Вчителька, дочка Колумба

— Чи ви не зайдете до Павлинки? — ніби перепрошуючи, несміливо запитав Семен, коли вони обоє вже вийшли на шкільне подвір’я.

— Іди вже, йди сам, Семене.

Переждала, доки зачинилися за ним двері. Тепер уже сама тихо прослизає до сіней, обережно скрипить ключем. В обличчя їй, ще від порога, вдаряє разом з теплом свіжий ялиновий, з живицею, аромат. У ледве помітному відблиску ще не вигаслої грубки вона майже нічого не бачить, і все ж їй здається, що в кімнаті щось змінилося. Торкає пальцем вмикач, перекручує контакт, однак темінь триває і на мить у ній спалахує пекучий жаль: навіть це! Флокс, якось дивно й покірно скімлячи, сповзає з своєї постелі й повзе до її ніг. Що це ти так тремтиш? Голодний, почекай-но трохи, підігрію тобі Щось... Навпомацки здіймає й кладе одяг на ліжко, потім розпалює примус, ставить каструльку з рештками супу, якось мимоволі, в думці лише, відзначає, що радіо в Пживлоцької сьогодні звучить голосніше, ніж звичайно. Чи там нікого нема, бий тебе коцюба!.. Погано настроєне радіо розносить багатоголосий шум: звуки танцювальної музики, колядок і дзвону, свисту й тріску. Та ось нарешті з того галасу виринає чистий, виразний мотив. Здається, Моцарт. Треба пошукати свічки.

Знову зблискує сяйво сірника, і зразу ж гасне від чийогось подмуху. Ледве народившись, крик застигає в горлі, тіло від жаху дерев’яніє. Балч стоїть тут же, перед нею, на колінах, обіймає її за стегна, притискує голову до її живота. Агнещин застиглий в горлі скрик нарешті вибивається звідти, як протягле зітхання. Шум, порожнеча. Зненацька, без думки, Агнешка нахиляється, її руки охоплюють ту шорстку голову, уста її занурюються в куце, густе, дико пахнуче вітром волосся. І враз вона застигає непорушно, коли пальці, раніше як уста, натикаються на сховану в чубі близько лоба випуклість гулі, на дотик дуже подібну до стверділої губи. Гаряча ніжна хвиля... Він нараз поворухнувся, підвів голову, й раптом знову війнуло на неї різким ненависним самогонним чадом. Відштовхнула його так, що мало не впав. Забігла за стіл. Тоді він підвівся з глухим, важким зітханням. Не наблизився до неї навіть на крок, Агнешка чує, як він, заточуючись, іде до дверей, до тих дверей, котрі вона добре ж таки замкнула й завісила. Он кудою він, виходить, пробрався! Уже гупає аж по кімнаті Пживлоцької. Клацнув радіовимикач. Тиша, Агнешка ще тремтячими руками намацує на столі забуту свічку, сірники, й раптом нова думка, зла й уперта думка чи непереможно сильна спокуса підказує й наказує: підійди до отих самих дверей (вони ж відхилені, і не ти їх відчиняла, тож і не ти відповідаєш) та й слухай чи підслуховуй. Це тепер все одно, ти ж уже й так мало не пропаща.

— Я, видно, заспала... І, ти знаєш, упилася.— Притишений смішок, інтимний, значущий смішок.— Ти виходив?

— Так.

— До неї?! — Без подиву чи докору, начебто тільки перевірила, чи було здійснено те, про що домовилися раніше.

— Так.

— Ти казав їй...— І після короткої паузи, може, невпевнена, чи зрозумів її,— про нас?

— Так.

— Так, так, так...— Це — ніжно передражнюючи; чути повільне, інтимне побуркування і шелест: напевне, злазить з тапчана. Звук поцілунку.— Відповідай же. Зраділа ялинці? — Це з байдужою іронією.

— Плаче від щастя.

— Ялинка — це саме для неї. Нехай знає. Хто її сюди просив...— Блиснула нічна лампочка.

— Погаси, Льодо...— Немовби мить збентеження й вагання; настала темрява, грюкнуло щось дерев’яне.

— Ти щось шукав у цій шафці?

— Лікер. Ти ж любиш десь заховати...

— Леве мій...— Смішок, безмовні пестощі.— Ти задоволений?

— Дуже.

— Я теж. Так мені стало добре, Зеноне, що ми знову розуміємо одне одного.— І голосом, раптом зміненим, глибоким від хвилювання чи зворушення: — Я тобі ще не казала. Тепер скажу.

— Почекай. Маємо ж час. Ти того коменданта знаєш? — Знову в голосі чути вагання, здається, досить вимушене, а згодом покірливість, але якась нещира, з неохотою.— Власне, хочу спитатися. Розкажи. Чого він хотів насправді?

— Одружується, старий дурень...— Сміх не без погорди.— На весілля нас просить, мене й тебе.

— Старий дурень...— Знову сміх; нещирий той сміх, одначе щось домішується ще до нього: решта хвилювання? Полегшення? — Мій ти леве... Весілля...— Цілунок.— Наше весілля. Споневірився ти, змучився... Догляду тобі потрібно, доброго піклування...— Чи він її відсунув? Чи відіпхнув? Обірвала слово на півзвукові якимсь вигуком несподіваного болю й здивування, почувся шум, нібито вона заточилася.

— Льодо, вже навтішалася?

— Що це ти?

— Слухай,— голос нібито такий самий, однак звучить уже по-іншому, зло, вороже: — Я дам тобі добру пораду. Доноси пиши відразу на чистовику!

— Що ти, Зеноне?

— ...або надсилай разом з чернеткою. Зрештою, я навіть без цього знаю.

— Як ти смієш?!

— Як? А так. Ось тобі, суко! Ось!..

Пролунав сухий звук, мовби хльоснув батіг, і знову ж за ним — глухий стук удару об щось. Агнешка інстинктивно зіщулюється, тоді прикриває голову, і все ж крізь притиснуті до вух руки чує нові удари, а потім і грюкіт меблів, зрушуваних під час втечі й погоні. Флокс зірвався з місця, припав до Агнешки, гавкнув; швидко й міцно затискує вона його писочок, пригинає голівку до себе.

— Хам! Не торкайся до мене!

— Ти, артистко! Письменнице! Ось тобі за хама!

І знов удари, важкий стогін — разом з тріском тапчана під падаючим тілом. Тиша.

— Ну як, досить?

Мовчанка.

— Бандит! — Немає сліз у голосі Пживлоцької, хрипкуватому, холодному, проте майже спокійному.— Ти мені ще заплатиш за це. Ти ще будеш тут плакати переді мною.— І вже криком: — Геть звідси! Забирайся!

— Піду, коли схочу. А тепер засвіти. І відкоркуй цю пляшку з лікером.

Мовчанка.

— Чуєш?!

Світло лампи.

Агнешка тремтить, як у лихоманці. Ледве намацує рукою клямку, щоб причинити двері. Навпомацки знаходить пальто, вже аж у сінях одягаючи його й застібаючи на гудзики. Нараз чує якісь ніби нереальні в цю хвилю, що немовби доходять сюди з іншого світу, голоси: то співають у Павлинки діти. І десь берегом їхнього гарного колядування, як срібний обруч, блискає акомпанемент Семенової гітари.

Грубка в класі остигла, бо піддувало залишилося не закритим, отож Агнешка причиняє дверцята піддувала, якось мимохіть дивуючись, що такі господарські дрібниці теж займають своє певне місце й час y години навіть найважчих переживань. Колись давно, повернувшись до спаленої Волічки й відшукавши Кшися в підвалі, вона також, уже беручи братика на руки, підхопила й кошичок з картоплею, наповнений ще матір’ю,— знадобиться... І ще одне відкриття робить Агнешка: вибираючи в класі місце для відпочинку, сідаючи згодом на голій підлозі біля пофарбованих білих дверей, зовсім інших уже, звичайно, й прихиляючи голову до класної дошки,— вона сідає не де-небудь, а саме ось тут, неначе на шляху через оті двері, через замкнутий поріг, навпроти єдиного місця, звідкіля могла прийти допомога; отож її прикра мука, мабуть, не може чи не хоче шукати місця для своїх скарг, обвинувачень і втіхи ніде більше, тільки на цьому клаптику простору, найближче до джерела своєї муки. Бо це таке страждання, котре може; знайти собі порятунок лише в того, хто спричинив його!; така кривда, що після полегшення знову йде до свого кривдника. Але, на щастя й на нещастя, немає його за дими дверима, тихо, увесь час тихо, а час однією мукою не заповниш; важко-важко, однак треба все-таки якось жити, не зважаючи нінащо; все якось владнається, знову стане на свої місця; отож, здається, варто взятися та й перевірити ще трохи учнівських домашніх завдань. Агнешка кладе на коліна стосик зошитів, бере червоний олівець... «Які домашні тварини я знаю»... У нас є кролі, кури й кіт; усі — тільки на літеру «К»; а домашні птиці— хіба не тварини?.. Латката має чорні латки, а коза у нас ніяк не називається; знову — корова, ще раз — корова; я приручив їжака. Ну й ну! Петрик Оконь, він теж кидав палаюче клоччя на Айстру; коня зловили після війни, але він здох, а Рекса хтось убив. Знову — корова; нарешті корови зникають; наприкінці — Флокс з Рексом та Айстрою, а тепер... уже від нової, мурованої школи, далекої, мовби видиво, бачене в перевернутому біноклі, біжать до неї, дрібно тупочучи ніжками, діти; перед самою Агнешкою вони, неначебто натрапивши на виступ скелі, розділяються на дві групи, обминають вчительку з обох боків живими струмками; вона ж, Агнешка, не може й поворухнутися; хтось стає перед нею навколішки; не можна впізнати його в обличчя; обличчя ж — різко викроєний овал, порожній всередині, без звичних людських рис, без очей, якась брила імли, тверда імла... світло гасне, гуркіт...