Записки Бiлого Пташка

Ігорко перестав розхитуватися, але сльози й далі текли йому поміж пальців. Бодьо похитав головою:

— Піду подивлюся в прибудові. Може, знайду інший рискаль.

Бодьо статечно рушив до сараю, куди Ігорко нізащо б не підійшов. На дверях висів замок.

— От скурвий син! — сплюнув майстер. — А як дощ почнеться, то що нам, мокнути до п’ятої години?

Небо охоче відгукнулося: до негостинного обійстя пливла важка хмара, аж синя від натуги. Якби поруч була Катя, вона б обійняла Ігорка і сказала:

— Нічо, нічо…

Що мало означати: я з тобою, і разом ми дамо якось раду. Але Катя зараз водила Семка по приміській електричці. Може, навіть в отому поїзді, який щойно прогуркотів за лісом. Не їхнім лісом, їх ліс був далеко звідси. Тому Ігорко й не думав, що йому вдасться сховатись від кари господаря, що їздить на білій машині, і від кари небесної, що грозилася промочити їх з Бодьом до нитки. Але рубач дров, що залишився сам на сам з кволим чоловічком та його бідою, не збирався здаватись. Може, в домі хтось є: жінка чи коханка господаря, або сторож, що відсипається після нічної варти. Він пішов просто до будинку й з-під сходів на нього вискочив здоровенний псюра, про якого Бодьо встиг уже забути. Ледве встиг відскочити. Шлях до парадного входу був відрізаний. Тоді Бодьо повернув назад і зайшов з тилу. Там були металеві двері. Він постукав раз, другий, третій, і переконавшись, що ніхто не відчинить, копнув їх ногою. Все ясно. Так ясно, що залишилися хіба два варіанти: відправити Ігоря додому або стати свідком у його справі. Мусив бути мудрим.

У них в селі є пару таких, як оцей Ігор, зроблених на п’яну голову. Пускати такого на заробітки самого не варто: може зле скінчитись. Кожен може познущатись. Гроші відібрати, не заплатити ні копійки, або побити. Не накопав бідака на новий рискаль — буде шкандаль, як приїде той пацюк на мерседесі.

Бодьо вернувся і заходився знову цюкати сокирою. Перед його очима пропливали картини покарання нещасного Ігорка. Б, вижене копняками під зад, та й усього. Будуть на другий раз знати родичі, як такого пускати на зарібки. Пес! Про пса він забув. У них був колись дурний Іван. Тихий-тихий, але якось дітиська збиткувались над ним, загнали в кут, то Іван кинувся на них і одному голову каменем розгаратав, аж у лікарні лежав.

Бодьова сокира зависла в повітрі й легенько опустилась на нерозрубаний пень. Мусив роззирнутися довкола. Паркан високий, але без колючого дроту. Може, й лишиться таким. Має пса за сигналізацію. А у вікнах вже поставив. О, драбина під гаражем. Забув сховати, скурвий син. Файно.

(— Та, прошу пана, зламав рискаль. Каже, піду додому по новий. Може, ще прийде…

— Ну звідки мені знати, де він живе! Перший раз виджу того фацета. Що я мав робити — не пустити, чи як?)

Бодьо підійшов до Ігорка. Той уже не плакав, а з цікавістю дивився на драбину, приставлену до мурованої огорожі.

— Гей, — сказав Бодьо. — А де ти живеш?

Ігорко подумав і відповів:

— У лісі.

Старший побачив маленьку зігнуту постать Сіренького, коли той минув уже їхню кімнату і наближався до вікна, затканого кавалками фанери й картону, між які пробивалося сяке-таке світло. Здавалось, що те вікно зараз забере з собою хлопця, як інших ковтають двері, й він щезне. Після нього залишиться купка книжок, підібраних на смітнику. Бо насправді Сіренький хотів лише однієї книжки — про Робінзона Крузо, якої в них не було. Але та книжка ніяк не траплялася Старшому. На смітник її не викинув ніхто, а книгарні в місті більше не було. Замість книгарні був тепер магазин побутової техніки, яка не могла нікого з них зацікавити, бо не мали електрики. Коли Старший жив з Люсею, о, тоді в них був і телевізор, і холодильник, і навіть пральна машина. Книжок вони не читали, але виписували газету з програмою. Хоч раніше Старший читав, до бібліотеки був записаний, а як женився, то якось читання завмерло.

Ніхто з тих, хто тут мешкав, не здогадувався, що цей розхитаний вмираючий дім можна порівняти з островом, на який їх принесли хвилі житейського океану, і тепер вони черпали засоби для існування з дна цього океану. Сіренький брів до тьмяного світла, тягнучи ліву ногу, наче підбитий пташок, і сірий коц тягнувся за ним. Ліс був пересичений вологою, яка скрапувала з гілок ялиць — і це все, що міг побачити за вікном хлопець. Якби він міг забрати з собою, думав Старший, свою одежу, книжки, запах, горня з відбитою ручкою — хай би йшов. Хай би пішов так, як відходили підопічні інтернату, за якими ніхто не журився, бо як можна оплакувати тих, хто насправді не жив ніколи, а існував кожен у своїй шкаралупі. Хай би тоді йшов Сіренький.

Але він піде так, як пішла Люся, як ідуть ті, до кого звикли, кого люблять, і Старший знав, яка то мука. Він і найчастіше лишався з Сіреньким. Бо міг оборонити дім від непроханих волоцюг. Знав, що оборонить і знайде для цього сили.

Старший мовчки відвів хлопця на кухню, обтулив коцом і підкинув дров. Поставив перед хлопцем на столі картонну коробку, яку знайшов на стриху, обплутану павутинням і припалу порохом. Знайшов її ще тиждень тому, але чекав моменту, такого як зараз, коли ні він, ні Сіренький не зможуть більше витримувати тиші й натиску пересиченого туманом і запахом тліну лісу.

— Що це? — спитав Сіренький.

— Іграшки на ялинку. Забули забрати. Тепер ми собі поставимо ялинку й купимо мандаринів.

— Що, вже Новий рік?

— Ще ні, але вже скоро.

— А чому ялинки не ставили минулого року?

— Іграшок не було, — відказав Старший, намагаючись пригадати, що тоді було. Ага, Семко пропав. Два дні шукали його, а Сіренький тоді з застудою сидів сам. Вони ще не знали, що він має рак. Дуже спереживався хлопець, бо виявилось, що не може бути сам-один. Ще гірше розхворівся.

Сіренький відгорнув пожовклу газету, і на лице його впав відсвіт дитячого раю.

— Коли я був малий, — замріяно мовив Старший, — то перед Новим роком ми з мамою знімали з шафи коробку з іграшками й витирали від пороху. Завжди знаходили одну чи дві розбиті. Але ми клали вату між віконними рамами і посипали зверху битим склом. Гарно було.

— Ті самі іграшки, — прошепотів Сіренький.

— Не ті самі, — не зрозумів його Старший. — Я вже старий, не могли вони зберегтися. Навіть того общежитія, де ми мали кімнату, немає. Як мене забрали до армії, мама вийшла заміж і поїхала в Тюмень. Я пішов на стройку, то й мав общежитіє. Може, й квартиру дали б, але я скалічився, мусив піти.

— А тоді ти женився.

— О, ми вже обоє немолоді були, коли розписалися з Люською.

— Люся не могла тебе прописати, бо там син з невісткою були прописані, і вони тебе вигнали, коли Люся померла.

— Так, Сіренький, так життя й пройшло. Але нічо, нічо… Давай повитираємо іграшки, аби блищали, як новенькі.

— А мама твоя живе?

— Та ні, давно вмерла. Я навіть на похороні не був, бо на дорогу гроші великі треба. Люська службу Божу в церкві найняла. Мама кликала мене до себе, обіцяла роботу на буровій. Сама вийшла за вдівця з трьома дітьми. Не хотілось мені в чужу сім’ю лізти. Але поки був молодий, треба було б спробувати…

— Тоді б я тебе не знайшов! — злякався Сіренький. — Ми б прийшли, а тебе нема.

— Ага. Всяке могло бути. І з тобою, і зі мною.

Старший уявляє собі варіанти життя, вибираючи найкращі. Ось він вдома в чистенькій квартирці. Люся ліпить вареники. Він відробив добу, але не лягає спати. Пообідає, тоді й відпочине. Або так. Він заробив добру пенсію на стройці, отримав квартиру від держави. Жонатий, вже й онуків має…

— Ну, давай, Сірий, витирай порох, а мені треба зупу доварити!

Хлопець виймає навпомацки першу кульку. Вона блакитна, трохи вигоріла, і на ній нема нитки, щоб вішати. Він перекочує її з долоні на долоню й зауважує, що металеве вушко заржавіло. І хоч від часу й вогкості барва поблідла, але так вона більше нагадує небо влітку. Сіренький добре пам’ятає іграшки, що висіли на інтернатській ялинці. У коробці мають бути хатка, хлопчик на санчатах, снігур, огірок… Ні, огірок розбив Кирило, коли хотів вкусити.