Нестерпна легкiсть буття

Тепер, мабуть, нам легше буде зрозуміти, яка прірва розділяла Сабіну та Франца; він жадібно слухав історію її життя, а вона так само жадібно слухала його оповіді. Вони точно розуміли логічне значення слів, які казали одне одному, а проте не чули гомону семантичної річки, яка плинула разом з цими словами.

І тому, коли Сабіна надягла капелюх, Франц розгубився, ніби хтось звернувсь до нього чужою мовою. Він не побачив у цьому нічого ні збудливого, ані сентиментального, для нього це був незрозумілий учинок, який збентежив його саме своєю незрозумілістю.

Поки люди молоді й звучать лише перші такти музичної композиції їхнього життя, вони можуть писати її разом, обмінюючись мотивами (так як Томаш і Сабіна обмінялися мотивом капелюха), та коли вони зустрічаються вже старшими, їхні музичні композиції більшою чи меншою мірою відособлені, і кожне слово, кожен предмет у композиціях одного й другого означають різне.

Коли б я стежив за всіма розмовами між Сабіною та Францом, я міг би скласти з їхніх непорозумінь великий словник. Втім, задовільнімося малим словником.

Бути жінкою — цієї долі Сабіна собі не обирала. А те, чого ми не обираємо, не можна вважати ані за свою заслугу, ані за невдачу. Сабіна вважає, що до визначеної долі треба ставитися коректно. Повставати проти того, що ти народилася жінкою, так само безглуздо, як і пишатися цим.

Якось, під час однієї з перших зустрічей, Франц сказав їй з виразним наголосом: «Сабіно, ви жінка!» Вона не розуміла, чому він повідомляє їй про це з урочистим виразом Христофора Колумба, який саме вгледів береги Америки. Лише пізніше збагнула, що слово «жінка», яке Франц вирізнив, означає для нього не одну з двох людських статей, а достоїнство. Не кожна жінка гідна називатися жінкою.

Але якщо Сабіна для Франца жінка, то ким для нього є Марі-Клод, його законна дружина? Добрих двадцять років тому, за кілька місяців після їхнього знайомства, вона погрожувала йому, що накладе на себе руки, якщо він покине її. Франца ця погроза зачарувала. Марі-Клод не дуже подобалася йому, зате її любов видавалася чарівною. Він був переконаний, що не вартий такої любові і що мав би глибоко вклонитися Марі-Клод за неї.

Тож він уклонився аж до землі й одружився з нею. І хоча Марі-Клод ніколи більше не виявляла таких інтенсивних почуттів, як у хвилину, коли погрожувала самогубством, у душу йому запав імператив: він не має права кривдити її й мусить поважати в ній жінку.

Це цікаве речення. Він не сказав собі «поважати Марі-Клод», а сказав «поважати жінку в Марі-Клод».

Але якщо Марі-Клод жінка, то хто ота, друга, яка ховається в ній і яку він має поважати? Може, це платонівська ідея жінки?

Ні. Візьмімо його маму. Йому б ніколи й на думку не спало сказати, що в матері він поважає жінку. Він обожнював матусю, а не якусь там жінку в ній. Платонова ідея жінки і його мати — одне й те саме.

Йому було дванадцять років, коли її раптом покинув Франців батько. Хлопець відчував, що сталося щось серйозне, але мама відгородилася від драми нейтральними спокійними словами, щоб не хвилювати його. Вони йшли того дня разом до міста, і Франц, виходячи з дому, помітив, що в мами на ногах різні черевики. Він розгубився, хотів звернути на це її увагу, але злякався, що його слова могли б уразити її. Отак вони разом провели в місті дві години, і ввесь цей час він не міг відірвати очей від її ніг. Тоді він уперше почав розуміти, що таке страждання.

Він любив її з дитинства аж до хвилини, коли провів на кладовище, любив її і в спогадах. Звідси у нього виникло відчуття, що вірність — це перша з усіх чеснот; вірність робить цілісним наше життя, в іншому разі воно розпалося б на тисячі миттєвих вражень, немов на тисячі скалок.

Франц часто розповідав Сабіні про матір, можливо, навіть з якоюсь підсвідомою корисливістю: гадав, що Сабіна буде зачарована його здатністю бути вірним і це приверне її до нього.

Він не знав, що Сабіну зачаровувала зрада, а не вірність. Слово вірність нагадувало їй батька, провінціального пуританина, який у неділю малював собі на втіху заходи сонця над лісом і троянди у вазі. Завдяки йому вона почала малювати ще дитиною. Коли їй було чотирнадцять, вона закохалася в хлопця такого самого віку. Татусь злякався, і цілий рік вона не сміла виходити сама з дому. Одного дня він показав їй репродукції кількох картин Пікассо, висміюючи їх. Раз вона не могла любити чотирнадцятирічного однокласника, то любила принаймні кубізм. Склавши іспити на атестат зрілості, виїхала до Праги з веселим почуттям, що може нарешті зрадити власну домівку.

Зрада. Змалечку татусь і пан учитель товкмачили нам, що це найгірше з усього, що можна взагалі собі уявити. Але що таке зрада? Зрада — це бажання порушити порядок. Зрада означає — порушити порядок і кинутися в невідоме. Сабіна не знає нічого прекраснішого, аніж кидатися в невідоме.

Сабіна навчалася в Академії мистецтв, але не мала права малювати так, як Пікассо. Це були часи, коли силоміць насаджували так званий соціалістичний реалізм, а на заняттях вони штампували портрети комуністичних державних діячів. Її прагнення зрадити батька так і лишилося незадоволеним, бо комунізм був другим батьком, таким же суворим і обмеженим, що забороняв і любов (часи були пуританські), і Пікассо. Вона вийшла заміж за поганого актора празького театру лише тому, що він мав славу бешкетника і для обох батьків був несприйнятний.

Потім померла мама. На другий день після повернення з похорону до Праги, вона дістала телеграму: батько з туги наклав на себе руки.

Її замучили докори сумління: що поганого було в тому, коли татусь малював вази з трояндами і не любив Пікассо? Чи справді заслуговувало такого осудження те, що він боявся, аби його чотирнадцятирічна донька прийшла додому вагітна? Чи було це смішно, що він не міг жити, лишившись без своєї дружини?

Знову пойняло її бажання зрадити: зрадити свою власну зраду. Вона повідомила чоловікові (вже не бачила в ньому бешкетника, а лише докучливого п’яницю), що залишає його.

Але якщо ми зрадимо Б, заради якого зрадили А, чи не випливає з цього, що тим самим ми замирюємось з А? Життя розлученої художниці аж ніяк не було подібне до життя зраджених нею батьків. Перша зрада непоправна. Вона викликає ланцюгову реакцію подальших зрад, кожна з яких віддаляє нас усе більш від першої зради.

Для Франца це мистецтво, яке найбільше наближається до краси в розумінні діонісіївському, як до свого роду сп’яніння. Людина не може як слід сп’яніти від роману або картини, але може упитися «Дев’ятою» Бетховена, сонатою Бартока для двох фортепіано та ударних інструментів або співом «Бітлз». Франц не проводить межі поміж серйозною музикою і музикою розважальною. Таке розмежування здається йому старомодним і лицемірним. Він любить рок і Моцарта однаково.

Для нього музика — свого роду визволителька: вона звільняє його від самотності, замкненості, пороху бібліотеки, розчиняє в його тілі двері, якими душа виривається в світ, щоб брататися з людьми. Він любить танцювати і жалкує, що Сабіна не поділяє цієї його пристрасті.

Вони сидять удвох в ресторані за накритим столом, і з репродуктора лине гучна ритмічна музика.

Сабіна каже:

— Зачароване коло. Люди глухнуть, бо музику вмикають дедалі голосніше. Та оскільки вони глухнуть, їм нічого не лишається, як вмикати її ще голосніше.

— Ти не любиш музики? — питає Франц.

— Ні, — каже Сабіна. А потім додає: — Можливо, коли б жила в інші часи… — і думає про часи, коли жив Йоганн-Себастьян Бах і коли музика була подібна до троянди, розквітлої на велетенській сніговій пустелі тиші.

Шум під маскою музики переслідує її з ранньої молодості. Їй, студентці Академії мистецтв, доводилося проводити всі канікули на так званих молодіжних будовах. Студенти жили в бараках і ходили працювати на будівництво металургійного заводу. Музика ревла з гучномовців від п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Їй хотілося плакати, але музика була весела і не було можливості від неї сховатися ані в туалеті, ані під ковдрою в постелі — гучномовці були всюди. Музика була немов зграя гончаків, що їх нацькували на неї.