Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя
Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя читать книгу онлайн
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть упопулярності з книгами Паоло Коельо.Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки вумовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурнихжурналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу допсихіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вжепершого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надтосхожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайнуісторію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Передтим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмиваладолоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, якпергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася такдовго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вонадослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забувсказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафанаповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років утридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи піднею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її добожевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніхдружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химернопов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка нетак часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може
бути!!!
Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що
може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з
квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас
геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж
запам’ятала! - знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший
день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…
Милий мій хлопчику… Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж
сама казала, що здоров’я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я
знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки
можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої
рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.
Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.
Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна
лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай
горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
…Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що
належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити
-довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала
успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і…
прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася
«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця
виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п’ятьох журналістів. Але я
цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші
автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для
годиться, аби не мовчати.
-А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім’ятий папірець, простягла
мені.
-Так усе закінчилося… - сказала вона. В її очах
промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого
містечка мого дитинства. У руці - сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось
так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»
…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»
я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то
зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з
перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини
хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав
як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.
-Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь
будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама
якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до
нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті
від мого таланту. Я точно пам’ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками
всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.
Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.
А далі… Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми
роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один
за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх
заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-
справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще
сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого
будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу
покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап’ястя правої руки…»
Частина 3
Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.
Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як
інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман
Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров’я, про те, що робили зранку і що
робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж
захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й
розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж
стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов’язки - зовсім не
головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на
мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком
із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано
знизували плечима…
У мене ще буде час розповісти про все це докладніше…
Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного
задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені
з’явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж
кількох років
-Ну, як вам працюється? - запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув
журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.
-Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.
-Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я
виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже
важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової
інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий
почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що
поговорити в найближчі п’ять хвилин.
Я промовчала.
-Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо. - Лікар підморгнув мені й
пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях
палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої