Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

Нахиляється й фальшиво посміхаючись, так фальшиво, що має охоту сама себе по лиці витраскати, каже:

— Ви з цією гітарою… прийдете до нас?

Данко ніби не відразу впіймав її слова. Дивиться на неї своїми ясними, як незабудьки, очима й каже щось, що анітрохи не згідне з мовою його очей:

— Ви ж не маєте охоти говорити зо мною, як я вас відпроваджую… Чого ж обзиваєтеся тепер до мене?

Дарка в одній секунді змітає, як мітелкою, фальшиву усмішку з уст: небезпека заочевидна, щоб бавитись у дипломатію.

— Я цього не казала… — оправдується тихенько Данкові над вухом.

— Я цього не казала, — вже аж проситься в нього. Але він не відразу прощає. Приймає поки що до відома її каяття й каже тоном учителя:

— На другий раз числіться краще з словами…

Хмара небезпеки просувається поза Дарчину голову, й тепер стає Дарці зовсім ясно: вона все буде тією, що прохатиме в нього перша вибачення. Навіть коли він провиниться. Тепер уже знає зовсім певно, що він, той Данко, ніколи не простягне перший руки до згоди.

Дарка виходить з школи враз із сестрами Підгірськими. Данко стоїть на порозі школи й мружить очі до сонця.

Дарка знає, що він не відправить тепер її домів: кара за її химери мусить бути. Покарана, трохи розжалоблена, відлучується Дарка коло ясенів приходства від сестер Підгірських і сама вертається додому.

VIII

Наче якийсь велет схопив Дарку, застромив на вісь вітряка й наказав усім вітрам світу розмахати свої крила.

І Дарка крутиться… крутиться… без пам'яти, часу й міри…

Таке саміське діялося з Дарчиною головою перед тією забавою.

Тут Ориська, як песя, що візьметься за ногами, прилітає по десять разів на день — все з повним подолком питань:

— Чи можна буде піти на забаву в суконці у складки? Чи не буде занадто по „смаркатому" виглядати?

Дарка сказала, що можна.

За годину Ориська знову на їх подвір'ю: „Софійка щойно купила собі коробку пудри. Може б, відсипати нишком у папірець на забаву для них? Що?"

Дарка цим разом не збуває Ориськи півтора словом: справа поважна. Коби то, ох, коби то можна було так напудруватись, щоби цього не можна було „пізнати", ну, тоді, річ ясна, нема чого вагатись… Але що буде, як відразу пізнають? Краще не думати, що скаже мама… Про те, що Костикові не тяжко ту справу при всіх розголосити, то й не згадувати проти забави… Дарка кидається від одного плота думок до другого й не може рішитись, якою відповіддю заткати цікаві Орисьчині очі, що ждуть її, як пси охлапа з панової тарілки.

— Ориська, а ти… напудрувалася б?.. — хоче збагнути Дарка глибінь Орисьчиної відваги. Ориська затріпочує очима на всі сторони:

— Як… ти… напудруєшся… то й я… обітру собі пушком ніс…

— Ах, то така ти приятелька!

— Принеси пудру… хай побачу, яка вона. Але уважай: як я напудруюся… то ти так само „задуже" маєш насипати й на себе… Ти дуже мудра, Орисько: все на мене зіпхати…

Це бринить уже, як погроза. Ориська наставляє і свої ріжки:

— То йди сама — кради в Софійки. Я ще маю час пудруватись…

Але в тім менті закидає стрічку поєднання:

— Дарко, треба нам, щоб сміялись з нас?.. Скажи сама! Лише Ориська відбігла, зайшла дорогу Гафійка: де ставити флакони з квітами?

Солодко, як кутя з медом, що дівчина не звертається до „пані" з цією, як-не-як важною справою, тільки до Дарки. Але що вона скаже, як сама на тому ані дрібки не розуміється?

І знову вуйко Муха, як „добрий дух" у казці, стає в пригоді: сам перебирає на себе прикрашення кімнат, зокрема вітальні.

Вуйко бере собі до помочі Гафійку й лише наказує: фотелі з трьома ногами геть! Фуксії від діда-прадіда — геть! Столик — ще з бабиної шлюбної виправи — геть! Розкладану отоману — геть! Вази з Боснії — геть! Фігури цигана й циганки — пам'ятка по бабинім браті — геть!

Має бути зовсім модерно. Так, як по великих театрах на сцені. Так каже вуйко.

Мама тільки постогнує по кутках: такий заколот! Дарка щаслива, ховає усмішки в кулаки й думає собі: що на це все скаже… Данко?

В неділю рано (хай гнівається Бозя або ні) не стає вже ані часу, ані терпеливости піти на Службу Божу.

Перед полуднем прибігла ще Ориська з очима, як дві електричні жарівки: Данко мав у церкві нову сіро-зелену сорочку з такою самою краваткою. Може, це з нагоди забави?

Дарка з обережности не допитується багато. І без цього може уявити собі, як відбиває сіро-зелена сорочка від очей, як незабудьки.

О четвертій могли вже самі янголи злетіти з неба й проходжуватись по вітальні. Таке тут усе було нове, пахуче й гостинне. Із спальні повиносили ліжка. І вуйко одним кивком „чародійної палички" замінив її на „касино". Малу кімнатку, де ночує Дарка з бабцею, призначено на гардеробну: ану ж схоче якась панна поправити собі панчішку або припудрувати носик?

Коли Дарка відчиняє шафу, щоб сягнути по суконку, мама передає їй невеличкий пакуночок і відходить до кухні, бо дуже занята і часу на лік не має. Дарка скоренько розгортає папір: ясно-сталеві шовкові панчохи.

За годину стоїть Дарка перед дзеркалом готова зустрічати гостей. Але тому, що вказівки годинника здоганяють щойно п'яту, Дарка стоїть і дивиться на себе. Дивиться на себе й — чи не сміх людям казати? — не може надивитись…

Що ж вона винна, коли їй так подобається ця дівчина в дзеркалі в білій, як піна на тістечках, суконці, з цими кольору гречаного меду косами понад чоло, з цими темно-сірими великими, щасливими очима, з цим здоровим, прирум'яненим, як пшеничний разовий хліб, лицем?

Нехай! Нехай веснянки занадто зухвало визирають з-над насади носа. Хай ніс трохи „завеликий пан" у відношенні до уст. Хай усміх відслонює горбаті, покручені зуби. Але ж бо ті очі й рум'янці на щічках затирають те все, притемнюють, відсувають десь аж на третє місце. Зуби, навіть ті криві зуби, білі й здорові, як шульки „канарки", і нема чого соромитись показувати їх людям. Дарка стає навшпиньки й обкручується колом перед дзеркалом. Сміятись мусить тепер зі своїх думок (тепер вони від неї за дев'ятими горами, за дев'ятими ріками), що стільки клопоту приспорили її малому жіночому серцю.

Перші з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не відважилась запитати, де Софійка, Стефко й Ориська, хоч вказівки годинника досягнули вже чвертки з сьомої години.

Трохи вкололи серце надто галасливі, занадто масні похвали пані Підгірської: ай, ай, яке тут все елегантне, яке зі смаком! Чи не Дарусина голівка видумала це все?.. Ніби, як Дарчин татко не священик, тільки вчитель, то в них вже елегантно не може бути? Або чого то питатись, чи це Дарчина праця, коли, напевно, знає, так напевно, як два рази два є чотири, що це вуйка Мухи вигадка? Що то Орисина мама когось за дурного вважає, чи що?

Це були „мамині гості" (слава Богу!). Мама завела їх до вітальні, моргнула на тата й вуйка, щоб ішли помагати бавити гостей, і „мамина" забава почалася.

Дарка стала собі на порозі „гардероби" й незамітно, але з великою уважливістю, закидає сіті на слова з вітальні… І так має виглядати „забава"!? Ну, то дякую красно. Бо, прошу уявити собі, прошу тільки уявити: вони говорять про сіно! Дарка вдирається нігтями в одвірок, як кітка пазурами, і аж шкрябає ними спересердя: то на це, щоб пожуритись, чим корови і телята годувати взимі, потрібно було аж цієї переобстановки в домі, потрібно було три милі за ледом до містечка гнати?

Дарка вихиляє голову у вітальню і, хоч їй не до сміху, мусить сховати лице, щоб не образити самим виразом його маминих гостей: вони так „вдають", що аж смішно! Слово чести!

Хіба ж це та сама Орисина мама, оця пані з підпертою просто, як патичком, спиною? Навіть мама, навіть, направду, той світовий вуйко Муха, що десь пів світу облетів, пушиться між ними, як індик!

Якщо має так виглядати „забава" з її гістьми, то краще було сидіти тихо й не починати нічого!