Записки Бiлого Пташка

…У неділю теж ішов дощ. Ми пішли під вечір, старанно оминаючи калюжі. Мовчали, щоб приховати свої почуття: я — піднесення, а чоловік — роздратування.

Дім Бандрівських ще не виглядав на такого, що має господаря, тільки стежка до нього втоптана. Ми постукали. Ніхто не відізвався. Господар лежав на ліжку, запхнувши у вуха навушники. Він одразу спохопився:

— Ви — мої перші гості. Добре, що прийшли.

— А що, ще хтось буде? — поцікавився мій чоловік.

— Ні, я маю на увазі, що сюди ще гості не приходили. Тут нема порядку, але, як закличу майстрів, все буде в ажурі.

У хаті були голісінькі стіни, тільки висіла фотокартка гарної молодої жінки з Бандрівських.

— До мене тут порались злодії. Але меблі лишили, і даму на стіні.

— Ви хоч знаєте, що то за дім?

— Трохи знаю. Ходімо, покажу ще ті кімнати.

Ми пішли за ним.

— Ото кухня. Я куплю газову плитку. Дивіться, який креденс. Йому місце в покої, а якийсь дурень заволік його сюди. А найліпше — це кам’яна підлога. Ніколи такого не бачив. Там ще три покої. Хочете подивитись?

Покої були порожні, хіба в одному з них стояло бюрко важкого темного дерева.

— Багато місця для одного, — зауважив мій чоловік. — Чи ви маєте намір одружитись?

— Хто за такого старого каваліра піде? Старої панни не хочу, а молоденькі самі не схочуть. На оцій панні я б женився, — показав на портрет, — але з того світу її не викличеш. То прошу, дорогі гості, сідати за стіл.

Стіл був круглий, застелений новісінькою скатертиною. Від кількості і якості наїдків ми аж розгубились.

— О, ви майстер!

— Ага. Я ж моряк.

Нам незручно було виймати горілку, що ми принесли з собою.

Коли ми випили, мій чоловік пішов у атаку. Власне, для того він і прийшов.

— Ви нас дуже заінтригували. Особливо мою дружину.

Я відчула, що червонію.

— Це не те слово. Я просто ніяк не згадаю.

— Як же ж ні? А пам’ятаєш, у великодній понеділок тебе штовхнули у воду?

— Так.

— То я тебе штовхнув.

— Нічого подібного!

— Ти мала у восьмому класі синій плащ?

— Мала.

— І гранатову сукенку з такими ж ґудзиками, обтягнутими матерією?

— Мала.

— Ото в тій куртці і в тій сукенці я тебе штовхнув у воду. І ти побігла до коліжанки сушитися, бо додому було далеко.

Мені запаморочилось в голові.

— Ну, добре, — змилувався наді мною господар. — Колись згадаєш. Не думай, що я гніваюся.

Я виходила дурною перед ним і перед власним чоловіком. Хотіла встати, але господар непомітно стримав мою руку. На устах у мого чоловіка грала іронічна посмішка.

— Давайте вип’ємо, — зітхнув господар. — За жінок!

Це було неважко. Я сподівалась, що, коли вернемось додому, дам належну відсіч чоловікові. Скажу, що згадала.

А тим часом господар почав розповідати про Марсель, Порто-Ріко, Нью-Йорк, але я майже не слухала.

— Я тобі вже набрид?

— Ні, розповідай далі. Слухай, якщо на стриху знайдеш якісь папери, не пали. То може бути щось цікаве.

— Нам уже пора, — сказав чоловік. — Буде темно по баюрах іти.

— Я маю ліхтар і вас відведу.

Але ми довго не сиділи, хоч не хотілося йти в дощ. Мій чоловік вгамувався і подобрів від випитого.

Господар наостанок, уже коло нашої хати, сказав:

— Люблю Уріж.

— Може, зайдеш? — спитав чоловік.

— Ні, спатки піду. Ви ще приходьте.

— Слухай, він не варіят, але у ньому є щось неприємне, — резюмував чоловік.

Я промовчала.

— Ну що, згадала?

— Згадала. Він і справді штовхнув мене у воду. Тоді всі хлопці штовхали у воду дівчат.

Чоловік:

Вона мовчить і тепер, але уже якось веселіше. На якийсь час мені забезпечене менш-більш стерпне існування. Що мене завжди вражало, що у ній нема жіночності, хоч зовні вона дуже жіночна і має такий тихий голос. Мабуть, якби їй якесь велике потрясіння, вона б збожеволіла. Але річ у тім, що нема на світі такого потрясіння, яке б довело її до божевілля. Смерть близьких родичів вона сприймає суто по-біблейськи: з землі ви прийшли, і в землю підете. Мій остаточний від’їзд вона сприйме як належне, бо має здоровий глузд і розуміє: що впало, те пропало. Але якби я при ній залицявся до чужої жінки, вона б мене спопелила. Як очі не бачать, то серце не чує. Її глибина не там, де в інших людей, а десь за стіною, куди вона потрапляє через маленькі дверці, коли віднайде ключик, який то губить, то знаходить. Жінки — пласкі створіння. Вони пхають поперед себе життя, як візок з манатками. Головне, щоб цей візок не відібрали.

Мушу сказати, що я теж вважаю, ніби моє життя склалось би інакше. Але це невірно. За нас все розписано наперед. З коханкою я не мав буднів, через те не уявляю, як ми житимемо в її однокімнатній квартирі, як я шукатиму роботу і т. д. Решта — все гаразд. Вона не ревнує мене до дружини, не підганяє. Певно, здогадується, що, відважившись, я вже не зможу повернутися на попелище. Моя дружина не повірить сльозам і каяттю, бо вона не жінка у цьому, і радше простить вбивцю, ніж колишнього чоловіка. Колись, дай Боже, гордість її вгамується і вона затужить за тим, що втратила.

А зараз грається з вогнем… Бракує ще дупла, куди вона буде класти любовні записочки. Втім, огорожа складається з металевих порожніх стовпів. Сьогодні заглянув у один з них і побачив там гніздечко з блакитно-зеленуватими яєчками. Нехай собі робить, що хоче, але без романтичних дурощів пані Боварі. Хай заповнює порожнечу. Я більше нічого їй не можу дати. І це не моя вина. Я народився на світ самітником, і мене не переробиш…

Іншій жінці потрібна лише фігура, що зветься Чоловік, і наділяє її певним соціальним статусом. Вона віддасть мені все, бо знає, що за статус треба платити. Я — не цинік. Двоє самотніх людей можуть зійтися, вимагаючи одне від одного тільки присутності.

Я тепер завжди чую, коли вона встає і виходить з хати. Засинаю спокійно. В Урожі з нею нічого не трапиться вночі. Вона пахне не любощами чужого чоловіка, а листям і травою. Волосся її вогке від роси. Спи, моя бідна жіночко, спи, моє нічне звірятко…

Жінка:

Настали нарешті погожі дні. Чи надовго? Я повиносила надвір подушки, порозчиняла вікна і пішла полоти. Пальці занурювались у теплу мокру землю. Сонце пекло потилицю. Хто йшов стежкою, обов’язково казав:

— Дай, Боже, щійстя!

А я відповідала:

— Дякую, дай, Боже, й вам!

Діти несли торби з хлібом і пачки кукурудзяних паличок, єдині сільські ласощі. Було ще зовсім рано, але парило, як перед грозою. Липи затуляли гору Ласки, але я знала, що вона нікуди не ділася, як і два хрести на ній, звідки било джерело. А над ними жовтувата рілля, всіяна такими ж жовтуватими каменями, серед яких я знаходила палеолітичні скульптури птахів, фалосів, рогаті камені. Ніхто крім мене не вірив, що це скульптури, а не витвір природи. Чоловік не відпирався тільки тоді, коли не повірити було неможливо. Зрештою, нехай собі лежать ті камені. Може, у мені тече кров тих, хто витісував з них ідолів для святилища. І цього досить. Уріж не приймає чужого і не дає свого. Так само, як я. Мій чоловік — тут чужий… Він мав бути моїм, але я не завоювала його для себе. Моя свобода — це не його свобода. Я нічого не боюсь, а він боїться, що хтось відбере у нього свободу, те мізерне почуття вищості й самозакоханості, яке він береже над усе. Тим часом я нічого не боюсь втратити. Воно все одно наросте, як м’ясо на кістках, були б кістки. Мої кістки — це камені на горі Ласки і дім з терасою, звідки видно захід сонця в Урожі. Чи мене вабить той захід сонця? Напевно, він означає початок часу, коли я належу собі після усіх буденних справ. Але нині я належу тільки собі. Можу сісти чи лягти, плакати чи сміятись, залишати свої думки при собі. Може, якась сусідка із злими очима ще в дитинстві закляла мене на довічну самотність. Хоч я навіть маю чоловіка, ми чужі.

Натомість з’являється інший, що вважає, ніби має право увійти в моє життя, бо колись любив. Він би міг сказати, що я нагадую йому перше кохання, і ми б гірко посміхнулись одне одному. Але тут справа темна. Ось яку я мала з ним розмову, коли збирала трави на березі річки. Не було куди сховатись, бо він уже мене побачив і побіг, розмахуючи руками.