Горянин. Води Господнiх русел

«Зачекай тут, - сказав вуйко, - зараз я тобі щось покажу».

Він подався до того пня і довго цюкав сокиркою. Кора, як залізна, не піддавалася. Тоді покликав його. Те, що він тоді побачив, відкрило йому світ дерев по-іншому У зрубаних наростах пня чітко проглядалися відбитки птиці, жаби, слимака, жука. Хто знає, що цей пень «проковтнув» ще? Вуйко не хотів його більше рубати. А рани на корі замастив землею.

Згодом, поневіряючись лісами, проводячи в них дні і ночі, місяці й роки, пізнав старий і душі дерев. Не тільки їх обриси й серцевину, що головно притягувала людей. Лишень не дерева губили людей, а ті їх. Ліс відкрив йому щось більше: рідність певних дерев із певними звірами, і відповідно - рідність звірини з птахами. Кожна птиця відповідала якійсь тварині, як подобою, так повадками. І їх заселеність, їх поводження багато чого виказували йому. Знав, хто і що чекає його за півгодини ходи, відчував за версту глухий ярок, просіку, чисту галяву, водойму чи крем ’яне урвище. Щось сповіщали згуки, щось ловили помуштровані ніздрі, щось відкривав безнастанний рух «воздухів» над головою. Та коли б зажадали в нього чітких роз ’яснень, він би німо знизав плечима. Бо направду він чув це шкірою, нутряною чуйкою, дивною пам ’яттю, що піднімається з глибин в урочну мить, як родові спогади. Одне ясно: лісова цільність -як єдина жива павутина. Здригнувся волосок - і побігла незрима тремкість по всьому зеленому тілу Лісу. І струм цей повнить снагою кожне створіннк, що є приналежною його живинкою. Це як у людському організмі: голова знає, куди ворухнеться рука, око знає, куди ступить нога.

Тепер ноги старого, босі для чутливості, знали твердь колоди. Руки зросталися з руків’ям пили, ходили з натугою взад-уперед, як малий тартак. Від цього й самі тверділи на дерево, проте ставали легшими. Відро з колодязя витягав одним пальцем. Вода - то єдине, що змушувало старого злізати зі свого вузького помосту. За день випивав відро води. Як кінь. Вода звітрювалася й виходила потом. Дивувався, як швидко, за день, затягувалися подряпини на тілі. Сіль гоїла.

Нові, свіженькі палі, приволочені на берег, білими зубами вгризалися в підупале тіло Ріки. Вода сіла, і старому легше було вибирати з русла валуни, вигрібати рінь із ям. І ноги вже не так холодило. Студені бурчаки з нутрощів гір, збігши в річище, нагрівалися цасонценим камінням. Кожен стовп давався йому нелегко. Найважче було встановити його і втримати сторчма, доки під молотом не «вживиться» в дно. А тоді збирай сили і гупай до потемніння в очах і дзвону в вухах. Кожен стовп був радісним поступом, його малою перемогою. Суворо- тверда модринова загорода видовжувалася по берегу. З дороги могло здатися (та так і здавалося), що чоловік відгороджується від Ріки. А він захищався від неї. Ріка «з’їдала» його берег на очах.

Останні готові чотири бики залишалося вбити в річкове ложе, коли його покликали гриби. То був принадний поклик на жадану лісову гостину. Першим, як зазвичай, провістив це орел, і старий перечекав парку сльоту під стріхою, ладнаючи інструмент. З осоння потяглися в хащі гади. Ожили слимачки, по-іншому, ситніше, загула мошва. На папороті затверділи ніжні стрілки, подалися вшир. А тоді зворовий вільгий протяг приніс і самий грибний дух, велячи затятому грибнику все кидати з рук і опускати очі долу. Цей припах ні з чим не зрівняти, в ньому змішалися всі інші хвилюючі запахи

материного молока, жіночого лона, вмиленого коня, житнього перваку, дозрілого тіста і дикого меду. Цей пах точить відкритими залозами ліс у млосному зляганні з розпареним літом.

Яке диво - гриб! У таємничості своєї з’яви, безхитрісній красі, тонкій смакоті й корисній поживності. А найперше - в радості зустрічі з ним. Не знамо, хто посадив його там, зате втіхи дає більше, ніж натруджена урожайна садовина. Всі грибниці в окрузі старий знав, як свій двір. Першими в підліску густо

вигулькують моховики, блискають зелено-бурими шапинками, а зі споду, як жовток, - пориста м’якоть. Тут їх називають польськими або панськими грибами. Розломиш шапочку - посиніє, ніби підказує, щоб лікувати нею синці, забої і набряки. Юшка з моховиків і пісок вижене з нирок. А огрядним поможе схуднути, якщо їдять їх ціле літо.

На маслюки, аби не морочитися, старий ішов з кропив’яним міхом. У ялиннику їх можна косити. Він брав лише тверденькі й жирненькі, що аж випорскують з рук. З маслюками мало роботи, зате скільки хісна! Він їх не чистив, висипав у велике решето і мив у потічку. Тоді засипав у діжечку і заливав розсолом із огірків, кропу і часнику. Благо, стара ще встигла засіяти грядки. З частини маслюків здирав липку плівку, скачував кульки і кидав до пляшки з горілкою, що дивом залишилася з поминок. Туди ще пхав назбирану павутину - і ліпшого ліку на рани і садна немає! Старий знав, що в заміреній роботі без цього не обійтися. Помічна така настоянка й при головному болю. Хоча з чого б це його боліла голова: нею він менше робить, ніж руками й ногами?!

Так засипав собі на зиму й хрящів, яких називають ще груздями. Клав ніжками догори, пересипав листям і пахучими травами. Якщо траплялися вовнянки й рижики, теж долучав до гамузу. Коли наповнив боченя, залив криничною водою, прикрив дубовим кружком і пригнітив каменем.

Гриб гриба веде. Перед красноголовцями в осикових перелісках кинуться краснушки. Щирим білим грибам передує білянка. Коли рясно засіється крихка маренуха, чекай навали біляків. Але й маренух старий не обходив, пам’ятаючи Тимкову раду: «Якщо їсти бодай зо два тижні маренухи, то зиму перебудеш без застуди. А серце буде гнати кров рівно й спокійно».

Добре чистять кров також підберезники й підосичники, гриби-брати, що ростуть під сестрицями березою і осикою в прогрітій папороті. Червоні'тверді голівки, товсті тужаві ніжки. Посічені з цибулею, присмачені петрушкою, - направду перша чоловіча їда, що дає і міць, і охоту.

Як розкошувала стара в своєму дорідному, тучному городі, так він чув себе повним газдою в грибних городищах. Лісове привілля було б ущербним без цих малих чудесних насельників.

Кожному грибу вклонися, а «білякові» - двічі. Бо той і сам себе поважає. Не всякий ліс вибере, дочікується часу-пори, затаюється. Не любить пожадливого людського ока. Зате як комусь відкриється, то вже цілим родом. Свої грибниці старий обходив на колінах, чинно, без похапливості, як у безмовній молитві. Лівиця бережно визволяла гриба з глиці чи моховиння, а права рука кістяним ножиком тяла корінець. Він ніколи не брав на гриба стального ножа. Так на розтині не міняється барва і гриб довше держиться свіжим. Загорнутий у кропиву, і через день-другий виглядає наче щойно з лісу. То якщо ладити на продаж. Та зараз він їх сушив.

Нанизував на всі шнури, які знаходив, і вішав під стріху. Шапки й ніжки поокремо. Коли вийшли нитки, брав лозини, сплітав ряску. І далі йшов у хащі. Бери гриба, коли сам проситься в козуб. Сім днів росте гриб, а далі морщиться і скніє, як старий чоловік. І нікому вже не потрібен. Ані слимаку, ані комасі. Той тиждень не шкодуй ніг. Будь терпеливим і пильним - і тисячі лискучих шапинок схиляться тобі до ніг у потайних зелених кресах.

Гриби - рослинність (чи, може, живність?!) родинна, держаться, як і люди, купи. Мало який гриб любить гордовиту самотину. Навіть цісарські ласощі, які він висліпував під листям у старих дубниках, росли по троє. Ці опецькуваті гриби скидалися на облуплені яйця і так запаморочливо пахли, що голова йшла обертом. Досить було їх нюхати. Та старий їх і не їв, складав трюфелі (так їх називали по-писаному) в жолобки з кори, перекладав мохом і давав знати Аркадію, сміхотливому чоловікові з Ужгорода. Той нагло посилав за ними авто. А в ньому - повний багажник гостинців. Старий аж із двору втікав, не хотів їх брати, а водій живосилом викладав ящики й пакунки. Того вистачало їм зі старою на добрий рік. Не могло бути, щоб за якусь дійницю-другу грибів чоловік так тратився. Старий списував це подумки на інше, але від того ще більше гриз со'бі душу. Як можна за «таке» відплачувати пляшками й банками?!