Богиня i Консультант

Коли старший консультант Мітелик проминув поріг головного кабінету в офісі Фонду, нарада вже почалася. Він вибачився і сів біля стіни, поряд із співробітницею Наташею, яку у Фонді вважали коханкою шефа. За центральним столом, окрім респектного і сивочолого президента Мирона Теодоровича, сиділи головний піарник Почеконіус, віце-президент Фролюк і представник генерального інвестора відставний полковник Білий. На стільцях під протилежною стінкою влаштувалися веб-дизайнер Карл Ранке і соціолог Лариса Павлівна Діц.

Відставний полковник Білий з червоним від напруги обличчям перераховував претензії інвесторів до роботи Фонду у минулій передвиборній кампанії. «Не врахували… не вдалося передбачити… не забезпечили на дільницях…» — перелік недоопрацювань змушував повітря у кабінеті легенько вібрувати.

Президент слухав Білого з непорушним обличчям. Час від часу він поглядав у дзеркало на протилежній стіні. Сьогодні шеф уперше одягнув шовкову краватку «Hermes», придбану у Франкфурті, де вони з Наташею відвідували чергову конференцію євроінтеграторів. Срібляста краватка дуже пасувала до його улюбленого сіро-сталевого костюма, і Мирон Теодорович не відмовляв собі у задоволенні ще й ще раз пересвідчитися у власній пишності. Про всі претензії інвесторів він знав і без Білого. Як і решті присутніх, йому також було відомо, що дані соціологічних опитувань, висмоктані з пальця Ларисою Павлівною, щасливо збіглися з реальними результатами голосувань. А мером міста було обрано дружнього до інвесторів політика, штабістів якого неофіційно (але ефективно) консультував Почеконіус. Тому грізні пасажі відставного полковника сприймалися лише як звичний ритуал. Неприємний, але безпечний.

Мітелик навіть не слухав переліку претензій. Він все ще думав про те, яким же то бевзем треба бути, щоби не натягти захисної гумки перед окучуванням хвойди. Він вже майже вирішив перевіритися на ВІЧ-позитивність та решту вірусно-бактеріальних сюрпризів, коли почув, що Білий звертається безпосередньо до нього.

— Ми сподівалися, Валерію Петровичу, — з притиском в голосі повідомив полковник, — що ви зможете використати ті оперативні дані, які ми вам надали. За всю передвиборну кампанію ми не побачили жодного вагомого оприлюдненого компромату на наших ворогів…

— Опонентів, — виправив полковника президент.

— Нехай опонентів. Але ми що, дурно платили за ті записи? Знаєте, скільки ми заплатили за них інформаторам?

Мітелик міг би відповісти, що «ті записи» неможливо було використати з огляду на їхні технічні параметри. Мутний півторагодинний запис замаскованою цифровою відеокамерою зафіксував оргію в сауні з участю кількох місцевих політиків. Крізь запітніле скло можна було вгадати окремі частини окремих оголених тіл, які пересувалися у напівтемряві. Особливо часто перед камерою маячила бліда дупа повії з величезним фурункулом на лівій сідниці. Але жодного чіткого зображення політичного обличчя серед того гармидеру знайти не вдалося.

Цими подробицями можна було втерти відставному полковникові носа, але Валерій Петрович промовчав. Так передбачав ритуал. Білий скрушно похитав головою і перейшов до іншої групи претензій. Почеконіус підморгнув Мітеликові. Але Наташа подивилася на старшого консультанта з неприхованою зневагою. Вона була молодою співробітницею й все ще сприймала лібрето виробничих спектаклів за правдиві картини життя.

Після Білого слово взяв шеф. Він визнав існування недоліків, згадав безумовні досягнення і накреслив шляхи вдосконалення. Під час його промови Білий продовжував червоніти, а Фролюк час від часу казав: «Слушно!» і заглядав президентові в очі. Нова краватка шефа Мітеликові сподобалася. Він пошепки запитав Наташу, скільки така краватка коштує, але та замість відповіді гнівно повела підмальованими очима і стиснула губи.

Раптом задзвонила стільничка старшого консультанта. Відключаючи свою, він забув про чорну «моторолу» Одноокого. Шеф зупинив промову, незадоволено глянув на старшого консультанта, а Наташа почервоніла. Валерій Петрович вибачився і вибіг до приймальної.

З надр чорної «жабки» він почув голос Яри:

— Як тобі тьолка?

— Супер, брате. Дякую тобі. Але я зараз тут на нараді…

— Кидай ту нараду. Кидай все. Виявилося, що у сестри професора є дача. Він туди часто навідувався. Нам теж треба туди завітати.

— Це далеко?

— Ні, кілометрів так десять-дванадцять від міста. Кооперативчик біля об'їзної.

— Я не впевнений, чи може…

— Буду біля вашого Фонду за півгодини. Виходь до супермаркету, я там припаркуюся на стоянці.

— Ок, брате.

«Жабка» згасла. Мітелик обернувся і зустрів допитливий погляд секретарки. Він вирішив не вертатися до кабінету шефа. «Промутять ту байду без мене».

Тієї миті виявилося, що «байда» добігла до фінішної стрічки.

Першим з кабінету президента вийшов Почеконіус, за ним Фролюк і Ранке. Мітелик раптом згадав, що вчора мав намір дещо запитати в піарника.

— Дімич, можна тебе на два слова? — звернувся він до Почеконіуса.

— Можна, — піарник зняв окуляри, вийняв з кишені шматок замші й став терти ним товсті лінзи. — Навіть на три.

— Але зайдемо до мене.

— Щось секретне?

— Ні, не секретне. Але… — Мітелик очима вказав на Фролюка, котрий щось пояснював секретарці, грізно нависаючи над її столом.

— Ага. Зрозуміло.

Вони зайшли до невеликої кімнати, яку старший консультант ділив із Ранке. У ній заледве поміщалися два столи і старий облуплений сейф. Почеконіус важко сів на край ближчого до дверей столу, ледве не скинувши на підлогу ноутбук Мітелика. Окуляри він все ще тримав у руці.

— Дімич, ти пам'ятаєш, як на порівняльному семінарі років два тому ми переглядали київські відеоматеріали від дві тисячі четвертого року? Тоді в шефа зібралася уся компанія, Лара, Лєна…

— Переглядали, пам'ятаю.

— Тоді я щось таке казав про технології масового гіпнозу, нейролінгварне програмування…

— Ну?

— А ти тоді заперечив, що тримати на площі цілодобово сімсот тисяч народу лише за гроші та засобами НЛП неможливо. Ти тоді ще щось таке сказав про якусь «падеуму», пам'ятаєш?..

— А, так, щось таке пригадую… «Пайдевма» — це з теорії одного африканіста кінця дев'ятнадцятого століття, Лео Фробеніуса. У нас із ним прізвища дещо схожі, — піарник посміхнувся. — Пайдевма — це у Фробеніуса щось на кшталт містичної душі або ментального кола певного народу. Інші називали цю штуку «егрегором» — захисником…

— Ти тоді казав, що тою «пайдевмою» можна керувати.

— Я навіть таке казав? Керувіати? Я жартував, старий. Пайдевма… Ну, скажімо, так: існують різні припущення різних там пупкіних і попкіних. Це ж не наука. Якась напівмістика або ж навіть чиста містика… А чого це ти раптом згадав?

— Мені тут інформацію підкинули. Буцімто тоді, у дві тисячі четвертому, якісь серйозні люди намагалися маніпулювати егрегором за допомогою давніх шаманських практик. Ти про таку мурзілку чув?

Почеконіус замислився. Він знову почепив окуляри. Споряджене важкими блакитнуватими лінзами його обличчя дивним чином замкнулося, немов окуляри були засувкою для невидимих дверцят, прилаштованих десь між вилицями піарника.

— Ні, не чув.

— А зі спільних знайомих хтось цими питаннями займався?

— Хтось. Колись. Любителі дешевого гонілова у цій країні ніколи не переводилися… — Почеконіус поплескав Мітелика по плечах. — Займайся, Валєро, своїми питаннями по своїх темах. І будеш ти, старий, жити довго і щасливо. Амінь!

Піарник швидко вийшов з кімнатки, залишивши в її тісному кубі запах туалетної води «Givenchi». Старший консультант зморщив носа. Йому ніколи не подобалися смоляні аромати свіжозрізаної деревини.

Одноокий зустрів Мітелика, сидячи у цивільному і сріблястому «Nissan GT-R'i». На запитання, куди дівся учорашній фронтовий «лендкрузер», Яра замість відповіді сплів незрозумілу фігуру з трьох пальців.