Нестерпна легкiсть буття

Тоді вона думала, що лише в комуністичному світі панує це варварство музики. За кордоном вона з’ясувала, що перетворення музики в шум — планетарний процес, яким людство вступає в історичну фазу тотальної бридоти. Тотальний характер потворності передовсім проявився як повсюдна бридота акустична: автомобілі, мотоцикли, електрогітари, дрилі, гучномовці, сирени. Повсюдна візуальна бридота чимдуж наступатиме.

Франц і Сабіна, повечерявши, піднялися в номер, тоді кохалися, а вже потім, на порозі сну, у Франца почали плутатися думки. Він згадав голосну музику під час вечері, і йому спало на думку: «Шум має одну перевагу. У гаморі не чути слів». Він усвідомив, що з молодих літ не робить нічого іншого, а тільки говорить, пише, читає лекції, вигадує фрази, шукає формулювання, щось править, тож, зрештою, жодні слова вже не здаються точними, їхній зміст розпливається, губиться, слова обертаються на сміття, полову, порох, пісок, який пересипається в голові, від чого болить мозок, виникає безсоння, хворобливий стан. І в цю хвилину він затужив, невиразно і сильно, за безмежною музикою, абсолютним шумом, чудовим і веселим галасом, який усе обійме, заллє, оглушить і в якому зникне назавжди біль, марнота і нікчемність слів. Музика — це заперечення фраз, музика — це антислово! Він мріяв якнайдовше лишатися в обіймах з Сабіною, мовчати, не сказати вже більше ніколи жодного речення, дати можливість поєднатися насолоді з оргіастичним гуркотом музики. В цьому щасливому явному гаморі він заснув.

Жити для Сабіни означає — бачити. Бачення обмежують два фактори: сильне світло, що засліплює, і цілковита темрява. Можливо, цим пояснюється Сабінина нехіть до будь-якого екстремізму. Крайнощі — це межі, за якими кінчається життя, а пристрасть до екстремізму, — в мистецтві й в політиці, — це замасковане прагнення смерті.

Слово «світло» викликає у Францовій уяві не пейзаж, залитий м’яким світлом дня, а джерело світла саме по собі: сонце, електричну лампочку, рефлектор. Францові спадають на думку відомі метафори: сонце правди, засліплююче світло розуму тощо.

Так само як світло, притягує його і темрява. Він знає, що в наш час вважається смішним гасити лампу під час любощів, і тому лишає горіти маленький нічник над ліжком. Але у хвилину, коли він входить у Сабіну, він завжди заплющував очі. Блаженство, яке охоплювало його, потребувало темряви. Темрява ця була чиста, прозора, без ніяких видив, ця темрява не мала кінця, не мала меж, ця темрява — безконечність, яку кожен із нас носить у собі. (Так, хто шукає безконечність, нехай заплющить очі!)

У хвилину, коли втіха розливається по його тілу, він випростується і розчиняється в безконечності своєї темряви, стає сам безконечністю. Проте чим більшим чоловік стає у своїй внутрішній темряві, тим дрібнішим у своїй зовнішній подобі. Чоловік із заплющеними очима — лише руїни чоловіка. Сабіні це видовисько неприємне, вона не хоче дивитися на Франца, й тому заплющує очі також. Але для неї ця темрява означає не безконечність, а звичайну незгоду з баченим, запереченням баченого, небажанням бачити.

Сабіна піддалася на вмовляння і вирішила відвідати товариство своїх земляків. Знову дискутували про те, чи варто було боротися з росіянами зі зброєю в руках. Звичайно, тут, у безпечній еміграції, всі проголошували, що боротися треба було. Сабіна сказала:

— В такому разі, повертайтеся туди й продовжуйте боротьбу.

Вона не повинна була такого казати. Чоловік зі шпакуватим, старанно укладеним у перукарні волоссям скерував у її бік довгий указівний палець:

— Ви б уже краще помовчали. Усі ви відповідальні за те, що там сталося. І ви також. Що ви зробили на батьківщині проти комуністичного режиму? Малювали картини, тільки й усього…

Оцінка і перевірка громадян — це головна і повсякчасна соціальна діяльність у комуністичних країнах. Чи дістане художник дозвіл на виставку, чи одержить громадянин візу, щоб мати змогу поїхати під час відпустки до моря, чи зможе футболіст стати членом національної збірної команди, — для цього треба зібрати передовсім усі характеристики і всю інформацію про нього (від двірнички, від колег, від поліції, від партійної організації, від профспілок), а вже потім ці характеристики прочитуються, зважуються, резюмуються службовцями, які спеціально цим займаються. Те, про що йдеться в характеристиці, аж ніяк не стосується здібностей громадянина до малювання, вміння грати у футбол або його здоров’я, яке потребує відпочинку біля моря. Вони стосуються виключно того, що називалось політичним обличчям громадянина (тобто, що громадянин говорить, про що думає, як поводиться, яку участь бере у зборах і травневих демонстраціях). Бо все (повсякденне життя, просування по службі, відпустка), залежить від того, як буде громадянин оцінений, кожен мусить (якщо хоче грати у футбол в національній збірній, мати виставку картин або провести відпустку біля моря) поводитися так, щоб мати прихильну оцінку.

Саме про це думала Сабіна, слухаючи шпакуватого чоловіка. Його також не турбувало, чи добре грають у футбол його земляки і чи добре вони малюють (нікого з чехів ніколи не цікавив Сабінин живопис), а чи активно чинили опір комуністичному режимові, чи тільки пасивно, по-справжньому — чи лише про людське око, тільки спочатку — чи аж по сьогоднішній день.

Бувши художницею, вона добре запам’ятовувала людські обличчя і знала з Праги фізіономії людей, пристрастю яких було перевіряти й оцінювати інших. Всі вони мали указівний палець трохи довший за середній і скеровували його на тих, із ким розмовляли. До речі, і президент Новотний, який правив у Чехії чотирнадцять років, аж до 1968 року, мав таке ж укладене перукарем волосся, а вказівний палець — найдовший серед жителів Центральної Європи.

Заслужений емігрант, почувши з уст художниці, картин якої не бачив, що він схожий на комуністичного президента Новотного, почервонів, пополотнів, знову почервонів, іще раз пополотнів, та так нічого і не сказав у відповідь, відмовчався. Всі мовчали разом з ним, аж поки, зрештою, Сабіна підвелася і вийшла з кімнати.

Від усього того вона почувалася нещасною, але внизу, уже на хіднику подумала: а чому, власне, вона має зустрічатися з чехами? Що її об’єднує з ними? Країна? Коли б кожен з них мав сказати, що він розуміє під назвою Чехія, образи, які поставали б у них перед очима, були б зовсім різні, не створювали б жодної єдності.

Чи, може, культура? А що це таке? Дворжак і Яначек? Безперечно. А що, коли якийсь чех не розуміє музики? І суть чеського національного характеру одразу розпливається.

Чи, може, великі мужі? Ян Гус? Ніхто з тих людей у кімнаті не прочитав ані рядка з його книжок. Єдине, що вони одностайно розуміли, було полум’я, слава полум’ю, в якому згорів він як єретик на вогнищі, слава попелу, в який він обернувся, і тому суть чеської національної свідомості, каже сама собі Сабіна, саме попіл, нічого більше. Цих людей об’єднує лише поразка і докори, якими вони закидають одне одного.

Вона швидко йшла по вулиці. Більше, ніж розрив з емігрантами, її розтривожили власні думки. Вона знала, що вони несправедливі. Адже серед чехів були люди і не схожі на отого, з довгим указівним пальцем. Ніякова тиша, що запала після її слів, аж ніяк не означала, що всі були проти неї. Скоріше присутні були спантеличені раптовою ненавистю, тим нерозумінням, жертвою якого всі стають тут, в еміграції. Чому б їй не пожаліти їх? Чому вона не сприймає їх зі зворушенням, як людей покинутих?

Ми вже знаємо чому. Вже тоді, коли вона зрадила батька, перед нею відкрилося життя як довга дорога зрад, і кожна нова зрада притягувала її, мов розпуста і перемога. Вона не хоче і не буде стояти в строю! Не стоятиме в строю — люди, ті самі розмови! Ось тому її так стривожила власна несправедливість. Ця тривога не неприємна, навпаки, у Сабіни таке відчуття, ніби вона здобула над чимось перемогу і хтось невидимий аплодує їй.

Однак після цього сп’яніння в душі озвався страх: десь ця дорога мусить скінчитися! Колись треба припинити зраджувати! Якогось дня вона муситиме зупинитися!