Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Тепер скажи мамці в очі, замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?

Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:

— Ні, мамухо, ні… І ніколи… ніколи… вже того в мене не буде… Тоді ввійшов татко до кімнати й спитав:

— Де мої ластівки діваються?.. — хоч мусів від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде краще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихав обидві, пристав, цілував одну, то другу напереміну і знову колихав.

Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляються, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшуки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зробити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітюрами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.

Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливости, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню?

І раптом видалося, що з неба, а, може, тільки з тієї ясности в душі, злетів янгол і розбив крильцем перегородку між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного.

Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до його лиця і сказала голосно, щоб і янгол з білим крилом міг почути й тішитись разом з ними:

— Мій татусь… мій золотий татусь…

VI

Поки братчик барився в дорозі, Дарка сама бігала за мамою, як та чубатенька курочка, що була в них колись. Мама задумала зробити Дарці несподіванку над несподіванками й одного вечора показала їй те, що було в кошичку під ліжком. І хоч Дарка доторкалася вже раз того дива своїми руками, не могла і цим разом надивитись та начудуватись. Як би справді все перший раз оглядала.

— Мій малюсенький… мій малюсенький… — шептала, цілуючи рукавчата сорочинки.

Мигнуло їй питання Марці. Тепер Дарка признала, що воно було зовсім до речі. Чей же дитина мусить дістати якесь ім'я.

— А як ми назвемо його? — спитала мами. — Він може вродитись нам зовсім несподівано, тоді що?

Мама засміялася, поцілувала Дарку в куток поза вухо, а щойно потім відповіла:

— Ти моя дорадниця велика… А так, як називався син Володимира Великого, тобі подобається?

— Ярослав! — вгадала відразу Дарка, хоч Володимир Великий мав аж дванадцять синів. — Але ми будемо кликати його „Славчик", — застерегла собі Дарка.

— Певно, — пристала відразу мама.

І все могло б бути таке миле, якби мамині очі не були такі далековидні. Одного разу, хоч Дарка старалася тепер, Бог один знає, як старалася, все бути весела і пила по пів літра молока, мама не дала вивести себе в поле, й спитала:

— Що з тобою, Дарчику? Що моїй дитині долягає? Ну? Чи не обіцяли ми собі говорити одна одній правду?

Достеменно так, якби чоловікові притулив хто дуло револьвера до чола кажучи: „Життя або правду!"

Кожний волів би вже правду дати, як життя, тому Дарка навіть не пробувала заперечувати здогадам мами.

— Чогось мені так сумно… так сумно… мамухо… І чого? Я не знаю сама… Часом розпростерла б руки перед себе й втікала б так кудись… Хай мамуха скаже: перед ким мені втікати?.. А часом хочу втікати, якби хтось гонився за мною… Часом знову хочеться мені плакати, мамцю… Якось так, знає мамуха, якби тих сліз було повні ведра й треба… конечно треба наділляти трохи, щоб було легше двигати їх…

— Ти, може, погнівалася з Орисею? — спитала мама таким самим голосом, як питає лікар, обстукуючи груди.

— Я не гніваюся… ми не гніваємося… — відповіла за себе і Ориську. Але зараз же запитала себе: чи сказала мамі ту правду, якої мама просила в неї. Так, чи сказала мамі правду? Ні, дійсно, гніву не було між ними. Але й не було більше тієї сердечної, з одвертими раменами, щирости, що колись. Щось втиснулося між них. Щось зовсім нове, чого Дарка ані збагнути, ані стрясти з серця не могла.

Мама питала далі:

— Чому не підеш часом до Ориськи, ані Ориська сюди не показується? Бачиш сама, як тобі нудно без неї…

— Мамухо, Ориська тепер вічно на пробах… то в школі проби, то Данко приходить до хати вчити її співу… Хай мамуха скаже: має вона час? Має? — боронилася Дарка, доки мама не сказала:

— Для такої приятельки, як ти, мусить знайтися дрібка часу… Я знаю… Ориська — тиха дитина, але моя доня трохи загониста… Чи не наброїла ти чого в панства Підгірських, а тепер не хочеш туди показатись?

А коли Дарка знову й знову боронилася, мама, щоби покласти край тій балачці, сказала:

— Маєш ще сьогодні піти до Ориськи… хай я бачу, що між вами знов все по-давньому… Бо ж мама не може дивитись, як її доня ходить з перехиленою голівкою, як пташка з перебитим крильцем.

І так воно сталося, що Дарка почала знову бувати на приходстві. Та мамині далековидні й чуйні очі, такі чуйні, що вміли порошинку на Дарчинім серці доглянути, цим разом помилилися! Бо по кожній візиті на попівстві до мішечка з піском десь там, у грудях, чиясь невидна рука досипала все кілька нових зерняток. І від цього було так тяжко, так тяжко, що інколи дихнути не було чим. Коли Дарка показалась там, чи над самим ранком, чи над самим вечором, усе заставала Ориську за фортепіяном. Дурний догадався б, чия це робота. Тільки його справа й тільки його воля. А та Ориська летіла на все, що він згадав, без думки й стриму.

Та сама Ориська, що ще перед місяцем не вміла одного кроку зробити без Дарки, та Орися, для якої вона була стільки літ єдиним провідником по всіх закамарках будня, якій власними руками мусіла відчиняти кожну таємницю життя, тепер, заворожена ним, вимикається з-під опіки, ступає на власні ноги й іде… Іде за ним з зав'язаними очима, як його тінь, як сам відгомін його думки.

Та це можна б ще переболіти. Це не було ще найважніше. Найболючіше було те, що Ориська та затуркана Ориська, змагає кудись, куди Дарка не матиме ніколи вступу.

Ніколи Данко, хоч як подобались йому її коси, не прийде, не візьме за руку й не поведе туди, куди вже веде Ориську. Ніколи. Бо хоч би Дарка жбурнула всі скарби світа лихій долі до ніг, то та однаково не приверне їй слуху.

А як же ж, Боже, як же ж могла б вона розцвістись, якби він нахилив так близько своє серце до неї, як до Ориськи.

А що ж Ориська? Під теплим дощем його похвал вигулькнула раптом угору, як дичка. Дичка, дичка, що ніколи не зможе шляхетного овочу видати з себе! Живе й говорить тільки те, чим її надихав він. Повторяє слова, яких значення не розуміє. Бо він так говорить. Як папуга. Знаходить тепер тільки там щось варте, де сам пальцем вкаже їй на то.

Сміятись хочеться! Звідки раптом така велика любов до того доробала-фортепіяна? Чей же Дарка ще пам'ятає ті сварки, які не раз велися у цьому домі, коло цього самісінького фортепіяна, тому тільки, що Ориська не хотіла вправляти на ньому!

— Перестань уже раз бумкати! — відтягала Дарка Ориську від клавіятури.

— Не може… Данко казав, що я повинна по чотири години денно вправляти…

Це вже справді розлютило Дарку. Так розлютило, що не спам'яталася навіть, як вибухнула:

— І пощо? Скажи мені, пощо? З тебе й так ніяка „слава" не буде… бо ти дурна… Так, навіть до музики задурна, хоч… усі кажуть, що маєш слух і голос…

А та вже навіть ображуватись забула. Відповіла, як би нічого:

— Мушу… багато грати… бо мушу набрати стилю…

„Це ж папуга. Чиста папуга…" — подумала ще раз таке Дарка. І від цього наче легше на серці стало. Наче змаліла небезпека. Хіба можна таку дурну дівчину любити, хоч би й співала, як сам херувим?

Раз зустрілась там віч-на-віч з Данком. Був у білих штанях і білій, з виложеним коміром, сорочці. Виглядав, якби щойно вернувся з-над берегу моря. Був такий гарний і чистий, що збирала охота понюхати його, як квітку. Подаючи Дарці руку, він сказав дослівно таке: