Записки Бiлого Пташка

Вона торкнулась моєї руки. Цей дотик і її тихий голос збудили в мені бажання.

— Ходімо спатоньки.

— Я вже не засну.

— А ми не будемо спати. Хочеш, віднесу на руках, як в добрі старі часи?

Вона раптом затремтіла і затулила лице.

— Ні-ні…

— Що з тобою?

— Все пропало… — залепетала вона. — Всьому кінець. Я не можу більше з тобою. Ох, не згадуй нічого. Нічого не було. Ти не любив мене ніколи. Їдь звідси: я вже мертва і нічим тебе не втішу.

— Що ти говориш? Заспокійся, — я не знав, що робити, бо перший раз бачив, як вона плаче. — Все буде добре…

— Ні, не буде. Ніколи вже не буде. Старе минулося, а нового нема. Порожньо, ох, як порожньо… Ох, які ми нещасні…

— Ми самотні, а не нещасні. Годі тобі плакати. Ходімо до хати. Я приготую тобі чаю, ти вип’єш і заснеш.

Вона перестала плакати.

— Добре. Посидь ще трохи. Ти коли поїдеш?

— Післязавтра, але я можу побути до суботи.

— Яка різниця! Я просто так питаю. Привези мені, знаєш, що?

— Що?

— Якусь цікаву-прецікаву книжку.

— Добре, — засміявся я. Навіть діти так легко не заспокоюються, як вона.

Жінка:

Він, напевно, думав, що я відьма. Яке ж було його розчарування, коли він побачив, що я сиджу собі просто під хатою. Раніше під час сварок я вибігала з хати і блукала десь над річкою, плакала і врешті-решт поверталась. Як це було давно!

Він знову поїхав. Цієї ночі щось колюче і бридке тулилось до мене. Я спитала: «Хто ти?» І почула здалеку глухий голос, але не розібрала нічого. Гнів охопив мене. Хто сміє мене торкатись? Хіба я вже така велика грішниця, що не можу відігнати від себе хрестом цю напасть? Я молилася, засинала, знову засинала, знову молилася, а під ранок відчула великий жаль до себе. Я замкнулася ще вдень на ключ, не бажаючи нікого бачити, писала листи, читала, робила все, щоб позбутись відчуття осквернення.

А ввечері, коли червоно заходило сонце, віщуючи вітер, вийшла надвір, і тут прийшов Моряк. Пізно було втікати до хати. Зрештою, я була йому рада.

— Я знову прийшов, — сказав він весело.

— Заходь до хати.

— А де твій чоловік?

— Поїхав. Він часто їздить.

— Певно, до коханки?

— З чого ти взяв?

— Я жартую.

Він став роздивлятися книжки, і йому трапилася гарна нагода пояснити свій прихід:

— Дай мені щось почитати.

— Пошукай собі, а я зготую каву.

Коли я вернулася, він мав уже добру купу книжок.

— У бібліотеках нічого ніколи нема, а читати маю час. Увечері нуджуся.

— Ти думаєш все життя прожити в Урожі?

— А скільки того життя? Ходжу до лісу, на річку. А тобі хіба зле?

— Якби було зле, я б тут не сиділа.

— А не страшно без чоловіка?

— Ні, я двері замикаю.

— Правильно робиш. Слухай, давай підемо до мене, покажу тобі, як я зробив ремонт. Назад відведу.

— Не хочу ускладнювати собі життя.

— Чим? І яке життя? Хочеш сказати, що ти щаслива? Якби тут бігали твої діти, я б повірив.

— Чоловік не хоче дитини.

— То вижени його! Я був би щасливий, якби мене чекали вдома жінка й мале. Але я знався з самими лише курвами, вибач на слові. І тепер маю пустку. Хіба ти не бачиш, ти і твій чоловік, що мене тягне просто перемовитись словом з тобою, бо ти жінка справедлива і мудра. Я сам-один на світі, і хай не маю жінки, то хоча б сестра була. Тутешні жінки одуріли від роботи, дітей, але й вони б мене вислухали. Але я прийшов до тебе.

— Чому до мене?

— Бо я любив тебе колись і зараз люблю. І радий, що твого чоловіка нема зараз вдома.

— Йди краще звідси, — обурено сказала я. — Не хочу я цих розмов. Ти ніколи мене не штовхав у воду і не любив у восьмому класі. Зі своїми проблемами ми з чоловіком самі розберемося.

— Вибач, — розгубився він. — Я два тижні мучився, поки прийшов сюди. Не хотів набридати. Сиди в своїй пустці, а я в своїй. Добраніч! Дякую за каву.

Він згріб книжки під пахву. Я довго сиділа на канапі, не запалюючи світла, і мені хотілось скавуліти, як цуценяті, що перший раз опинилося в чужому домі.

Жінка:

…Що маю діяти тут сама? Сьогодні прибирала в сінях; треба було прибрати щось з одежі. Доторкнулась до чоловікової куртки, і мене ніби вдарило електричним струмом. Я півдня ходила сама не своя, наче то одежа померлого. Так мені стало боляче і гірко, як за тим, хто вже ніколи не вернеться. А вернеться — що я йому скажу, коли від одного холодного погляду судомою зводить горло. Я б хотіла, щоб він сказав мені причину такої байдужості, але, певно, мій чоловік сам її не знає.

Зайшла нині сусідка. Я їй втішилася, як не знати кому, і вирішила дещо розпитати. Але вона сама розповіла:

— Поміг мені нині нести мішок макарону. Файний хлопець! Жиє сам, має гроші: будь-котра би пішла за нього. Каже, що не мав часу женитися.

— Він до нас часом заходить, — призналася я. — Але нічого про себе не казав.

— О, та я в нього всьо вивідала! То далека родина Бандрівського. Син небіжчика хату йому продав.

Я прикусила язик, аби не сказати чогось зайвого.

— А ти сама, небого, сидиш. Щось твій чоловік — ні риба, ні м’ясо. Лишив жінку саму. А як злодій прийде чи п’яний? Будеш боятися, приходь до мене спати або хоч Польщу подивишся.

— Добре, прийду на телевізор.

— Кіно буде нині файне. Американське. А я тебе потім відведу.

Маю добру сусідку. Серед моїх знайомих мені рідко стрічалися люди такі делікатні й щирі. Вона ще молода. Інші вже геть старі, і з ними тяжко розмовляти.

Якось я пішла, хоч вечори проводжу сама. Принесла цукерок її дітям і вже сіла перед телевізором, як раптом почула стук у двері. Я обімліла, коли побачила Моряка. Мені здалось, що він прийшов до мене. Але він теж, виявляється, прийшов дивитися кіно. Сусідка завела з ним розмову, але тут якраз почався фільм. Діти, хлопчик і дівчинка, воювали і не збирались вкладатись спати. Я боялась їхніх очей, хоч діти мене добре знали і не встидалися.

Моряк скоса позирав на мене і теж чувся незручно спочатку. А потім дав дітям жуйок і щось їм розповідав.

— Та йдіть вже спати! — гримала сусідка. — Не лізьте чоловікові на голову.

Як я могла ладнати зі світом, коли мені важко було заговорити навіть з дітьми. Мені треба жити в Урожі, сидіти в хаті, доки не зваріюю. Але самотність приносила свої плоди. Коли я, бува, скочуюся до найнижчої точки відчаю, тоді підводжу очі догори і починаю виборсуватися.

Діти нарешті поснули, і фільм скінчився. Я почала прощатись.

— Я вас проведу, — сказав Моряк, хоч то тільки перейти через стежку.

Коли ми лишилися самі, я спитала:

— Ближче телевізора не було?

— Я з сусідами не контактую ще добре, а Ольга сама мене запросила. Не йди ще до хати. Давай походимо трохи на свіжому повітрі.

— Добре.

Ми зійшли сходами.

— Підем до річки?

— Ходімо краще до панського дому.

Коли ми проходили повз освітлену знадвору церкву, він сказав:

— Це вже було колись. Мені снилось, що я вчився з тобою у восьмому класі і штовхнув тебе в річку. Мені всі сни збуваються. Є ще такі, що не збулися. Річка, темрява, і хтось біжить за мною. Але подібне я мав у Одесі. Тікав, сам не знаючи від кого. Дай руку, бо тобі страшно.

— Звідки ти знаєш, що мені страшно?

— А тобі не буває так, коли лежиш у ліжку, то згадуєш якесь місце: ліс чи нічну дорогу, — і тобі стає дуже страшно? Клянешся, що ніколи туди не підеш.

— Буває, але на ранок проходить.

— Нам удвох нічого боятися.

Ми сиділи на лавці перед покинутим панським домом.

— Він мені часто сниться, — сказала я. — І дуже рідко — погано. Певно, він відчував, що я його жалію і бажала б йому кращої долі.

Поскрипувала бляха на даху.

— Що це? — спитав він.

— Куниці. Живуть на стриху. Коли темно, здається, що в домі сплять.

Він мене обняв і поцілував у щоку. Так просто, що я навіть не образилася.