалі від пня. Спочатку менші, далі все більші. Я ламав себе з хрустом у попереку і згинався над водою. Каміння вислизало мені з рук, я падав, борюкався, ковтав воду, захлинався, хапався за пень. Вуйко споглядав за цим із берега. В його солом’яній бороді застигла сумна усмішка. А я з немилосерною потугою брався далі розчищати твоє русло. Щоправда, тоді я воював не з тобою. З собою я боровся. Але яка то була боротьба! Камінець водив мною, вітерець хитав, як тростиною. Я падав на корча непритомно, але ти лагідно збрискувала мені лице і я оклигував для нової спроби. Знову і знову. День при дні, тиждень за тижнем.

Мої очі тоді були видющі на дуже коротку відстань, та й ото я бачив світ через жовтогарячу мряку. Якби мій зір був ліпший, я б угледів, як обабоки на берегах поставали люди й спрагло випулялися, як дохлякуватий каліка безпорадно вовтузиться посеред Ріки. Декотрі з них буркотіли в бік Тимка: «Збиткуватися так над нещасним! Побійся гріха, якщо ганьба людська для тебе ніщо». Вуйко на те мовчки показував їм на пугівець: «Ідіть, як ішли, своєю дорогою. А цей піде своєю». І я йшов. Щоднини чув під ногами нову твердість. А скоро вчув і свіжу гостроту твоїх вод, і ворухкі потоки густих воздухів над твоїм плесом...

Настав день - і вирва довкола пня розпросторилася настільки, що ти підхопила дерево й понесла на своїх хвилях. І я кинувся за ним. Я плив. Розмашисто й вільно, як раніше. Я обігнав пень і плив далі, плив у принадний сонячний овид, залишаючи позаду біль і морок хвороби.

Ви мене вигоїли - ти і вуйко Тимко. Ріка і людина.

Мені справили чоботи з мідними цвяхами на підошвах. Без устілки, бо метал мав торкатися ступні. Через нього в землю «стечуть» рештки розрідженого в тілі струму громовиці. «Своє здоров’я мусиш виходити ногами, - сказав вуйко Тимко. - Довго це буде. Може, все життя». Так я полишив лісорубську роботу, наше родинне з діда-прадіда ремесло, і почав ходити з конем. «З конем, а не на коні», - на цьому наголосив тоді вуйко.

... Я все пам’ятаю, Ріко. Пам’ятаю, як Петрик, що був тоді ще недолітком, поклав малу Василинку у великі ясенові ночви, і сам сів поруч, аби веслувати бучком на той бік. А ти тоді була в розповні після петрівських гроз, несла широкою лавою каламуть у долину. Нерозумному дітвакові здавалося, що він у човні, а ріка - то море. Всі були десь у роботі, інакше натріскали б шибеника по гузиці. Мало що сам ліз у бистрину, потяг ще й дитину, що аж лящала з радості. Стояв у кориті, як капітан із книжки. Не догріб і до середини, як легкі ночви крутнуло, хитнуло і «капітан» шубовснув у крутіж. Та ще й коліно розбив об валун. Добре, що ціпка не випустив, якось із ним виборсався на мілину. Перся і ревів на всю округу, хоч так згладжував свій прогріх. А корито з Василинкою жадібно вхопила течія і в іржавому шумовинні понесла в долину - на кам’яний поріг, що гримів за перекатом. Оте коритча хруснуло б у крем’яних зубах, як яєчна шкаралупа, а якщо й ні, то перевернулося б у кліп ока. Добре, що дитина в своїй нетямності не розуміла, що її чекає. Зате нараз урвалося серце Калині, коли з городу почула гвалт сина.