Сарабанда банди Сари

«Цю ти теж не витягай, бо ж прийде Валентин Юрiйович, якого треба буде пригощати. А вiн любить екзотичнi напої«. Четверта фiлiжанка кави. «Хочеш сирничка з родзинками? З ванiльного сиру, смачненький». Я не помiтив, як взяв того сирника, запиваючи вже шостою фiлiжанкою кави. Жбанчик був порожнiй. Засипав у кавоварку нову порцiю кави. «Мий руки, вони пiсля сирника завжди маснi! Заляпаєш геть усе. Давай ще одненький? У мами вони виходять добре, а Сара готує гидоту, а не сирники. Добре, що я залишився вдома i нагодував тебе. Бо ти псуєш собi шлунок цiєю кавою. А дядя Тарас теж постiйно пив каву, коньяк, їв котлети з свинини та баранячi ноги натщесерце, потiм йому хтось порадив перед тим як все це їсти-пити спочатку випивати столову ложку оливкової олiї, а оскiльки дядя Тарас був дуже жадiбним, вiн купував шпроти i зливав шпротну олiю в столову ложку. Шпроти ж бо дешевшi! Але це було профанацiєю, а не запобiжним заходом. I тодi в дядька Тараса знайшли виразку. I вiн взагалi нiчого не мiг їсти, нi каву не мiг пити, нi коньяк.

Звiсно, вiн вiдразу не здався. Спочатку примудрився з'їдати пiгулку баралгiну перед їжею, а потiм iще одну - пiсля вживання їжi, однак виразка прогресувала. Тодi йому зробили сумiш з перемеленого насiння льону, меду та соку алое, i вiн був змушений вживати цю гидоту цiлий рiк шiсть разiв на день перед прийомом їжi. А їв вiн варене м'ясо, варену рибу та кашi, ледь витримав. Ти що, такого прагнеш?»

Я не прагнув. Я пив восьму фiлiжанку кави. I слухняно жував сирника. «Все, я пiшов вчитися. Добре, що моя школа ближча до твого будинку, нiж до мого. О! Ледь не забув. Дядя, сх. на ММ. Це господар Вазуки, подiбний на Мерелiн Монро. Бiлявий такий, з родимкою у кутику рота i зманiженою шкiрою! Велетень, зрiст майже зо два метри. Ти бачив його нiгтi? Штучнi! Старенька Саранська таких зве «битками» i каже, що їх у шахту треба, а то дивитись огидно. А я таких бачив у Таїландi. Один з них, в малиновому мережевi, пiр'ях та лелiтках батьковi на колiна вперся. Ти б чув, що сказала мама… Але, то пусте! Бувай, не сумуй, Террi можеш не виводити, вдень з ним гуляю я!»

Коли малий пiшов, я вiдкоркував пляшку з ромом (зрештою, пiшов ти до бiса, Валентине Юрiйовичу!), налив собi в склянку на добрячi чотири пальцi, нарiзав яблуко, накидав кiлька Сариних горiшкiв, i пiшов до своєї спальнi - перепочити. Террi побiг за мною. Я вiдкрив дверi та зупинився. Вигляд моєї спальнi мене вразив.

РОЗДIЛ IV

Щонайменше про дитячi ребуси, програмування майбутнього,

металеву колбу та Тимофiя

Моя спальня мала вигляд, наче спина хворого на бронхiт, яку турботлива мамця обклеїла гiрчичниками. По стiнах, на пiдлозi i навiть на стелi хтось (це я так кажу «хтось», насправдi менi було зрозумiло, що то зробила мала потвора Емiль) порозклеював, на перший погляд, чистi та бiлi аркушi паперу. Але коли я наблизився до першого з них, то побачив, що на аркушах щось надряпано. На тому, який нахабно вмостився на моїй стiнцi навпроти лiжка, було написано: «Нона. Богиня ранкових полюцiй».

Я закинув склянку та тарiлку з нарiзаним яблуком, яке вже встигло заiржавiтись, i почав розглядати все навколо. Ще на одному аркушi зазначалося: «I. Рєпiн. Портрет хлопчика. Дарунок Таганрозького музею мистецтва видатному українському дiячевi Емiлю Полонському. Ви - душа вашого народу». Вздовж чотирьох скрiплених мiж собою аркушiв Емiль вивiв: «Книжкова полиця, мої улюбленi книжки та книжки, подарованi авторами», вздовж iнших чотирьох аркушiв - «Диски. Кiно. Музика. Мої улюбленi. Та подарованi».

Ще кiлька аркушiв свiдчили про те, що «видатний український дiяч Емiль Полонський» був першим українським євреєм-космонавтом, який не приховував того, що вiн - єврей;

«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Бузонi (Больцано, 2008), лауреат (друга премiя (пiсля переламу зап'ястка) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi А. Рубiнштейна (Iзраїль, 2009); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Вiоттi (Епiнал, 2011); лауреат (перша премiя) Мiжнародного конкурсу iменi П. I. Чайковського (Москва, 2012), лауреат (перша премiя, майстернiсть руки генiя вiдновлено!) Мiжнародного конкурсу пiанiстiв iменi Марiї Калас (Афiни, 2014), лауреат (гран-прi!) Мiжнародного конкурсу iменi В. Клайберна (Форт-Уорт, США, 2015);

«видатний український дiяч Емiль Полонський» нагороджений спецiальною вiдзнакою Президента США Хiлларi Клiнтон - найкращому пiанiстовi Всесвiту (2015, Вашингтон, США);

на аукцiонi Сотбi вперше за iсторiю аукцiону продано партитуру опери (виконано олiвцем) «Хiба гудуть свiдомi бджоли?» видатного українського дiяча Емiля Полонського за три мiльйони фунтiв (2020 рiк, Лондон);

«видатний український дiяч Емiль Полонський» - лауреат Нобелевської премiї з фiзiологiї та медицини за розшифрування коду стовiдсоткового спортивного переможця (2021, Женева).

Поки я все це читав - я спiтнiв. Руки були настiльки вологими, що коли я сперся ними на офiцiйне свiдоцтво Нобелiвського лауреатства Емiля Полонського, його ледь не змило повiнню, накликаною мною. Мої вуха горiли так, нiби мене згадували всi китайцi Планети. Гамузом. Я озирнувся у пошуках рому. Склянка стояла на тумбочцi. Дякувати Боговi, є щось таке, що служить нам орiєнтиром у цьому життi. Я впав на лiжко, схопив склянку, але - зарано, бо щось важкеньке гепнулося на лiжко так, що я розплескав пiвсклянки. На себе i на простирадло. То був Террi. «Чого тобi?» Запитав я. Террi нагавкнув, що мiг би з'їсти яблука. Звiсно, якщо менi не шкода. Вiн заслинив мої ноги. Я жбурнув яблука на пiдлогу.

Не треба було. Террi зiстрибнув так, що рому залишилося буквально на денцi. «Та що це таке?» Обурився я. Террi миттю впорався з яблуками i лупав на мене вiдданими очима. «Террi, раби не ми, ми не раби!» Кажу йому я. Хвiст Террi каже менi «Нi-нi-нi, хлопче». Або «Ну-ну-ну». Я намагаюся зрозумiти собачого хвоста. Боже мiй… Я пiдтягнувся на лiжку та поправив подушку. Рука намацала ще один аркуш. Я витяг його.

«Привiт, падупа! Так i думав, що ти будеш нишпорити в моїй кiмнатi. Нiчого такого я не приховую, розслабся. Нiяких голих бабiв! Аркушi зi стiн, пiдлоги та стелi легко вiддерти, вони закрiпленi на спецiальних штуках. Тож не нервуйся. А краще вгадай, що таке «2515»? Емiль».

Я втупився у пiдлогу. Террi вмостився на бiлому аркушi так, що я нiчого не мiг прочитати. Може, й на краще. Я подивився на стелю. Щоб прочитати написи на аркушi, прикрiпленому до стелi, довелося пiдводитися та ставати на лiжко. Террi зрадiв i миттєво склав менi компанiю. Собацi для радощiв мало треба, його тiшать будь-якi з ваших рухiв. На настельному аркушi було зазначено: «Стеля прикрашена поцiлунками жiнок, пiд склом, у прозорих рамках, все це пiдсвiтлюється галогенними лампами. Це поцiлунки тих жiнок, якi були в мене закоханi». Тепер Террi був поруч зi мною i я мiг подивитися, що написано на тому аркушi, який Емiль приклеїв до пiдлоги, але боявся читати. За порцiєю рому треба було йти на кухню. Перед тим, як це зробити, я набрав sms малому негiдниковi. «Емiлю, пiд час перерви негайно менi вiддзвони. Павло».

Телефон Сари не вiдповiдав.

«Sueno que me suenas en color

Viviendo, llendo, y viendote con mi

Para ti todo mi amor

Todo mi amor…»

Я подумав, що варто наступного разу купити дуже багато алкоголю та розставити його по всiх кiмнатах. «Пiду, гляну, що там у кабiнетi».

Сказав я Террi, бо вiн так азартно спостерiгав за мною, що не подiлитися з ним своїми найближчими планами я просто не змiг. В кабiнетi наче все було так, як i за моїх часiв. Втiм, деякi змiни його не оминули: стiл виглядав впорядкованiшим, а пiдлога чистiшою. Гестапо був напрочуд акуратним. Наче жодних кабiнетних новинок. От тiльки на столi з'явилася фотокартка в рамцi. На нiй у фотелi розвалився невiдомий менi чолов'яга чи то в халатi, чи то в пальто. Напевне, пальто, бо мало хто одночасно вдягає халат i капелюх (а чолов'яга був у капелюсi). Обличчя чоловiка було соковитим, а рот такий, наче пiсля фотографування вiн зiбрався впитися у вуста знесиленої вiд кохання красунi, або в запечену качку. Мабуть, це таки халат. Я взяв фотокартку в руки. Чорно-бiлий брюнет у турецьких капцях. Капцi та капелюх. Капелюх та капцi. «Про що це свiдчить?» Запитав я в Террi. Вiн не вiдповiв, але зручненько вмостився на диванi. Атмосфера кабiнету була заспокiйливою.