Дерево бодхi. Повернення придуркiв [Романи]

Підбіг захеканий дорожній патрульний, якого ми не захотіли брати із собою. Ми з Мулою питально дивимось на нього, а він ніяково усміхається, розводить руками, в одній з яких тримає свою чорно-білу паличку. Нарешті надихавшись, каже:

— А я от проводжати прийшов.

— Хочеш? — Мула простягає йому на долоні зелене велике яблуко.

— Може, передумаєте? — питає з надією патрульний.

— Ні, — кажемо ми, — тобі не слід.

Дорожній патрульний зітхає, бере яблуко й соковито кусає.

Робітники, побачивши з нами представника влади, який не тільки нас не спиняє, а ще й їсть наше яблуко, фіґіють до останньої межі (якщо цей стан може мати остатню межу) і, перешіптуючись та лякливо на нас трьох озираючись, закидують піском та гравієм заглибину в мостовому асфальті на місці, де стояв блок. Це, значить, щоб наша «Шкода» докотилася до краю прірви м’яко й без потрясінь.

Усе вже готове, і ми з Мулою перезираємося, відчиняємо дверцята, я сідаю за кермо та підкручую ключ запалювання. Мотор пихкає і починає тихо рівномірно гуркотіти. Я натискаю на газ, нагнітаючи оберти, і, націлившись в отвір між бетонними блоками, хочу зірвати машину з місця, а ошелешені робітники скупчились по обидва боки від нас, мружаться на сонце, пороззявляли роти й повитягали, мов гуси, шиї — спостерігають. І тут патрульний кидається на нашу «Шкоду», розтікається по склу дверцят, стукаючи по ньому рукою і щось пальцем показуючи.

Я забираю ногу з акселератора та опускаю скло.

— Там ті… — кричить, хвилюючись і занурюючи голову до салону патрульний, — ну… мішки з газом. Їх треба порвать, а то хто зна…

— Маєш ножик? — питає в нього Мула.

Патрульний відклеюється від нашої машини, біжить до робітників, повертається назад із великим ножем з плямами іржі на лезі.

Я скеровую авто в один з бетонних блоків і несильно вдаряю його… Нічого не стається, лише чути, як побилися годину тому встановлені протитуманні фари.

Ми від’їжджаємо та гупаємо в блок сильніше — у кабіні вибухає, і перед нами з Мулою виростають такі білі штуки — подушки безпеки. Мула, який тримав ніж, відрізає їх, і тепер нам уже нічого не повинно заважати.

Я знову даю задній хід, вирулюючи до отвору між блоками. Дорожній патрульний з кислою міною махає нам своїм жезлом. Ми розганяємося, під колесами «Шкоди» шурхає насипаний на місці забраного бордюра гравій, я втискаю педаль газу до самого останку, і тоді під нами вже не стає нічого — ніякої опори. Авто застигає на якусь мить над прірвою, рухаючись за інерцією вперед, і в цю мить ми з Мулою радісно вигукуємо, і я сиґналю, бо настав момент нашого нехай останнього, але тріумфу.

Краєвид перед нами летить наверх та змішується в невиразну кашу зелено-коричневих смуг і плям, і я знову починаю згадувати той день, коли від нас пішла наша дівчина, і коли вбили Продавця лотерейних квитків…

Його не любив ніхто. А ви б любили завжди професійно щасливого та усміхненого чоловіка невизначеного віку, вагою понад сто кілограмів, в якого з рота всепоглинаюче тхне м'ятною жуйкою, і який усім своїм центнером м’яса нахабно гупає у ваші двері, набридає, канючить, переконуючи придбати квиток, який «завтра обов’язково виграє»?..

І цей лотерейник підморгує вам значуще, і шкірить з усіх сил усі свої тридцять три штучні зуби (власні йому повибивали ще на початку кар’єри, і, кажуть, він поставив собі на один більше, ніж має звичайна людина, — на всяк випадок).

Продавець лотерейних квитків був з дитинства переконаний, що кожна людина народжується, живе, працює та відкладає гроші лишень для того, щоб придбати в нього квиток.

— Ви купите в мене тридцять квитків! — зазвичай захоплено вигукував він у вашій спальні рано-вранці, або зазираючи до вашої вбиральні у найвідповідальніший момент. — І тридцять перший отримаєте безкоштовно!!..

Та переговори з лотерейником завершувалися переважно ось такою його втомленою фразою: «Візьміть хоч три квитки, і один я так дам…»

Після його відвідин оселю слід було зо дві доби провітрювати, аби зник жахливий м’ятний різкий запах його жуйки, яку він ніколи, здається, не випльовував.

Треба до цього додати, що зі «щасливих і, безперечно, виграшних» лотерейних квитків, розповсюджених Продавцем за всі роки його роботи, не виграв жоден! Жодної гривні!!.. І водночас Продавець був якось не по-сучасному вихований та навіть витончено-чемний, модно і яскраво вбраний, розмовляв до нудоти правильною літературною мовою (так розмовляють українською лише відмінники філологічних факультетів та деякі росіяни). Одне слово, Продавець лотерейних квитків був справжня наволоч і виродок.

Звичайно, що його не любив ніхто. Отож, ніхто надто й не сумував з його смерті. Усіх нас, мешканців приміського села, цікавило лише одне питання: хто його вбив?

Були щодо цього різні припущення. Деякі сусіди казали — це якісь хроби вкотре придбали в нього купу «тальонів», звичайно, нічого не виграли і вирішили помститися — «чіста пуґануть», але перестарались. Інші переконували, що Продавця банально хтось хотів пограбувати, але це сталося вранці, і тому Продавець крім своїх лотерейних квитків не мав при собі ані копійки. Йому не повірили і вколошкали. А наша сусідка баба Ганка, повертаючись із церковної відправи, просто зітхала й примовляла: «Кінець світу».

Ми з Мулою слухали все це й раділи, бо нікому тепер нас зайве турбувати. А цей нахаба-Продавець часто набридав нам, і вбили його, до речі, на стежці, що вела саме до нашої хати. Хоча за весь час ані я, ані Мула не придбали в нього жодного квитка. О, безперечно, Продавець мав хист втуляти людям примари майбутнього щастя! Але на нас його завжди клинило. Що візьмеш із двох придурків?..

Ми з Мулою мешкали в цьому приміському селі в будиночку, що дістався мені у спадок від баби. Це хороше місце. При будинку був яблуневий сад, і це особливо подобалося Мулі. Він доглядав за деревами так, що, здавалося, пестив кожен їх листочок, а решту часу проводив на кухні, випікаючи свої пляцки, або лежав у гамаку в саду чи сидів на стільчику, дихаючи пахощами яблуневого цвіту. А мені подобалася вдача Мули, бо він завжди був небагатослівний, щиро усміхнений і завжди мав хороший настрій, а ще всіх пригощав яблуками, які в нього, на відміну від пляцків, вдавалися напрочуд смачні та соковиті.

Я ж марнував дні переважно на своєму книжковому підприємстві, чи «словесній лабораторії», як її називав Мула, що її я влаштував частково у своїй кімнаті, частково — у підвалі будиночка. Бо мій дід теж лишив мені спадок, і це була велетенська кількість просочених пилом книжок, які чомусь знаходилися всі у великих, помальованих на коричнево скринях на горищі.

Не знаю чому, але я був упевнений, що весь цей запас друкованого паперу слід переробити. Я вирізав із поганих книжок слова й повні речення (усі книжки тієї бібліотеки я поділяв на погані, хороші та незрозумілі), видирав цілі сторінки й абзаци та ліпив їх докупи. Бо, як учив мене мій дід, із десятка поганих книжок можна зібрати одну хорошу, а з кількох хороших книжок можна скласти одну надзвичайно хорошу.

Отож, я проводив дні й ночі у підвалі, вирізав, клеїв, іноді навіть щось своє дописував, малював ілюстрації, роздягав ці книги від суперобкладинок, варив їх в окропі, капав на них свічковим парафіном (поки не закінчилися свічки), поливав позиченою в Мули кулінарною пахучою есенцією та пересипав ваніллю. Адже хороша книжка неодмінно повинна мати принаймні добрий запах!

За рік роботи я спромігся переробити так одну скриню книжок із наявних п’яти.

Якось під ранок я заснув на горищі просто на одній зі скринь, і мені наснився мій дідусь. Він гуляв у нашому яблуневому саду, дивився на мене скрушно, похитував головою, і коли я уві сні похвалився йому тим, яку роботу виконав, він лише посміхнувся печально й покрутив пальцем біля своєї скроні. Тоді мені стало дуже соромно, я відчув, як у мене горять щоки, а дід показав мені папірець, на якому було написано: «Великий Скарб». Я спитав у нього, що це значить, але мій родич зник, і я прокинувся.