Записки Бiлого Пташка

— Розбирали ми зі швагром у його цьотки стару дровітню, і знайшов я її в куті. Ще австрійська. Почистив від іржі, погострив, вставив древко. Такої сокири тепер не купиш. І нікому в ласку не треба стояти…

— Ага, — кивнув Ігорко і акуратно встромив рискаль у землю. Треба пошукати у них в сараї рискаль, почистити, погострити. Тільки за пояс рискаль не встромиш. А як в електричці? Поставить в кутку, щоб не заважав людям, і раптом забуде.

Господар вивів машину з гаражу. Брама сама відчинилась і зачинилась. Одразу по тому настала тиша. Пес сховався у буді. Що то за порода, Ігорко не знав, але пес був моцний, жовтої масті й пелехатий. Поки господар був у хаті, пес сидів на високих сходах. Чи лишався ще хтось у хаті, чоловіки не знали. Господар обіцяв повернутись після обіду. Ігорко завше чувся несмілий перед чужими, а що вже казати про тих, хто тобі платить гроші. Вони так дивляться на тебе… Ніби ти зле зробив свою роботу.

Бодьо сів на ковбицю і зі смаком закурив цигарку. Виглядав тепер не таким здоровилом, як при зустрічі, наче з кожним видихом диму з нього виходила сила.

Кожен видих наближає нас до смерті і є репетицією останнього видиху. Хмари розійшлися і між ними зблиснуло біле сонце, непевне і кволе.

У деревах — кулі, в землі — снаряди.

— Хто любові не знається, той горя не знає! — виводив Семко, намагаючись заглушити стук коліс. Після цих слів він починав просуватися по вагону. Перший куплет був задармо, а за інші вже треба платити. Слів Семко уже не забував. Навчився зосереджуватись не так на червоній шапці, як на внутрішньому ритмі, що починав тепло пульсувати у ньому. Семко поволі втрачав зір. Ще бачив здалека, але близькі предмети наче розпливались і світились по краях білим. Коли він осліпне, казала Катя, втішаючи його, то може заробити більше. Тоді можна буде купити бандуру. У центрі коло пам’ятника сидить один такий, правда, вже дідо, з вусами і у вишитій сорочці. Дуже добре заробляє. Сліпий зовсім. Хтось його приводив і лишав, а потім забирав.

Обійшовши чотири вагони, Катя з Семком сіли перепочити. Катя купила їм чаю в Марії, що носила в термосах каву і чай. Та не хотіла брати з них гроші, але Каті нічого не треба задарма. Давали їм небагато: хто десять копійок, хто двадцять п’ять. У будний день Катя віддавала провідниці десятку, а в неділю — п’ятнадцять. У неділю можна було заробити до п’ятдесяти гривень. Скоро почнеться коляда, то будуть більші заробітки. Аби хіба Семко не застудився.

— Може, канапку з’їси? — спитала Катя хлопця. Той дивився на синю від неба ріку. У його свідомості не існувало поняття майбутнього, тому він не думав про те, що колись не зможе побачити цієї ріки, що сніг і дощ пізнаватиме лише на дотик, як хліб і чай. Темрява захистить його від неприємних виразів людських облич і від вигляду смерті. Катя справді була мудрою жінкою. Вона знала, що кожен з них потребує.

Виміняла дрібні на дві п’ятки, щоб віддати провідниці.

— Я вам завтра яблук принесу, — пообіцяла Марія, підіймаючи своє важке набрякле тіло з лави. Зараз мала бути її зупинка. Вдома вона наповнить термоси чаєм і кавою, з’їсть вчорашнього борщу і піде до наступної електрички, залишивши в хаті сплячого кота, що, вигулявшись вночі, теж пообідав разом з нею. Чай у Марії добрий — з вишневих і малинових гілочок, а кава забілена молоком, яке приносить з села жінка два рази в тиждень по дві літри. Мусить їздити, бо пенсія мала. Двадцять п’ять років простояла за станком, акурат лишався рік до пенсії — завод закрили. Тепер з нього зостались голі стіни, та й ті на цеглу розбирають.

Марія ступила на перон. Вітер жбурнув їй в лице дрібні краплі, шарпнув до себе торбу з двома спорожнілими термосами. Що за погода — то сонце, то дощ. Добре, що не сніг. Вона не любила, коли сніг випадав зарано.

А з того боку, де сидів Семко, світило сонце і сяяла синя ріка. Він сидів у човні, спиною до течії, що було незручно. Семкова свідомість, збурена співом, ніяк не могла вгамуватись, а озирнутись і глянути, куди ж він пливе, хлопець не наважувався.

Катя не відчувала того збурення. Їй було неприємно від поглядів, які звертались на них, коли Семко брав перші акорди. Вона не любила, коли на неї дивились. І завжди переживала, щоб Семко чогось не втнув: не забув слова чи не зачепив когось з людей гітарою. Проте її тривога була на поверхні, тим часом, коли в момент виступу в Семковій свідомості й навіть тілі все переставлялось, підганялось, навіть кров текла по-іншому. Він не міг того пояснити, не міг підібрати слів, але якби хтось побув ним, хтось мудріший, то означив би Семків стан одним словом — НАСИЛЬСТВО. Це, певно, найгірше, коли ти змушений чинити насильство над собою, пливти супроти течії. Людей Семко не помічав, якщо ті його не штурхали чи не били. Біль нагадував про те, що люди все ще існують і їх треба боятись. Правда, болю тепер стало зовсім мало. Катя й інші не давали кривдити Семка. Однак сидіти проти течії для Семка було майже все одно, що відчувати біль.

Він навіть не помітив, коли все перемінилось. На одній зі станцій перший вагон став останнім і тепер метлявся з боку на бік, заважаючи Каті рахувати гроші. Вона зсипала в сумку решту, й притисла торбу до живота.

Ігорко. Вона подумала про нього не з тривогою — як він там, чи добре йому ведеться, чи зустріне вона його увечері на станції. Бо все може статись. Натомість намагалась пригадати його ласку, дотик, як несміло й обережно занурювався він у її тіло, як потім клав голову їй на груди. Катя займалась цим з десяти років. Вночі у дівчачу спальню прокрадались старші хлопці, накривали чомусь лице подушкою, робили боляче і, скінчивши свою справу, йшли. Катя знала, що треба терпіти. Всі дівчата терпіли, бо й директор інтернату робив те саме з деякими з них, вони вертались з його кабінету непевною ходою і заплакані. Видно, він робив їм дуже боляче. Катю жодного разу директор не кликав. Була вона негарна — з лицем, вкритим ластовинням, з кривими короткими ногами.

Ігорка в тому інтернаті не було. Вони зійшлися з ним багато років по тому, коли збирали яблука в саду. Катя вперше знала, хто з нею, бо Ігорко не затуляв їй лице подушкою, та й подушки не було — м’яка висхла трава і замість потрісканої стелі — вечірнє небо з цяточками зірок.

Старший, усі так кликали його, бо він не тільки був старий з виду і з серця, а й господарем усього статку, вартівником, вирішив, що наразі досить. Освітлена сонцем просіка на мить привабила його погляд. Перше, що він запам’ятав у житті, — він виходить надвір, бачить освітлене сонцем сусідське подвір’я й без вагання прямує туди, де сонце…

Та тепер сонце сховалось, просіка зникла, й так само згасло бажання Старшого поніжитись в теплому світлі. Він відніс нарубані дрова до шопи, в сухий кут, а решту склав у кошик.

«Тут має бути все як є, чуєш? — так йому сказали. — Чим гірше, тим дешевше».

Це означало не заважати стихії і часу руйнувати дім: помалу, непомітно. Так, щоб будинок стояв на краю прірви, але не падав у неї.

«А потім я приїду. Буду привозити тобі зарплату. Маєш за три місяці. Мене може довго не бути. Маю тепер бізнес».

Директор сів у новісіньку машину і поїхав. Тоді ще була дорога, тепер все позаростало ожиною. Директора Старший знав років десять, як він міг йому не вірити… Коли інтернат закрили, вони обидва залишились без роботи, але директор дав собі з тим раду, а для Старшого роботи не було, а якщо й була, то несправжня, де не платили зарплати, а тільки дурили людей. За рік перед тим вмерла йому жінка, Люся. Від раку. Ще як слабувала, попродали все: і дачну ділянку, і чеський сервіз. Телевізор продав Старший, аби поховати Люсю. А ще через півроку з’явився її син і сказав, аби він забирався, бо то не його квартира. То правда, Старший оженився з удовою, прийшов до неї з гуртожитку. Десять років прожили вкупі, й добре прожили, хоч під кінець через хворобу Люся стала прикра. От Сіренький не прикрий, хоч по тілу пішли ґулі й геть пожовтів на лиці. Це значить, скоро кінець. Лікар, може, поклав би Сіренького в лікарню, але Старший вже надивився в тій лікарні. Люди лежать в коридорі, нема місця, ліки купуй за свої гроші. І все своє треба мати: харчі, постіль, навіть ложку й миску.