Вчителька, дочка Колумба

— Можеш іронізувати, а я хотіла б, щоб саме так було. Але поки що цього немає. Зачароване коло — це є і в мене. Ще з першого дня я повинна була кричати, бити на сполох. І що ж? Сиджу тихесенько, втішаю себе, що якось-то впораюсь. А це вже анітрохи не схоже на мужність і енергійність, на чесність і добросовісність. Отже, я теж егоїстка й боягузка. Не кричу, бо тоді довелося б звідси виїхати. А я не хочу виїжджати, я хочу бути тут.

— Розумію, школа.

— Ні. Не тільки.

Незважаючи на те, що вона заперечила досить слабко, все ж ці слова, вимовлені дзвінко й твердо, забриніли, як певне визнання й виклик. Балч не відразу відповів. Задивившися на вогник цигарки, він збирався з духом і кілька разів безмовно поворушив губами, аж поки вона почула:

— Навіть те, в чому ти себе звинувачуєш, досить нелюдське. Не по-людському пристойне чи не по-людському пишне, що, власне, одне й те ж. Ти дограєшся до найгіршого, от побачиш.

Але його очі, котрі вона бачить трохи збоку, хоч і сказав він це мало не пошепки, зовсім не грізні. Не злякалася, вся подавшись до нього, вичікує. Відчуває, що вся ота надмірна грізність слів не замикає, а відчиняє бажання вилити свою душу.

— Я розпитував про тебе у декого,— каже Балч трохи хрипкувато.— Міркував: не прибула ти сюди так собі, з власної наївності, без якоїсь провини, гріха чи грішка. Без цього не відрядили б сюди. Бо сюди засилають, як на кару. Однак не допитався. Й тепер не знаю, хто ж ти насправді і яка ти є.

— Але ж ти бачиш яка. Така, яка є. Ні ліпша, ні гірша.

— І це дуже погано, що не гірша.

— А яка б тобі користь з цього?

— Яка потрібна. Було б по-людському, звично.

— Невже ти так погано думаєш про людей?

— Мушу. Тоді в мене все вирівнюється. І сам я вирівнююсь. А так ти мені псуєш усі рахунки.

— Що ж, думай про мене, вигадуй щонайгірше.

— Я це й роблю. Безперервно,— зиркнув на неї мимоволі, з розпачливою щирістю.

— І як, допомагає? — І тінь гіркої усмішки.

— Ні, грім би його бив, не допомагає! Дівчинко, що це ти зі мною виробляєш? Якби не ти... Я ж ніколи не мав ніяких сумнівів. Свистав я на всякі абстракції. А ти мене примушуєш грати в котика-мишку. Змушуєш, щоб я вірив у щось, чого немає, що просто неможливе. Про що я взагалі не знав. А ти спокушаєш мене, нібито все те є, нібито воно можливе. Змушуєш мене переконатися в цьому. Ні, не вірю!

— Чи й справді ти думаєш так, Зеноне? Не відповідай — подумай: дійсно так?

Мовчить він — і довго мовчить.

— Ні,— заперечує сказане нарешті й продовжує не без здавленого примусу: — Я вже нічого не знаю напевне.— І вибухає: — Занапастив я себе, втратив спокій! Через тебе...

Після довгої паузи знову обзивається Агнешка, говорить повільно, мов шукає потрібної форми вислову для надто важкої думки:

— Спокій, однак, Зеноне, до тебе не вернеться. І до мене. Ті наші зачаровані кола якось, видно, сплелися між собою. Склалося так, начебто ми прагнули одержати одне від одного допомогу чи й порятунок. Тільки ніхто з нас — ні ти, ні я — не бажає поступитися.

Вона замовкає, діткнута його дивним усміхом. Не дивним, а тим, найкраще знаним, найчастішим, злим.

— Отже, гаразд, гаразд,— відказує він байдуже, нібито зненацька охоплений нетерплячкою чи втомою, намагаючись уникнути її прикрого, здивованого погляду,— Облишмо все те. Відбій, пора спочинку.

— Зеноне!

— Що? — він дивиться на неї з невинним збентеженим невіданням, немовби тільки що прокинувся зі сну.

— Ти в кожній такій розмові маєш два язики, два голоси. І щоразу я попадаюся в цю сіть.

— А хіба ми вже говорили? Про що?

— Не жартуй так. Я не люблю, коли ти стаєш таким.

— Це він, бачите, тільки такі коники викидає, фіглі.

І все...— Балч раптом передражнює звичну примовку Павлинки, котру та любить вживати, коли захищає Януарія.— Агнешко. Я за все життя не звірявся ще нікому, тобі першій. А це нелегко. Соромно мені буде потім, що отакі розвів теревені, що так ото це мені гладко йде. Захворію від сорому.

— Жалієшся.

— Так. Час минає, а ми ні про що серйозне. А Семен не повертається.

— Виходить, ти Семена чекаєш, чекав...

— А ти думала, що...— Його недобрий усміх, ще виразніший як попередні, не хоче запобігти її розчаруванню.

— Для мене все одно, Балче,— твердо говорить Агнешка.— Можливо, ми вже не скоро зустрінемося знову. Хотіла б тільки знати...

— Гаразд. Я слухаю.

— У тебе якийсь клопіт. Я в цьому певна: це просто вгадується. Який?

— Ет, такий собі.

— Отже маєш. І через мене. Розкажи.

— Минув уже. Такий собі.

— І ще, про отого Заритка. Що ти з ним зробив?

— Нічого. Він сам з собою зробив. Я йому, давно радив взятися за столярство. Але нічого, виживе. Я передав йому... привіт. Через Семена. Він зрадіє.

— Слухай.— Агнешка підводиться, стає перед Балчем.— Скажи мені, тільки щиро, бо це для мене дуже важливе, найважливіше.— Збирає сили; нелегко їй зважитися на таке питання: — Чи ти не думав, чи ти ні разу не подумав, ані на якусь мить, що це я...

— Що, що ти?

— ...писала скаргу на тебе?

Балч вибухає голосним, щирим сміхом. Встає, несамохіть простягає до неї руку.

— Обізвалася жінка, нарешті! А я вже сумнівався. Бо тільки — людина й про людину, і ні про що інше не чув я за весь час оцього відмінювання.— Не випускає Руки, яку вона подала йому, з своїх двох.— Ах, дякую тобі за турботу про мене у хаті отого скаута, чи піонера, чи як його там, молодого Кондери...

— Звідки це ти знаєш? — жахається Агнешка. Відчуває в ту ж мить, як її обличчя заливає рум’янець. А тут ще й тон його, якийсь такий собі, легковажний. Звільняє свою руку від його потиску.

— Трохи від старого, трохи в місті, а про решту сам здогадався. Але все те — дитяча забавка. Ні, Агнешко. На тебе я не подумав. Зрештою, я знаю й так, хто скаржився. Сьогодні переконаюся.

— І це тобі вдасться? Як?

— Дізнаюся в коменданта міліції. Це більш певне, аніж торгуватися з Мигдальським, дідько з ним.— Та, помітивши в її очах переляк, додає: — Комендант запросив мене на скромний парубоцький обід.

— Зважуй свої підозри, Балче. Можна помилитися, скривдити когось.

— Я не помиляюся. Ну й дурненька ти!

— Бо ти погано з нею поводишся, Зеноне, нечемно,— Агнешка навіть і не помічає, що цими словами поділяє його здогад і мимоволі когось обвинувачує.

— Якщо цікавишся, то скажу: підшукую для неї посаду. Могла б улаштуватися в Джевинці, але дуже близько. Хай би йшла якнайдалі звідси.

— Вона вже знає про це?

— У неї ще є час дізнатися. Чекай...— Балч якусь хвилю прислухається.— Ні. Це щось здалося.

— Повертайся в село, Зеноне. На святий вечір.

— До кого?

— Павлинка дуже просила.

— Там буде й Пживлоцька, й Зависляк. Не хочу.

— Я теж. Ну, то, може, підеш до Пащуків? До Пелі?

— О, вже знов обізвалася в тобі жінка. Браво, це вже вдруге. Але якщо хотіти, то тільки до тебе.

— Не запрошую, бо не маю на що.

— Ти маєш усе, що я можу хотіти, Агнешко.

— Не говори такого. Мене просто турбує. Турбує те, що ти будеш пити горілку в коменданта.

— Не обов’язково. Можу й не пити. Від тебе залежить.

— Не кажи цього. Але прошу — не пий.

— Дуже просиш?

— Дуже.

— Ти така гарна, коли клопочешся про щось, коли випрохуєш якусь дрібницю. Я не люблю, коли жінка наче передовиця в газеті...— його тепер уже тремтячий голос губиться в здавленому хрипі.— Жінка повинна бути...— і він підступив зовсім близько і пучками пальців доторкається її брів, носа, водить по контурі уст,— ...ти повинна бути такою, як...

— Без порівнянь, Балче,— і вона, охоплена поривом гнівної відрази, раптом відштовхує його.— Мене це не цікавить. Через тебе потім плачуть!

— Виходить, ще й ревнощі! Чудово! — Здивування й захоплення перетворюється на його губах у глузлизу усмішку. Балч одним розгонистим стрибком наближається до Агнешки й, притискаючи їй руки, хапає її.— Я чекав на це. Ти ж казала, що цілуєшся, з ким бажаєш. Забажай і зі мною.