Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя

будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітатися, виголошувати тости, смажити м’ясо, робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись…

Бажання відпадали поступово і довго. Це був цікавий процес. Почався він з іншого

відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в

театрі. Зовсім несподівано мене почав душити сором, настільки, що я заплющила очі і не

могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною

залою чужі слова. Спочатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емоціями й

почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно

почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темному проваллі й мовчки

дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла

навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдналися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джинів, що давно

шкрябалися в легенях інших глядачів. У залі почався невеличкий ефект масового психозу.

-Ти що, застудилася? - запитав чоловік, що сидів ліворуч від мене.

Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в

театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до, зали. Хвилин п’ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий

самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших - зазомбованих тим, що

відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна…

Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє

горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.

Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.

Далі все пішло по висхідній… Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один

навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався

мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».

Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я

була…

Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії.

Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.

Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли

чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, -

вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку…

Цього разу я вислухала досить зв’язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не

забути, тому не звертайте уваги на почерк.

«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна… Пам’ятаю, як колись

мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі

в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не

мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від

пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це -

жахлива, гнітюча порожнеча.

Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони

назавжди тут - у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали

мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам’ятаю

навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути

вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки.

Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі…

Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як

інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа

зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив

улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок

грошей, які заробляє концерн мого батька, - він був одним із головних засновників і встиг

укласти документ про спадщину, - і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв’язках».

Ані знайомств, ані зв’язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно

підсумувати: я не тільки залишилася сама - у мене не було ні близьких друзів (батьки

ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до

батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок -

маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.

Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком

би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, - й не

виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П’ять величезних кімнат, заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому

папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я

була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше

від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я

думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я

знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.

Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати

слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого

ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але

квартиру тримала в порядку і з голоду не померла…

У мене ніколи не було друга. Пам’ятаю однокласника, якого одного разу запросила в

гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після

цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки».

Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз -

тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання

мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила

на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика -

не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що

оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло

тривати, я не уявляла.

А потім сталося диво… Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету.

Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для

господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за

безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим

подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті

вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули: