Зiвялi квiти викидають

А я чекав...

– Він чекав! – засміялася Серафима. – А як же ж твої п’ять шлюбів? До того ж, ми весь час сварилися, якщо пригадуєш. – А як було з тобою не сваритися, якщо ти була такою занозою? Навіть відібрала в мене Гамлета! Де ти бачила Гамлета – жінку?! – А Сара Бернар?! – відгукнулася з дивана Ляля Броніславівна. – Ви її бачили? Ви її чули в цій ролі?! – Бачили! Чули! – в один голос вперто вигукнули обидві дами. – Ну от, – з награною печаллю звернувся Павло Петрович до Стефки, – заноза і є заноза. Але гарна ж, чорт забирай! Стефка посміхнулася. – Я допоможу вам переїхати. Повідомите коли, – сказала вона. Нарешті почався фільм. Павло Петрович знову поцілував зап’ястя Серафими Миколаївни з такою ніжністю, що Стефка мимоволі погладила себе по руці в тому самому місці. Кілька хвилин вона тупо дивилася в екран на закам’янілі обличчя серіальних акторів. Це було антикіно, антимистецтво. Цей серіал (точніше – “ситком”, що означає ситуативна комедія) йшов по всьому світі за єдиною розробленою схемою, тільки змінювався антураж та імена головних діючих осіб. Хотілося б подивитися на того, хто розробив цю схему, і з диявольською впевненістю, що все населення планети – суцільні кретини, запустив по континентах, подумала Стефка. На екрані метушилася середньостатистична родина. У цьому разі – українська, хоча половина акторів, звичайно, запрошені з найближчого зарубіжжя. Під регіт, що лунав за кадром, актори виголошували різні нісенітниці, акцентуючи на ключових словах, як це роблять клоуни в цирку: “Добрий день, Біме! – Привіт, Боме! –

А чому в тебе такий сумний вигляд, Біме? – Тому що сьогодні померла моя улюблена морська свинка, Боме!”

– Я йому колись вибив квартиру... – сказав Павло Петрович, вказуючи на виконавця головної ролі – чорнявого хлопчину з вередливо вивернутими пухкенькими вустами. – Був дуже талановитий. Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить в білому “Мерседе- сі”... – Чому ж собі не вибили? – єхидно запитала Ляля Броніславівна. Павло Петрович насупився. Стефка знала, що він якраз був із тих, кого родичі привезли з мотивуванням “ремонт у квартирі”. – Мені і тут добре, – пробурчав старий. – Здійснилася моя мрія, – він кивнув у бік Серафими, – п’ятдесят років полювати за жінкою – то не жарти! – У мене теж здійснилася мрія, – підморгнув Стефці Альфред Вікторович. – Старі мартопляси! – незлобливо гмикнула Ляля Броніславівна. – Ваші мрії завжди були нижче паска! Тому й опинилися тут. Розплата за гріхи... Недарма ж акторів ховали за огорожею цвинтаря! – Лялечко, тобі це не загрожує! – парирував Павло Петрович. – Приїдуть твої дітки з далеких палестин, зроблять усе за вищим розрядом. Ляля Броніславівна дістала з кишені маленьку шовкову хустку і обережно приклала її до нафарбованих повік. – А про що мрієте ви, пані Лялю? – запитала Стефка, щоби залагодити ситуацію. Ляля Броніславівна замислилася. – Я? У мене все було... Можливо... Можливо, я б хотіла один раз почути оплески. Як тоді, коли я грала в “Священних чудовиськах”... А ще хотіла б зустрітися зі своїм чоловіком. Там... – вона звела очі догори, – я б запитала його, за що він мене не любив... Стефка почула, як у кімнаті для нянечок задзеленчав дзвінок виклику і зітхнула з полегшенням, ніби сама була в чомусь винна перед старенькою, зіскочила з підвіконня і побігла на дзвінок. Чула, як разом загомоніла аудиторія, як усі почали втішати й смішити Лялю Броніславівну, а потім коридором полинув голос Альфреда Вікторовича: “Кто может сравніться с Матільдой моєй!!!” У кімнаті Стефка побачила, що маленький ліхтарик загорівся під номером Едіт Береш. ...”- Я впевнений, що ти ходила вулицями з букетом жовтих квітів у руках... – Це правда. Але мене піхто по них не знаходив......і тоді ти вийшла до мене з курятника з білосніжним яйцем, що світилося в твоїх руках, як магічний кристал.. – ...це було яблуко Єви... Лише спокуса,...” Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають. Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка і якого кольору повинен бути коктейль “Серце Парижа”, і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на металевих обличчях.

Розділ двадцять третій Про що говорили ЕдІт Береш і Стефка

– Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину? – Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або... автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе. – Що ж робити, коли настає ця зневіра? – Залишатися собою, не мімікрувати під цей загальний стандарт. – Як? – Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О, я знаю, що таке цей біль, знаю, що відчуває людина, коли їй у серце встромлено ніж... Але, повір: із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш, що – вижила, вистояла, не зламалася, не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом. А потім, через певний проміжок часу, ти дякуєш Богові, що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо, як усе склалося далі... Але йдучи вперед – адже життя довге! – зрозумій: будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі – я боюся догматів, а в найвищому і найпростішому. Смертний, як і дитина, може віддати її за нову яскраву іграшку (і не треба звинувачувати його в цьому, адже всі ми – не святі), а Бог – збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах, які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене, дали сили і... прощення. – Але чому ми повинні так страждати? – А це вже наша природна сутність! І нема на те ради... Баби – дурні! Ми бачимо тільки те, що хочемо бачити. І чуємо те, що хочемо чути, тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі, це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко... – Ви знали Коко Шанель?!! – Знала, знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш, що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала... І вже не розповім. Тільки тобі. Але – що?.. Незбагненна річ: я, сидячи тут, часто згадую, як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим... Бо він і досі зі мною. Життя, зрештою, зводиться до деталей. Мабуть, Габріель згадала б свої ножиці, які завжди носила із собою... Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те, як складеться моя... Габріель розповідала мені про Артура Кепела – єдиного чоловіка в її житті, якого вона любила по-справжньому. О, це був|врафінований аристократ-англієць, у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі в палаці Руайо. Коли ця жінка – горда, різка й незалежна – говорила про нього, я бачила, іцо її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: “До біса!” – і гнівно лущила щипцями панцир лангуста (ми сиділи в “Куполі”)... Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу – Діану Лістер, а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі, лорди, герцоги, пери, поети, художники, офіцери та генерали... Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те, що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: “Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять – пропаща жінка. Вона може спокійно померти”. – “Якщо вас люблять, чому ви – сама?” – запитала я. “Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте, що я йому відповіла? – Герцогинь багато, а Коко ІІІанель – одна!” Проте я думаю, що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча, можливо, я просто старомодна... Успіх, слава, гроші, прихильники – це може йти лише на доважок. Причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки – кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, “знайти рай у курені”. Який потім, на жаль, може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все – навіть після великого краху – поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так не- аередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність, залишаючись наодинці зі своїми спогадами, невирішеними питаннями, які лишаються з жінкою до старості. Можливо, це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: “За що він мене не любив!..”) Коли я це зрозуміла, перестала звинувачувати жінок у будь-чому. – Чому життя таке несправедливе? – Мати Божа, що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати цдд цим. Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! – Тоді... чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають, що ви живете в Америці на власній віллі! – Не сміши мене, дитино! Крім манної каші, я ще п’ю чудову каву, яку ти приносиш, сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє – зі мною! Ти думаєш, я тут сама? Погано ж ти мене знаєш! Якби ти мала уяву, то побачила б тут, біля мене, купу людей. Ще й яких! Шекспір, Данте, Пастернак, Булгаков, Маланюк, Сара Бернар, Габріель, Сартр, Кокто, Моді, Ахматова, Багряний – їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось... Помовчмо трохи... Я втомилася... – Едіт, у вас колись був... срібний хрестик?.. – Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик... Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую. – Чому? – О, це довга історія. Хоча й коротка... Коли я відбувала покарання, якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з най- необхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби, волосся, нігті, підшкірний жир на обличчі, як Марія Капніст... А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю, я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине, що в мене було на той час... Десь він зараз, мабуть, є. Речі живучіші за людей. – Він зовсім поряд, Едіт... Тут, за три кімнати від вашої. – Тобто? Що ти верзеш, дитино? – Цей хрестик поряд. Він – на Леді Ні- жиній. На Ользі Сніжко. Вона тут... Вона не краща за вас, Едіт! Тому... тому, що така ж гарна, як і ви. Але не така сильна, як ви...Розділ двадцять четвертий Що залишилося за кадром розмови і про що автор дізнався” від Стефки за кілька років потому “Я сказала це і... розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Дивно – чому я?! Чи то була захисна реакція: боялася, що від мого повідомлення в Едіт станеться серцевий напад і перебрала його на себе бодай таким відволікаючим маневром. А насправді – я плакала від жалю, від того, що світ ніколи не може стати досконалим, а час ніколи не повертається назад. Я плакала, схилившись над своїми колінами, а Едіт тихо гладила мене по голові. Гладила доти, доки я відчула, що... плакати під цією невагомою рукою в тонких синіх судинках стало приємно й не страшно. Це відчуття було трохи схоже на те, коли в тобі розколюється горішок. Мабуть, це був якийсь другий етап мого прозрівання. Вдосконалення? Дорослішання? Не знаю, як це все назвати... А ще мені було лячно поглянути на Едіт. Я думала про те, що побачу в її очах. Здивування? Розпач? Гнів? Біль?.. Коли я підняла обличчя, побачила, що... – Ви смієтесь?!! – От бачиш, дівчинко, виявляється старість – це ще не кінець... Ти сказала – Леда?