Оповiдання про Майкла Паркера (збiрка)

Знову гаразд поцілив мисливець, спуск віддав затвор, і розтявся вистріл. Правда, не стримуваний болтом коло бойової личинки, затвор силою віддачі вилетів назад, розколупав мисливцеві праву щоку й вибив два добрі зуби. Але капустяний король убитий лежить коло качанів — у смертнім сні йому здається, що він тікає від душогубного шроту в Бретань своїх борів — і він конвульсійно меле лапками в морознім небі. Мисливець же й не подивився на нього, він знає: раз був вистріл, значить, заєць є; він шукає в снігу затвор від бердані — сніг м’яко рипить, хропе під його ногами...

Майкл Паркер і справді почув, як злегка рипить сніг крізь гуркіт поїзду, крізь тисячі ударів частин об виступи рейок. Він протер очі — рипіло й хропло десь поблизу його — Марк Кедлі спав на спині, задерши ноги на чемодана.

Високо на скринях із частинами комбайнів Паркер і Кедлі проїхали селом до сільгоспкомуни «Зоря». Терешко з перев’язаною пикою наганяв пару добрих коней.

Коло того місця, де виливали нову хату, Марк Кедлі став сіпати Терешка за рукав. Терешко спинив коней.

— Соломобетон. — пояснив Терешко. — Щоб збудувати цілу хату, треба три десятки дошок. Межи дошки напихують соломи, заллють глиною, баби потанцюють, глина підсохне. Тоді дошки підіймуть вище і оп’ять заливатимуть тим самим маніром.

Марк Кедлі схопився з воза, підійшов до будови і став уважно роздивлятися. Мов колосальний циркуль, розкарячив він свої довгі ноги. На вулиці збилася невелика купка народу, що вже вилупила баньки на строкаті ґамаші Марка Кедлі. Двоє чорнявих молодців у лискучих чоботях, із фасонними паличками стояли оддалік і похмуро дивилися на підводи. Тепер уже Терешко сіпнув за рукав Марка Кедлі.

— Он, — сказав Терешко, — Гнат і Іпат. Тут жив жандарм; добре жив і багато. Оце його сини. Їдьмо вже, годі дивитись.

Підводи знову потягнулися вулицею.

— Що ж вони тут роблять? — спитав Паркер.

— Так що й нічого не робитимуть, — одказав Терешко. Сьогодні постанова єсть: забиратися їм геть із села, як вредний елемент по куркульській лінії. Так що сьогодні їм точка.

У сільгоспкомуні Паркерові й Кедлі влаштували урочисту зустріч. Голова комуни, коваль Мусій Корінь виголосив урочисту промову, в якій торкнувся міжнароднього становища так елегантно й культурно, що Терешко не витримав і став енергійно чухати батогом ліву, не перев’язану щоку. Після промови всі сіли до столу, бо був сніданок, а Марк Кедлі й Мусій Корінь навіть трохи поборюкалися без результату — зломили одну тільки лаву — й обоє покотилися під стіл.

З величезних, чорних уже глеків насипано, як білими хмарами, добрий кисляк, і кожен випарену взяв липову ложку. Старанно досипав додачі Мусій Маркові Кедлі, аж поки той не зідхнув на всі груди й не замотав руками. Паркера вже не було, він одчиняв скрині з частинами.

Попід руку взявши Марка Кедлі, Мусій Корінь повів його до Паркера. Десь коло клуні знову виринув Терешко, несучи в руках рушницю; побачивши це, Марк покинув руку Мусієву й схопився за жовтий приклад. Він надушив на спуска й вийняв затвор, потім він став тикати себе затвором у праву шоку, демонструючи Терешкові, що він усе розуміє. Далі він підніс затвор до Терешкового носа й показав йому дірочку в бойовій личинці, нарешті, він узяв його вільною рукою за ремінь і гальопом потяг до Паркера. З свого чемодана Паркер добув шруборіза й нарізав болта до личинки.

До пізнього вечора Паркер з Кедлі працювали коло комбайнів.

— Швидко йде життя, — сказав Паркер, коли вони вертались до Мусія. — За два роки ти не впізнаєш ні села, ні метод його роботи, ні людей. Я вже зараз не впізнаю їх. Візьми хоч би коваля Мусія. Від Каліфорнії до Кароляйни я не зустрічав фармера, що міг би вистояти проти нього в політичній свідомості. За які-небудь два роки робочі бригади так вплинули на село, що годі його впізнати, та й технічна умілість, універсальна, а не вузько фахова, шириться із швидкістю дивовижною.

Навіть цей Терешко, якому я сьогодні нарізав болта для рушниці, завтра прийде розпитуватись, скільки коштує труборіз і де його можна купити. А поки що він моїм шруборізом понарізає болти для всіх берданок, що є в членів комуни. До речі, де його берданка? Ти там грався з нею в перерві?

— Я — я, здається, поклав її десь там, у траві, — сказав Марк Кедлі. — Завтра заберемо.

— Ні, ми заберемо її сьогодні. Під час війни — а зараз на селі клясова війна — рушниць не кидають у траві поблизу клуні з комбайнами. Наліво кругом марш.

Місяць виплив з-поза горбів, і на ньому, як масло на розпеченій сковороді, розтавали хмари. Важко переступаючи намуляними ногами, Марк нишпорив у траві, проклинаючи примітивні системи рушниць і чекаючи, поки вирине місяць. М’яко розтопивши хмари, він увесь викотився на гребінь горбів. Щось блиснуло і ворухнулося коло задньої стіни клуні — дві темні однакові постаті на білій стіні. «Хто...» — почав був Кедлі і не докінчив. Величезними стрибками Паркер мчав до клуні. Розлігся вистріл, і він упав на траву. Постаті зникли в бур’янах. Не втямивши добре, що сталося, Марк Кедлі стояв коло заюшеного кров’ю Паркера. У трьох кроках від нього лежала берданка, на яку він удень нарізав болта.

Як уві сні, Марк Кедлі підібрав берданку, узяв Паркера на руки й поніс у хату до Мусія. Його оточили напіводягнені хлопці — Паркер уже не дихав, шротовим стовпом йому розшматало горло.

Мовчки стояли дядьки в Мусієвій хаті, коли Марк складав товаришеве тіло на лаву. Він узяв у руки берданку.

— Brothers, — сказав він, — we shall avenge his death. We shall break them, as I break this here bloody rod!

Він кинув берданку об коліно і зломив її надвоє.

— Правильно сказав омарканець, — потвердив Терешко.

— Не дамо насміятися з чоловіка...

І як вовки, вони кинулися в ніч.

СПИСАНА СПИНА

Прикро на межі лісів і степів з часу вікопомного було село Дубці. Уже дубців не було в селі й навколо — дубчани повирубували все, що росло, й дубці струхлими кроквами підтримують очеретяні покрівлі.

Щодо землепису свого село Дубці поділяється на шпиль та поділ, а як на людознавство, то ті, що живуть на шпилі, звуться горяни, а ті, що на подолі, — подоляни. Подоляни ловлять рибу сітьми й волоком, у них найсоковитіші луки й найчорніша земля, на яку горяни споконвіку заздрісно поглядали з вікон.

Горян же було більше, а землі в них було менше. Хати в них не плетені, як у подолян, а виливані. Борщ горянський проти подолянського куди рідкіший, у ньому менше плаває риби, та й уся страва горянська має більш дієтичний і вегетаріянський характер. Так само люди з сіл околишніх спостерігали, що горяни частіше ходять пішки для моціону, а подоляни їздять кіньми, не дбаючи своїм здоров'ям. На шкірі горяни чорніші, а подоляни біліші, на зачіску ж горяни вусатіші, а подоляни бородатіші.

Таку різнацію споконвіку знали люди, тільки не могли добрати слів, щоб точно її висловити, причини ж тієї розбіжносте заїжджі землезнавці шукали в ріжниці гірського й подільського підсоння. Після революції вияснилося, що справа не так у сонці і розмаїтих вітрах, як у тому, скільки в кого землі і яка та земля. Словом сказати, купка подолян стали з певного часу взиватись куркулями, а шпиль мало не ввесь згуртувався коло комнезаму, хоч і на шпилі й на подолі зосталися середняцькі елементи. Що далі, то дужче заорювалася межа, аж поки одного вечора горянин Андрій Дюдя, вертаючись додому, не сплюнув сильно і не налагодився щось сказати, але як нікого не було, то промовчав і сплюнув ще раз і ще сильніше. Цей плювок розпочав собою низку великих подій, що розмах їхній перейшов далеко за межі села Дубці, й хвиля тих подій досягла навіть до слюсаря Шарабана.

Справа в тому, що горянин Андрій Дюдя націляв плюнути в город сусіди свого, подолянина Іпата Потаповича Перепічки, але влучив саме над перелаз, що становив межу подолу й шпиля і сполучав територію горянина Андрія Дюді із садибою найбагатшого подолянина Іпата Потаповича Перепічки. Сам Андрій Дюдя з того перелазу не користувався вже із років десять, але жінка його Марта Дюдиха мало не щовечора забігала до шановного й статечного сімейства Перепічок.