Провина

Чорне горнятко з червоними полуницями.

Нудьга знайомо обняла за плечі, нагадуючи про тягар, який не можна скинути порухом рамена.

Зоряна Короленко носила лише чорну білизну, а спальне ліжко застеляла червоним шовковим покривалом. А тепер її дочка одягається й малюється в червоно-чорні тони. Вдалася в матусю і тілом, і душею?

«Закони Менделя, щоб йому там викривило… його мандібулю». [7]

Влад затулив очі рукою. Ой, як смішно він напевно виглядав із цією… малолітньою на шиї, — дивно, що дружина не розсміялася, коли їх побачила.

Але дружин такі ситуації зазвичай не тішать.

А потім, потім що він робить? Лишає дитину у вітальні, хапає відро зі сміттям і прожогом кидається на вулицю, буцім то світа Божого не бачить через домашні обов’язки?

До речі, про обов’язки.

Влад відняв руку від очей.

Поглянемо з іншого боку. Хіба не повинна була його жінка приготувати йому вечерю, га? Отож бо.

Чоловік прийшов із роботи, — чи з бару, яка різниця? — змучений, згорьований, — коханка його виїхала світ за очі, хіба не горе? — а жінка на це що? Ні, щоб лагідно до столу запросити, сто грамів налити — дзуськи! Побила всі тарілки з горнятками — крім одного, але будемо вважати, що й це теж вона розбила, — поскидала все у відро і виставила до дверей, щоб ти, чоловіче, — змучений, згорьований, з висячою на шиї напівголою дочкою тієї самої коханки, — щоб ти ще й сміття виносив? Повбивав би.

Врешті-решт розсміявшись із того всього, Влад відчув, як трішки, на міліметр, попустила свої обійми нудьга.

Відтак, постоявши над розбитим горням, пригадав, що ще з весілля нічого путнього не їв: то похмілля заважало, то траур, — ще з весілля, гм, це ж усього два дні минуло, а здається бозна-скільки, — відчинив для очистки совісті холодильник — а ти в нього щось клав? — і… остовпів.

Прозора гусятниця доверху повна… Влад розгледів шматки м’яса, помідорів, картоплі, щедро политі соусом… Чекай-чекай, а тутечки що? Ага, налисники. Покуштувати, чи що? А це? Квас?! Справжній хлібний ХОЛОДНИЙ квас?!!

Та ні, куме, нам наснилося.

Схопив обома руками дзбан, крутнувся, зачиняючи плечем дверцята холодильника, потягнувся до шафки… Ага-а. «Ну і нащо, куме, ми того ската палили? Останнє горня навіщо розтовк, питається?»

Без паніки. У вітальні є бар, а де бар — там скляночки.

…У вітальні, у м’якому фотелі, випрямившись і склавши руки на колінах, як зразкова учениця, сиділа Зорянина дочка — це виразне лице, відкрите чоло, рівний ніс, ця шкіра без єдиного ґанджу, ці очі, великі, нереальні, ці пухкі, ідеально правильні губи… у його вітальні, у м’якому фотелі сиділа Зоряна, Зірка, тільки на десять років молодша від тої, яку він знав.

Олег — а він звідки взявся? — стояв позаду неї, тримаючись за спинку фотеля, і дивився на нього невинними очима.

— А я злодійку спіймав.

— Скажіть йому, що я не злодійка! — викрикнула дівчина.

— Це… це Зорянина дочка, Олежику.

Олег обійшов дівчину, ступаючи твердо, як кожен чоловік, що трішки випив, упав у вільний фотель, склепив повіки й запитав:

— А що тут робить Зорянина дочка?

— Скажіть йому, що я не злодійка!

Олег, не розплющуючи очей, махнув у її бік рукою:

— А ти йди погуляй. Давай-давай.

Дівчина встала й пішла.

— Двері зачини.

Зачинила.

Влад здивовано втупився у дзбан, який продовжував тримати обома руками. Із Зоряною такий номер не пройшов би. Вона могла сама будь-кого будь-куди послати, навіть пальцем не поворухнувши при цьому.

— То що тут робить її дочка?

— Квасу хочеш?

— Квасу? — Олег широко розкрив очі. — Холодного?

— Щойно з холодильника.

— Питаєш.

Влад відчинив двері бару, вирішив, що фужери для шампанського не образяться, якщо в них розіллють квас, виставив їх на журнальний столик, професійно наповнив золотистою рідиною. «Відчуваєте, куме, смак раю?..»

— Чому вона взагалі тут залишилася?

— Хто залишився? Де?

— Я не розумію, Владе, хто тут п’яний: ти чи я? Зоряна Короленко поїхала до Владивостока… Чому вона залишила тут свою дочку?

…Червоне вино, в якому плавають чорні маслини. Плавають і тонуть.

— Звідки я знаю. — Влад вибив із пачки цигарку й поквапливо припалив. Руки чомусь тремтіли. — Вона ще щось тобі казала, коли дзвонила… у п’ятницю?

— Чому ти сам не приїхав і не запитав про все… що хотів знати?

— Чому я мав до неї їхати?

— Хоча б у пам’ять про минуле. Вона мені сказала, що послала тобі запрошення.

— Тебе вона теж запрошувала?

— З якої радості? Я не мав честі бути її коханцем. Я тільки інколи виконував роль посередника — між вами. Але я її поважав.

— А я — ні?

— Любити і поважати — це різні речі. Амор ут лякріма — окуліс орітур, ун пектус кадіт. [8] А повага виникає отут, — Олег постукав себе по голові й знову склепив повіки. — Мало є жінок, яких можна поважати.

Влад жадібно затягувався біля відчиненого у вечір вікна, і смак цигарки чимось нагадував смак утраченого п’ятнадцять років тому раю.

— Вона… вона часто просила мене, щоб я повіз її до себе в село.

— У?

— Знаєш, навіщо?

— Е-а.

— Вона хотіла побачити, як курям відрубують голови. Вона ніколи цього не бачила.

— От бачиш, тебе це вражає, а якщо б ти її поважав, ти б поважав і її бажання. Ох, як добре лежати після бездіяльного дня… Тепер ти розумієш, чому я запитав, що тут робить її дочка?

— Тепер я нічого не розумію. Я думав, то вона її сюди прислала. Навіщось.

— Слухай, Владе, ти бачив, який вигляд мають легені курця? І я бачив. Препаскудно.

Докуривши, Влад викинув недопалок у вікно і вибив з пачки нову цигарку.

— Як знаєш. Квас — це добре, але другові міг запропонувати щось міцніше. На честь нашої міцної дружби.

— Що саме?

— От за це я тебе й люблю: ти нікому не заважаєш жити. М-м… А моя красуня вічно про своє: скільки можна пити і скільки можна пити? Попрацювала б на моєму місці.

— Ти у відпустці.

— А вона мені знаєш що видала: я мала такі плани на твою відпустку. Уявляєш, на мою відпустку?.. Ніколи не одружуйся… А… я забув…

— …Ти щось сказав?

— Я тут посиджу… поки моя красуня заспокоїться…

— Сиди.

— А може… й посплю…

Влад мимоволі прислухався.

Десь ледь чутно гудів вітер у високовольтних дротах, гудів сердито, неначе намагався розірвати пута, що заважали вільному польотові.

Ілона відкрутила всі чотири конфорки газової плити і хвилину споглядала, як невидима смерть безмовно вилазить із труб на волю.

Потім зі злістю позакручувала вентилі і, затиснувши в руці хрестик, прошепотіла: ще не зараз, мам…

І вибігла у теплий літній вечір.

4. Вівторок

Марія прокинулася за хвилину до сьомої. Як в останні… шість, так, шість років. Завжди о сьомій плюс-мінус п’ятнадцять хвилин.

Інколи вона порівнювала себе з механізмом, час якого чітко розподілений, обов’язки чітко визначені, він не має права збитися з ритму чи втнути щось своє, не передбачене інструкцією з експлуатації.

Одягнулась у спортивний костюм, зв’язала волосся в пучок. Рухи відпрацьовані до автоматизму. Тепер — ранковий туалет і зарядка.

Ось вам зразковий початок робочого дня, відомий усім із підручників іноземної мови. Я встаю о сьомій нуль-нуль, застеляю ліжко, вмиваюся, чищу зуби, зачісуюсь, роблю ранкову зарядку і т.ін. — і все це по-ненашому.

Яким дітям цікаво читати про ідеального школяра, якому їсти не дай, а дай встати о сьомій нуль-нуль? Та не вірять діти в таких школярів! Але зазубрюють те, у що не вірять, і старанно відтарабанюють на уроці. А дорослі потім дивуються, звідки брехуни беруться.

Вона теж колись не вірила в зразкових учнів, і їй теж було б нецікаво читати про себе теперішню, якби хтось узяв і з якогось дива написав про неї книжку.