У дзеркалi, у загадцi

— Напевно.

— Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…

— Отакої! — вигукнула Сесілія. — Нема чого нам про це думати.

Він винувато притулив руку до уст:

— Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?

Сесілія кивнула:

— Питання «Як тобі спалося?» мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.

— Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв’язки.

— Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…

— Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.

— Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.

Сесілія почала вимахувати рукою.

— Я можу бачити вухами.

— Дурниці!

Ангел Аріель спохмурнів:

— Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.

— Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.

— Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.

Дівчинка підвелася на канапі.

— Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.

— Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.

— Тобі не здається, що бути ангелом — це звучить трохи містично.

— Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…

Дівчинка глибоко зітхнула:

— Хотілось би більше поміркувати над життям.

— Ніколи не пізно.

— Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…

— Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте — плакати та жалітися.

— Легко тобі казати!

— У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.

Сесілія витерла сльозу:

— Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?

Ангел кивнув:

— Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…

— Не так уже й незвично, як на мене.

— Для ангела ж — це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.

— Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».

— Ти маєш на увазі Кріт?

Сесілія відчула себе майже зрадженою:

— Ти й це знав?

Ангел кивнув:

— Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це — відчувати їх на дотик.

— Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.

Аріель випурхнув із зеленого вухатого фотеля і здійнявся під саму стелю. Отак витаючи під стелею, він провадив далі:

— Ось ми й поговорили про всі п’ять відчуттів.

Сесілія втрутилася:

— Але існує ще й шосте відчуття.

— Яке шосте?

— Дехто вважає, що шосте відчуття дає змогу довідатися про речі, які неможливо осягнути звичними п’ятьма. Такі люди можуть, наприклад, відгадувати майбутнє. Або знають, де перебуває людина, яка загубилася. Інші ж вважають шосте відчуття вигадкою.

Ангел таємниче підморгнув:

— Може, це те відчуття, за допомогою якого ми одного дня знайдемо стару загублену різдвяну зірку?

— Ти знаєш, де вона?

— Побачимо…

Сесілія лежала й думала про Різдво.

— Я собі міркую, чи не має часом різдвяний настрій чогось спільного із шостим відчуттям. Я відчуваю запах Різдва, я можу скуштувати Різдво на смак, я можу чути й бачити Різдво. А ще можу відчувати на дотик усі пакунки і вгадати, що всередині.

Оченята Аріеля спалахнули:

— «Що всередині», саме так. Поговорімо трішки про це.

— Про те, що всередині різдвяних подарунків?

— Ні, всередині тебе.

— Фе, як бридко.

— Та ні, потішно.

— Що тут потішного?

— Вам бридко розмовляти про те, з чого ви складені. Уяви собі камінь, який терпіти не може думки про те, що він камінь. Який би то був страшенно нещасний камінь, йому б довелося жити, постійно зневажаючи самого себе, тисячі років, доки б він поступово розкришився і став прахом. Але ж ви не живете так довго…

— Добре, поговоримо про те, що всередині, але за однієї умови.

— Якої?

— Обіцяй, що згодом розкажеш безліч дивовижних речей про небо.

— Ангели ніколи не порушують слова.

— Гаразд, бо інакше я втратила б віру в усе.

— Можливо, ти зумієш відповісти мені на питання, яке ми постійно обговорюємо на небі і часто не можемо дійти згоди. Трохи незручно питати про це, але…

— Та питай уже!

— Ви відчуваєте, як кров струменить вашими жилами?

— Лише тоді, коли поранимося або ж коли кров беруть на аналіз…

— Як ти її відчуваєш?

— Часом тільки лоскітно, а часом пече.

— А плоть і кров усередині себе?

Дівчинка похитала головою.

— Ми, напевно, так укладені, не відчуваємо того, що у нас під шкірою. Завдяки шкірі відчуваємо один одного, та, на щастя, позбавлені постійного почуття присутності самих себе.

— Щось-таки ви повинні відчувати.

Якусь хвильку Сесілія думала, а тоді похитала головою:

— Нічогісінько, принаймні, доки ми здорові. Лише тоді, коли боляче…

— Боляче?..

— Коли щось коле… або гупає… або пече.

Ангел розпачливо розвів руками:

— «Коли або гупає, або пече…»

— Ти ніколи не пробував ущипнути себе за руку?

— Ні, ніколи.

— От спробуй, бо як інакше переконаєшся, спиш ти чи ні.

Аріель ущипнув себе за руку, але Сесілія бачила, що він ніяк не може її по-справжньому вхопити. Ангел тільки похитав головою.

— Ангели не можуть ущипнути себе за руку, — визнав він. — Ми нічого не відчуваємо.

Сесілія здригнулася:

— Тоді ти не знаєш, чи взагалі існуєш насправді.

На секунду, а може, й менше, Аріель ніби зник.

А можливо, вона сама просто кліпнула очима. Повернувшись, він сказав:

— Треба скоренько покласти тебе в ліжко.

— Чому?

— Сьома година. До дзвінка будильника залишилося кілька секунд. Ось він дзвонить…

6

Сесілія прокинулася з відчуттям важкості в усьому тілі. Надворі було так світло і ясно, як тільки може бути в різдвяний день.

Від нічної суперечки у неї залишилися тільки невиразні спомини. Аріель переніс її вниз, у вітальню. А потім знову відніс до кімнати, коли у спальні тата й мами задзвонив будильник.

— Аріелю! — прошепотіла вона.

Але відповіді не дочекалася. Може, він приходить тільки вночі…

Вона взяла з нічного столика дзвоник і задзвонила. Щоб з’явитися, мамі знадобилося не більше часу, ніж Аріелеві, коли він позасвічував на ялинці вогні. Вона теж була наче духом з лампи.