Оповiдання про Майкла Паркера (збiрка)

— Ви помиляєтесь, батьку, — сказав червоний салдат.

Укупі сіяти, сіяти в лад

Селянських комун, незаможних бриґад

У поле вийшов потужний ряд.

І батько кивав головою: так.

— Я жив дуже довго, я бачив, як

Мінялась земля, зацвітав мак.

Як жито й пшениця буйніше росли

На вільній, на спільній, на нашій землі

— Мій батьку, мій друже, так нащо ж ви

Явились до мене тепер, неживий?

Мій батьку, мій друже, так де ж ви були.

Коли ще жили на оцій землі?

Я хочу вас бачити, батьку мій,

У новім, у щасливім, у нашім селі.

Але ви умерли, з-під ваших вій

Дві мертві, холодні сльози потекли.

Що ж ви стоїте коло мене у сні!..

Ви мертвий, ви мертвий — ви не батько мені!

— Схаменися, сину, аж ось рука

Мозоляста моя, мужицька рука.

І я б до згоди з тобою дожив,

Коли б мене вночі куркуль не убив.

І все далі вперед простягалась рука,

Син за руку схопив — деревляна, суха

Не стулялась, не гнулась батьківська рука.

Червоноармієць прокинувсь пітний.

На лаві прокинувсь коло стіни.

Задеревеніла, негнучка

Приклад рушниці стискала рука.

Горянин Андрій Дюдя стояв на сніжнім пагорбі й крізь сніг він побачив землю. Це та була земля, що мала йти під колектив. Дюдя повернувся й пішов до сільради. Мовчки увійшов він у хату, голова й слюсар Шарабан теж замовкли й пробували вгадати, що він скаже.

«Так ти кажеш, Андрію, не треба посилати до району? — спитав голова. — А як же ми тут будемо з куркульнею? Уже й горян зачепило, уже й середнячки збиваються коло Перепіччиної хати».

«Голово», — сказав Андрій Дюдя; голова й слюсар Шарабан аж здригнулися, почувши його голос, наче вовік не сподівались, що він заговорить. «Голово, — сказав Андрій Дюдя, — пиши мені розвід із жінкою».

Голова й слюсар Шарабан сиділи мов соляні стовпи. Потім одразу, удвох почали намовляти Андрія, щоб не робив цього, щоб підождав, хоч поки все влаштується, що він же ж двадцять років прожив із своєю жінкою в добрій злагоді, що як йому дати розвід, то куркульня без сумніву абсолютно забере гору й провалить справу колективізації. Але Андрій Дюдя мовчки стояв на своєму й не рухався з місця. Слюсар Шарабан замовк, а голова казав далі, й слова його неначе розтавали, як сніг на сонці.

«Годі, голово, — сказав, кінець кінцем, слюсар Шарабан. — Не можеш ти силувати його жити з жінкою. Чоловік не півень, і не можеш ти йому підсувати курку. Двадцять років жив, а тепер жити не хоче. У гречку він не скакає, але куркульської ідеології не хоче. Посилай по Марту».

Довго й дбайливо вдягали Марту подоляни. На голові їй перемінили пов'язку, Перепеччиха найкращу свою дала сатинову кофту, спідницю нову принесено з скрині, ту, що її вдягати на Великдень. На це вдягли їй осіннє пальто Перепіччиної дочки, а позверх пальта нового натягли кожуха, вишиваного червоним і жовтим зі смушковим коміром, щоб не замерзла мучениця, їдучи до сільради. У руки дали їй іконку святої діви Марії з непорочним сином, і Перепічка добрі запріг коні. Немов свята великомучениця, піддержувана дівчатами подолянськими, вийшла Марта з хати, й обачно й гарненько її посаджено в сані. Чистої свіжої соломи наклав у сані Перепічка, й соломою вкрито їй ноги. Поволі й побожно охристилася Марта й уклонилася низько народові.

«Голубоньки мої, братіки сизокрилі, батечки мої й ти, мати моя рідная. Викликають мене недолужну грішницю у сільраду. Не знаю я, чи витерпить серденько моє, чи вже лусне з болю. Моліться за мене Богові всемогутньому й усім святим, а я, мабуть, швидко, ой швидко за вас, за всіх молитимусь».

Якась дівчина розчулилася й зойкнула вголос. Іще дехто заплакали з бабів, дивлячися на мученицю, на сумирне обличчя її, на заплющені очі, на схрещені руки.

«Не знаю, ясочки мої, безневинні пташата, що мені буде в сільраді. Може, то вмисне кличуть мене, щоб віку мені вкоротити, може, в кайдани мене закують і посадять у льох, щоб я там умирала, світу божого не бачивши. Розлучать мене з вами люті звірі, недолюдки й погублять мене недолугу. Не кидайте ж мене, доченьки мої, не попустіть глумитись із грішного тіла мого, а я за вас перед святим Богом молитимусь».

«Не попустимо. Не покинемо! — глухо загули подоляни, і над злими басами тонко засвічувались жіночі крики. — Не покинемо!» — і вся юрба посунула за саньми.

Селом з подолу на шпиль ішла процесія. Попереду повагом вів коні сам Перепічка, на санях, заплющивши очі, горілиць напівлежала Марта, баби й дівчата подолянські ішли за нею як на похорон, далі йшли всякі люди й спосеред горян непевні, а то й просто цікаві, у хвості ж поїзду йшли подолянські парубки та хазяї— лавами, як у військовім поході.

Селом проходив поїзд із подолу на шпиль. Люди з шпилю приставали до поїзду, йдучи збоку чи вливаючись у серце походу. Одчинялися вікна, й столітні бабусі дивилися на поїзд і христили зморшкувате чоло, діди хмикали, стоячи коло воріт, і діти гасали обіруч людського струму. І над походом бубнів шепіт про страшний плякат, випалений на спині розпеченою кочергою.

Перед сільрадою став поїзд, і Марта, мов нежива, увійшла в хату. Сиділи голова й слюсар Шарабан, стояв Андрій Дюдя й просто подивився їй у вічі. Перепеччиха й ще одна статечна подолянка ввели Марту в кімнату.

«Ви, громадянки, вийдіть, — сказав голова. — Тут діло сімейне, а не міжнародня конференція ворожих держав».

Марта безпомічно мученицьким поглядом оглянулася на своїх мироносиць. Усі стояли, мов укопані, немов не до них казалося.

«Я ж вам сказав, громадянки, що це діло сімейне. Спитайте от у чоловіка — він бере розвід. Так що вам тут не випадає проїдатись. Ваше діло буде попереду».

Марта враз ожила. На лиці їй змінився раптом вираз, вона широко розплющила очі. «Вийдіть, голубоньки, — сказала вона до мироносиць. — Либонь, мене тут не з'їдять одразу».

Мироносиці перекинулись оком і вийшли. Ззовні на майдані виріс гуд, хитнувся високо в повітрі, ущух і пішов ушир. Ширився гуд і дуже поволі знову ріс, яснішав крізь зачинені вікна сільради.

«Так от, громадянко, — сказав слюсар Шарабан, — цей товариш, горянин Андрій Дюдя хоче з вами розлучитись».

Слюсар Шарабан устав і, ніби щось оце тільки обміркувавши, дивився Марті в вічі. Лице їй мінилося й темнішало, наче небо перед грозою. «Так що, громадянко, — сказав слюсар Шарабан уже зовсім інакшим, несподівано веселим голосом, — по закону він має на це право. Ось тут розпишіться», — і слюсар Шарабан підсунув Марті квартальний відчит фінансової частини сільради, схопивши його швидко зі столу.

Але Марта одштовхнула руку слюсареву з папером і кинулася до чоловіка. Дюдя дивився просто крізь неї на стіну, наче її не було в кімнаті.

«Це правда, Андрію?» — спитала вона сиплим голосом. Дюдя коротко кивнув головою.

«За що?» — захрипіла Марта. Дюдя мовчав.

«Ні за що, — зовсім уже весело й люб'язно одповів слюсар Шарабан. — Горянин Андрій Дюдя просто не може жити з підголосками куркульских елементів. Ви розповідаєте куркульні, що він вам випалив на спині кочергою візитну карточку, щоб ви записувалися в колектив».

«Що випалив? Що ви верзете! — зойкнула Марта. — Побійтеся Бога за такі ваші слова!»

«Бога вашого я зроду не боявся, — сказав слюсар Шарабан, — а втім, спитайте людей, що ви привезли сюди, що в вас випалено на спині. У вас, бачите, написано розпеченим залізом: «Записуйтесь у колектив»».

«І ти, чоловіче, цьому повірив, щоб я таке про тебе говорила?»

Дюдя мовчав і спокійно дивився поверх Марти на стіну. «Так не діждуть вони», — гукнула Марта й, розпанахавши двері, вилетіла на ґанок. Слюсар Шарабан схопив голову за рукава, і вони вийшли вслід.