Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

З неба скапують зорі на голови, з землі паде роса на ноги. І місяць так близько над землею, що ще крок — і зійде по драбинці подивитись, як тут люди бавляться на уродинах.

— Вам мусить бути холодно… ви так легенько вбрані… — клопочеться Данко голосом, що від нього на морозі стало б тепло.

Дарка заперечує головою. А в душі, куди не можуть досягнути, хоч і які прозорі, Данкові очі, каже собі:

— І що з того? І що з того, що трохи зимнаво? Та ж коли б я навіть цю ніч мала пізніше в ліжку відлежати, то я все одно не завернула б тепер до хати… Хіба… хіба ти зробив би це, Данку?

— Як тепер… на наших очах… спаде зоря з неба, то буде знак… що нас чекає велике щастя, — ворожить Данко.

А Дарка думає: „Якби це мала правда бути… то зараз посипалося б звізд, як граду. Така… я щаслива тепер…"

Вони обійшли вже раз весь сад і завертають вдруге.

— А якби так ця ніч мала ніколи не скінчитись… ані цей сад не мав би межі, ви… пішли б зі мною?..

— Так.

— Всюди, Дарко? Навіть, якби ми вже мали ніколи додому не вернутись?

— Я не знаю, чи й тоді… — вже вагається Дарчина готовність. Перед очі появляється та зухвала дівчина з книжки, що то сама світ об'їхала, і Дарка каже вже певно:

— Так, навіть тоді…

Але тепер Данко хотів би щось інше знати:

— Чому так, Дарко?

Чому? Чому? Хто ж це може знати. Зрештою, може, й є десь хтось такий, що знає, але Дарка не знає. І Данко не допитується вже. Він просить:

— Ви ще ніколи не звертались до мене по імені… Скажіть тепер… о, дуже прошу, скажіть тепер мені „Данку"…

Він задержує її в ході, бере обіруч за ремена, перехиляє її голову взад і грозить жартома:

— Скажіть… бо…

Нехай уже раз станеться те, що мусить статись. І Дарка згортає всю свою самопевність, всю розлиту по цілому серцю сердечність до Данка докупки й каже йому найкраще слово над словами:

— Данку… мій Данку.

Він пускає її з своїх рамен, а сам аж подається взад від горячі, що вдарила на нього від цих слів.

— Від сьогодні „ти" аж до кінця життя… так? Так, Дарко? Тільки про це не має ніхто-ніхто знати… Ти… ти… Дарка… — любується він тепер тим словом, що його „винайшла" вона.

Їхні уста вже так близько себе, що дихають з одного струмочка повітря, але він знечев'я пускає її руки: думки його вже знову не при ній.

— О, цього року, татко казав, запишуся вже до державної музичної школи… А потім… Може, Відень навіть… Прецінь, можу там мешкати зразу в маминого брата так, як Ляля…

Дарку це все анітрохи не турбує, крім того „Відня", але не хоче чужим думкам дозволити пірвати його за собою і питається тільки, щоб пригадати йому свою приявність:

— Скажи мені, на чому легше вчитись грати: на скрипці чи фортепіяні?

— О, річ певна, що на скрипці без порівняння трудніше вивчитись добре грати… Фортепіян що? Вистане техніку опанувати. А це можна й без слуху.

Дарчина увага аж присідає: що? що? До фортепіяну не конче слуху? Але він пригадує собі щось знову інше:

— Моя жінка мусить вміти на фортепіяні грати…

— Якось то буде, — потішає його в дусі Дарка. Тепер марево фортепіяну блідне в її очах, як місяць. Вже якось ми дамо собі раду з тією технікою, коли можна при цьому без слуху обійтися.

— Ти… — ластиться головою до його рамени. Хоче йому щось сказати, щось таке таємне й особливе, коли нараз шорох на стежці перериває їхні думки. Безпотрібно злякались: адже це мама! Дарка лише збирається гукнути мамі, що вона тут, як мамин голос випереджує її:

— Дарко! — голос мами аж корчиться від надміру злости чи остраху. Щось мусіло там у хаті статись. Оставляє Данка і біжить направці до мами:

— Мамухо я… тут… Що сталося? Чого мамуха така подратована?.. Мамухо!

Хоче заспокоїти, розговорити маму й закидає руки на шию, але мама (на Бога, що сталося?) відкидає її руки геть від себе:

— Ти ще питаєш, чого я подратована? Що сталося? Ти… фальшиве, облудне сотворіння!

Дарка виставляє свої здивовані, перелякані очі наперед, як слимак ріжки, й мовкне. Щось мусіло трапитися дуже неприємного, коли з мамою навіть говорити не можна.

— Пішла мені зараз до хати… Гафія постелить тобі в кухні спати… хто не вміє, як слід поводитись, то хай спить у кухні з службою…

Тихше, тихше, бо йде Данко. Потім будете сварити, за що самі схочете і скільки самі загадаєте, тільки тепер мовчати… мовчати… Але мама вже і Данка побачила.

— Дуже гарно „пане" Данилюк… Так робить пан гімназист? Ученик шостої гімназійної? Вимкнутися з-під опіки й бродити по саді. Гарні речі!..

Ах, то мама це має на думці! Нічого не сталося. Обидвоє вони цілі й здорові, навіщо цей крик й галас? Направду, Дарка навіть не змерзла… зараз перезує мештики від роси й навіть катару не буде. Хто ж видав на самі уродини так ганьбити когось! Та в тім — чиясь рука… Не видно виразно — Марцина чи котроїсь із дівчат-служниць, у всякому разі, якась всеприявна і всесвідома, просувається зі смолоскипом по притемнених коридорах Дарчиної свідомости: „Дурна, хіба мама не бачить, що ви обидвоє цілі й здорові? Чи думаєш, що мама задля „дурного" катару стільки крику наробила б? Мама що інше має на думці… Мама, певне, в „тім" нас підозріває… Ану, скажи, попробуй сказати, що він тебе навіть не поцілував, чи мама повірить… Дурна, сліпа ще ти, Дарко".

О ні, вже не сліпа! Обертається до мами такими гарячими від ненависти очима, що тій аж слова на устах в'януть. Так! Потім шукає за Данком, щоби попрощатись ще з ним мамі навмисне, але його вже нема коло неї: саме тепер вийшов на дорогу. Значить, таки пішов додому. Ну, тепер може вже діятися, що хоче!

— Іди до кухні, — наказує мама.

— Я не піду до кухні. Сяду собі під хату на лавку й там буду сидіти… доки мені самій схочеться, — відповідає тим самим голосом Дарка. — Хліб за хліб.

Мама не договорюється більше, й Дарка сідає собі на лавці під хатою. Буде от так сидіти, хоч би до рання. Хоч би й поза „рано". У вітальні грає музика, як би нічого не сталося. По якімсь часі відчиняється вікно над лавкою, на котрій сидить Дарка.

— Дарко, іди до хати… бо перестудишся…

Мама вже не наказує, а майже просить. Вона це вміє, та мама. Насварити, кинутися, а потім хоче, щоб в одній мінуточці вже все можна було забути.

— Дарко, ти чуєш, що я кажу?..

— Ні, не чую, — відповідає Дарка зухвало, як Марці. Кулиться вдесятеро, бо холод без жартів добирається до плечей і рамен, і далі сидить на своїй лавці. Цікаво знати, котра тепер година може бути: чи далеко ще до дванадцятої. Хоч із кухні світло досить великим клином врізується в сад, але цього замало на оборону проти духів. Знову за якийсь час відчиняються двері. Хтось не ступає навіть поза поріг.

— Дарцю, ану-ко ходи сюди.

Бабця! Дарка іде: бабця найменше тут винна.

— Що сталося, Дарцю? Чому не йдеш до своїх гостей?

Перед Дарчиною пам'яттю затанцьовують тепер мамині слова: „Ти ще питаєш, що сталося? Ти фальшиве, облудне сотворіння!.. "

— Я буду собі тут сидіти, бабцю… Прошу, замикати двері.

Тепер вилазить правда, як шило з мішка: бабця прийшла сюди в змові з мамою.

— Іди до хати, дитино, та й не роби мамі прикрости. Де ж бо… Мама перестрашилась, що тебе ніде нема… Схвилювалася та й мусіла трохи насварити. Але сама знаєш, що це твоя забава, і не випадає, щоб гості бавилися, а господиня сиділа собі десь надворі. А втім, я тобі скажу, дитинко, що так не робиться, як ти зробила. Або беремо всіх гостей з собою на прохід до саду, або нікого. А одного взяти, а всіх оставити… це ні! Ну, ходи до вітальні!

Дарку якби хто шпанівками пришпилив за фальбанки суконки до лавки. Ані не в гадці рухатись. Неправда… неправда те, що говорить бабця. Мама інакше думала. Змовилися обидві, а тепер бабця „закручує" всю цю неприємну справу. Якраз бабця надається до цього! Дарка не рушається з лавки, а бабця — з порога. Одно жде на друге.

— Бабцю, я не знала, що це щось „злого", що ми пішли з Данком перейтися по саді… — Дарка не оправдується (ніби за що?), хоче тільки показати бабці, що вона ніякий „турок", що можна їй закрутити „юра", як самі хочуть; вона знає, в чому справа.