Записки Бiлого Пташка

Коли він йшов від базару, під ногами було вже інше сміття — денне. Шкурки від бананів, пакетики від чіпсів, недогризки яблук. Таку вулицю треба прибирати кілька разів на день, і він поспівчував тому чоловікові чи тій жінці, що відповідає за цю територію. Пізніше, коли базарну браму зачинять, вулиця стане тупиком. Знову зашурхотить мітла, і сміття, зсипане в чорний пластиковий мішок, чекатиме на вечірній сміттєвоз.

— Мені треба в туалет, — каже Сіренький, насилу відвертаючи погляд від вогню, що надто швидко пожирає трухляві цурпалки.

Він йде, плутаючись у коці, врешті той падає на підлогу.

— Відро за дверима. Там ще видно. Чи дати тобі ліхтарик?

Сіренький шкандибає, як старий дідо. Хоч би Катя не забула про таблетки. Та ні, голова в неї добре варить, дивно, як вона опинилась в притулку для убогих. Мало щось бути. Та то не його діло. Добре, що у них є Катя. Може, їсти не дуже вміє варити, і голку боїться до рук взяти, але випере, купить усе, що треба. І хлопці її слухаються.

Як помре Сіренький, стане легше. Але то легше на руки, — поправляє себе Старший, — а не на серце. Ще довго Сіренький ввижатиметься то на ліжку, то в кутку коло печі, то в коридорі.

Дверці пічки відчинені, щоб тепло йшло на хату й було видніше. Старший засовує поліно в глибину, щоб не курилось, коли займеться, і обпікає руку.

Сіренький, тримаючись за стіну, бреде в майже повній темряві до слабкого світла затуленого шматками фанери вікна, потім звертає наліво, намагаючись подолати цей відтинок шляху швидше, бо вже біль накидається на нього знову, кусає, як пес. Хлопець задихається від застояного запаху цвілі й хлорки, прочиняє двері до туалету, де залишився потрісканий унітаз, сідає на нього, притуляється спиною до холодної стіни. Добре, що штани в нього на гумці. Зціплює зуби, щоб не стогнати, хоч Старший і так не почує. Останнім часом він ходить за Сірим назирці, бо той пару разів уже впав. Хлопець тоненько скрикує від пронизливого болю. Старший каже, то він забагато п’є таблеток, але він то і сам знає. Нутро в нього — суцільна рана.

Тепер він трохи перепочине й піде.

Старший з Сіреньким самі пришивали ґудзики чи латали собі шкарпетки. Катя не брала навіть голки до рук, чи, може, то голка боялась випасти з її коротких негнучких пальців. Ця жіноча робота була не її. Хоча Катина бабця була кравчинею і шила на машинці. На ось такій, як на вітрині. За машинкою сидів старший чоловік в окулярах і крутив ручку. Не живий, а лялька. Під ногами у нього лежали різнокольорові клаптики тканини. Катя малою викладала з них цілі картини, припасовуючи один до одного. Вона так хотіла, щоб бабця зшила усе це докупи, перетворила на щось цілісне й непорушне. Як килим чи ковдра. Машинка туркотіла їй над вухом, клацали ножиці, а Катя сиділа на підлозі й дивилась угору. Тепер вона була на рівних з чоловіком-кравцем, їх розділяло тільки скло вітрини. Катя не помічала перехожих, яким доводилось її оминати, забула про Семка і свого Ігорка. Її душа і тіло належали зараз механічному кравцю, що на очах у неї зшивав її життя в суцільний килим з червоними, чорними, коричневими й квітчастими латками.

…Ось її веде сусідка по білій засніженій дорозі за чорною труною на вантажівці, а потім забирає до себе додому. Катя прокидається вночі, хоче вийти, побігти додому, але не може відчинити важкий засув. Кожна подія пришита одна до одної міцно: інтернат, тонкі ковдри, запах хлорки в туалеті, вічний голод. Світ уже покроєний і зшитий без неї. Бабину машинку забрала сусідка, заховала в коморі. А ще бабині перини, подушку й ходики зі стіни. Величезна рука крутить ручку, щоб пришити Катю до твердого й холодного матраца, що тхне сечею, тисячі голок впиваються в тіло, накриваючи її синім коцом…

А Семко стоїть перед іншою вітриною й не зводить очей з бандури, яка стоїть на застеленому зеленим сукном підвищенні, наче на траві.

— Дивись, — каже він до гітари, виймаючи її з мішка, — скільки в ній струн і яка вона широка. З нею не підеш по електричці, бо ще когось зачепиш, і поб’ють. З нею треба сидіти на стільчику, обійняти, поставити на коліно. І обов’язково треба мати вишиту сорочку і високу шапку, а взимку ще й кожух. Мені Катя з Ігорком куплять. Зароблять грошей і куплять. А Старший збирає грошей на доктора для Сіренького, він не дасть грошей. Доктор робить боляче. Семкові не треба доктора. Семко — здоровий. Семко хоче пити. А потім їсти.

Семко притуляє гриф до скла, щоб гітара добре роздивилася.

— Дринь! — каже найгрубша струна, від звуку якої у Семка завжди лоскоче у животі.

— Скоро будемо колядувати. Нова радість стала, яка не бувала! Не бійся, я тебе не лишу. Один день буду грати на бандурі, а другий — на гітарі.

Знову ховає гітару в мішок, бо змерзла.

— І мені зимно, — зітхає Семко. — А бандурі тепло.

Ще би їй не було тепло в магазині, за склом.

— Нічо, — шепоче він, як Катя, — нічо.

З носа тече. Семко знімає з голови червону шапочку, витирає нею носа. Наговорився.

Йому легше говорити з гітарою і бандурою, ніж з Катею чи Ігорком. Він не має з ними про що говорити, бо вони ніби квапляться сказати за нього самі, заповнити час між словами, які Семко вимовляє по одному. Говорити — то зовсім інше, ніж співати. Коли співаєш, слова ніби тримаються за руки, щоб не загубитись.

Семко натягає шапку й помічає на склі тінь. Можна поговорити зі своєю тінню, поки Катя не прийде. А Катя вже потрапила в коліщатко, яке крутить рука механічного кравця, знову ставши маленькою дівчинкою. Колесо хурчить, нога тисне на педаль Зінґера. Катя не зрушить з місця, доки працюватиме машина. Але то недовго триватиме. Продавець тканин витягне шнур з розетки, опустить жалюзі на вітрині, й сіра металева плахта без жодного шва сховає шовки, ситець і вовну від захланного ока ночі.

Ігорко сидів на лавці під стіною станції, чекав на потяг з Катею і Семком. Думки про зламаний рискаль ще тривожили його, але зрідка. Засвітились ліхтарі на платформі, хоч було ще видно. Іноді Ігорко обертався назад, зазираючи у вікно залу очікування — в інше життя, де люди розглядали куплений товар, читали газети або просто дрімали. Але Ігорко не хотів туди йти, бо міг би пропустити електричку, якщо засне. Таке вже раз було. Ігорко заснув, і його розбудив пізно ввечері черговий по станції. А тим часом Катя зі Старшим шукали його. В залі тепло, він точно там засне.

По колії ходили горобці, видзьобуючи між шпалами лушпиння від насіння, а потім, наче по команді, спурхнули і полетіли до станційного складу, довжелезної будівлі без вікон. Ігорко спершу подумав, що горобці відчули наближення потягу, але насправді для них настав час повертатися у свої гніздечка.

Без горобців стало нудно і ще холодніше. Денне світло гасло, ліхтарі розгорялися. Повз Ігорка прошкандибав, низько опустивши голову, жовтий пес. Ігорко провів його напруженим поглядом, потім зіщулився, запхав руки в кишені й закрив підборіддя шарфом. Вдома він розповість про дерево на даху. Може, воно для птахів, щоб прилітали й співали.

У них вдома нема горобців. Старший каже, це тому, що горобці люблять, аби під дахом було тепло, та й їхній дім покинутий. Ні горобці, ні голуби не живуть в покинутих будинках.

Ігорко завовтузився на твердому сидінні. Тепер вони живуть в тому домі, і під дахом тепло від комина. Може, горобці повернуться. Але не це турбувало Ігорка. Він боявся, що коли не буде слухатися Старшого, той його прожене. І Семка також, бо Семко його брат. Лишить у себе Сіренького, бо той хворий. І Катю, бо вона вміє все робити. Старший не з інтернату, він не такий як вони. То його робота — пильнувати дім. А Ігорко не має роботи. Він зламав чужий рискаль і тепер не має роботи. А скоро зима, не можна буде копати замерзлу землю.

Ігорко став розгойдуватися, щоб заспокоїтись.

— Не плач, Ігорку, — сказав Семко до відображення у вітрині. — Ми попливемо по ріці, на човні. Далеко-далеко.