Записки Бiлого Пташка

— Ходімо.

Біля своєї хати я взялася рукою за хвіртку.

— Ти спиш у своєму ліжку, — сказав Моряк. — Замкнулася зсередини і нікого не пустиш. Ходімо до мене. Я приготую чай чи каву.

— Тепер?

— Найкращий час, коли всі урізькі пліткарки сплять. Коли ще буде така нагода подивитися на мою хату? Ти смілива дівчина. Я відведу тебе назад. Ще хіба дванадцята.

— Добре.

Майже ніде не світилось. Ми йшли темною вулицею, яку всі називали стежкою, хоч по ній їздили ледве не комбайни.

— Чуєш? — вхопив мене Моряк за руку. — Хтось нас доганяє.

У мене все затерпло всередині. Але хтось виявився Марсом. Він з розгону налетів на мене.

— Пильнує господині. Я б завів собі пса, якби не мусив їздити.

— Колись заведеш.

— Як стану стареньким. То правда, що у вас є опирі і три чорні священики?

— Правда. Але вночі про це не говорять.

— Добре, не буду. Хіба скажи, ти їх бачила?

— Не мала щастя. Але в дитинстві дуже боялась.

— Я спочатку думав, що в моїй хаті теж будуть привиди, але тихо. Та й чого боятися, я ж свій. Ну, заходь.

Довкола хати була металева огорожа. Ми зайшли крізь хвіртку.

— Візьми пса до хати, як він хоче.

Але Марс не схотів. Влігся під вікном.

— Тепер трохи краще?

На підлозі лежав килим, на вікнах висіли темні штори і замість ліжка стояв диван.

— Гарно, — похвалила я.

— Я в цій кімнаті і сплю.

— А де пані?

— Спочатку мені подобалось, що вона на мене дивиться, але потім… Не знаю, як тобі пояснити. Таке відчуття, ніби щось їй від мене треба. Всюди водить за мною очима.

— Я думаю, це Емілія.

— Може, й вона. Мій вуйко, той, що продав хату, нічого не знає. Спився геть, бідака. Ти сідай, я чай зроблю. Чи каву?

— Чай.

Я вже трохи освоїлася. Марс кілька разів гавкнув, а потім, певно, заснув.

Моряк вернувся. Присів переді мною навпочіпки. Узяв мої руки в свої. Від його доторку все тіло охопила млість, давно забута мною.

— Чого ти так дивишся?

— Чекаю, поки закипить вода. Ти знаєш, хоч моє прізвище і не Бандрівський, але сумно, що була родина і нема. Двадцять років порожня хата.

— Я жалію всі покинуті будинки. Дивно, коли вони є, а люди не мають де жити.

— То в селі.

— А ти ніколи не був тут до того?

— Ні. Мама небагато встигла розповісти. Казала, що наша родина нещаслива і ніколи не жила в злагоді. Тепер з усієї родини залишилися я і мій вуйко. Давай вип’ємо шампанського?

— Трохи можна.

— Ти просто чудова! — вигукнув Моряк. — Знаєш, як ми йшли сюди, я думав: іти б отак усе життя. А тепер думаю: сидіти б отак удвох ціле життя і пити шампанське опівночі.

— У тієї Емілії нареченого замордували опирі. Вона, здається, спровокувала, аби він пішов за ріку, в лози. Я не хотіла тобі цього казати, щоб у тебе не виникло такого бажання.

— Як скажеш, я піду.

— Не скажу. Ти не мій наречений, та я і не схильна до жорстоких жартів. Я живу так, як живуть усі в Урожі: боюся їх і не хочу мати з ними справи.

— А відомстити? Як не як, родина.

— Як можна мстити тим, чиє існування не доказане? Я б спалила лози і на їхньому місці посадила б бульбу. Але там живуть сарни і зайці.

— Логічно. Слухай, ти справді боїшся за мене.

Я вже й так завела небезпечну розмову, але сказала:

— Так. Ти — нова людина в Урожі і мусиш остерігатись. Хтось має попередити тебе.

— Вип’ємо ще.

— Я вже піду.

— Налякала, а тепер ідеш? Як я буду сам вертатись?

— То я піду сама.

…Тієї ночі я була щаслива. Ми засинали і прокидались разом, ні на мить не повертаючись спиною один до одного. Ніч була довга, втомлива, лагідна, світла. Мені хотілось плакати, але я не могла. Так мало статись. Він увійшов у мене ще з першого свого приходу і весь час жив у мені, щоб стати плоттю. Страшно подумати, що ми б не зустрілись сьогодні і я мала б ще стільки холодних порожніх ночей.

Сірий світанок, хвіртка, яка заскрипіла, коли я її зачиняла. Я лягла на ліжко у своїй невеселій хаті, вкрилася коцом і заплакала, хоч не сталось нічого злого. Я поїду, ти поїдеш, він поїде. Всі ми лише гості в Урожі, хоч ніхто нас звідси не виганяє: ні люди, ні серце.

О дев’ятій ранку я вже стояла на зупинці. А коли сіла в автобус, то відчула, як стираються запахи ночі і ніздрі лоскоче дорожній пил.

Чоловік:

Я приїхав пополудні і застав хату замкненою. У записці я прочитав, що жінка поїхала в гості до коліжанки. Тож я мав час, аби все обдумати, як слід. Та жінка, на яку я покладав такі надії, що вона полегшить мені життя… Словом, між нами стався розрив. Вона забирає до себе хвору матір, і для мене в однокімнатній квартирі місця, звісно, не лишиться. Великого кохання між нами не було, лише зручність. Тепер я не матиму навіть де переночувати. Я повівся, як негідник, бо виразив своє співчуття. А коли вона попросила мене щось придумати, то що можна придумати, живучи в такій кретинській країні, як наша? Піти чорноробом і отримати ліжко-місце в засраному гуртожитку і водити її до себе на вихідні? Я сказав: це твої проблеми, вирішуй сама. Моя дружина закусила б губу і вийшла, а ця вилила мені на голову відро помиїв. Я ледь не вдарив її.

Доля розправляється зі мною за межами Урожа, але, певно, в Урожі вариться трикляте зілля. Я настільки безпомічний у цьому житті, що дивно, як це я дожив до тридцяти років.

Мої невеселі роздуми перервав Моряк. Він зразу відчув, що зі мною негаразд. Спитав, де моя жінка. Я відповів:

— Бог її знає, де вона. Кудись поїхала.

— То ти журишся за нею? — спитав він із жадібною цікавістю.

— Чого журитися? Їсти, правда, нема що.

— Я, власне, хтів її спитати, чи має вона швейну машинку.

Я ледь не розреготався.

— Моя жінка не вміє шити. Вона — лисиця.

— Яка лисиця?

— Перевертень. Удень жінка, а вночі лисиця. Бігає по полях і лісах. Має друкарську машинку, правда, друкує одним пальцем. Лисиці не здатні до такої роботи.

— Щось я тебе не розумію.

— Почитай давніх китайців.

— Ну, добре, піду я…

— Йди з Богом, — відказав я, і тут мене осяяло: — Слухай, у тебе є що випити?

І мене закрутило. Ми вдвох з Моряком випили пляшку горілки, потім ще. Я плакав і бив себе в груди, що моє життя пропаще, що ніхто мене не любить. Моряк, здебільшого, мовчав. Я п’яно белькотав, що він хороший хлопець, дарма я ревнував його до своєї жінки, і що не хочу жити в Урожі. Хочу до міста, де тепло і завжди є електричний струм. Власне, я був геть як варіят. Казав, що зараз піду додому, може, жінка з’явилась, і скажу їй, що їду на Сахалін, де лопухи вищі за людину. Моряк не пустив мене, завів до кімнати і вклав спати. Над ліжком висів портрет панії з високою зачіскою, і вона не спускала з мене докірливих очей. Я встав, зняв портрет, запхав під ліжко. Потім вийшов. Моряка не було. Я вилизав недопиту чарку. За цим заняттям застав мене Моряк.

— Ти ходив до моєї жінки! — вигукнув я.

— Чого я маю ходити до твоєї жінки? — знизав він плечима. — Я виходив дихати свіжим повітрям.

— Моя жінка по ночах теж ходить дихати свіжим повітрям. А насправді знюхалась з упирями, щоб мене позбутись. Опирі мене замордують. Правда. Я знаю це.

— Не мели дурниць! Ліпше скажи, що сталося? Це через неї?

— І через неї і не через неї. Життя розбите на скалки: ще повлізаються комусь в печінки. Слухай, у тебе є щось випити?

— Нема.

— А в сусідів?

— Зараз третя година ночі.

— Я сам піду попрошу.

Я відштовхнув Моряка і вийшов надвір. Ніде не світилося. Я погавкав під чужою хатою, щоб подумали, що то пес. А потім сів під плотом і заплакав.

— Хочеш, відведу тебе додому? — спитав Моряк. — Бо тут ти не заснеш. А я хочу спати. Завтра вранці принесу похмелитись.

— Розумно, — згодився я, і ми пішли.

У хаті я кинувся до шафи.

— Що ти там шукаєш? — спитав Моряк.