Розмова трьох (збiрка)

— Перераховуй, коли це не буде надто довго, — сказав перший і запалив свою люльку, що була загасла.

— Я ненавиджу кобеняк хазяйновитого дядька, я ненавиджу туган-баранівську кооперацію,* я не навиджу хуторянські маштаби, я ненавижу УНР, що з хуторянства логічно витікає. Потім ще —вишивану сорочку, пасіку, «Просвіту» (байдуже якого коліру), письменника Гринченка, оцю українську Чарскую в матні та вишиваній сорочці, автокефальну церкву...

— Гм!.. в ненависті ми теж можемо зійтися! — сказав другий, а перший тоді встав і виголосив таку промову:

— Невідомо, що дасть нам ця зустріч. Можливо, що нас буде більше. Але зараз треба яскраво виявити себе на кілька років і організовано йти вперед, не давати завмірати тим творчим комбінаціям, які повстають у наших жвавих, живих і безконкурентних головах. Ми постоїмо біля Семафору, але мені здається, що в майбутнє таки дійсно один шлях, і всі стають у чергу біля Семафору. Ви ж знаєте добре, що ми все таки перші, і всі ті, що підуть за нами — перші. Треба висадити наш десант на цьому безнадійно-порожньому, закинутому на власне самоз'їдення березі. Треба кинути наші бумеранги, а головне — працювати й показувати, як треба працювати. Висадимо десант і підемо українськими преріями, вносити електрифікацію на хутори й перешкоджати знищувати ті індустріяльні надбання, які ми принесли в українську культуру. Невже подібними станемо до тих старих поетичних калош, що видряпавшись із сімволістичного багна, вибралися на широке революційне море і кумедно тут намагаються не захлинутися і не потопнути?..

Після патетичної і голосної промови, передихнувши трохи, сказав раптом перший:

— А чи чули ви про останню літературну подію?

— У городі бузина? — вирячив очі третій.

— Ні, у городі Харкові — нова літорганізація, — поважно промовив перший. — На установчих зборах, після промови основоположника, ідеолога і критика, коли на всі лопатки остаточно було покладено всіх ворогів, коли шляхи було до революційної літератури цілком розчищено, коли знову дим пожеж і боїв мусив розлягтися над літературними нивами, коли останню цеглину було вкладено в підмурівок соціялістичної культури і останній кілок осиковий було вбито в могилу «тих, що по той бік», тоді спинився промовець, обвів очима потомлену в пень авдиторію свою, і сказав: — «Я скінчив. Чи є в кого якісь питання?» І підвелася тоді над юрбою худенька і волохата рука, стискаючи новенький членський квиток, і хрипкенький голосок запитав: — «А чи скоро будуть видавать обмундірованіє?»

Понуро схилили голову троє.

«Чижило жить на єтом светє, господа!» — як сказав наш земляк Коля Гоголь.

— Що? — встало тверде волосся першого дибки. — Унивать?

—Ні!.. Ні!.. — поклялася решта.

Перший, заспокоївшись, продовжував:

— Пошукаємо хлопців, що з нами підуть, дехто сам пристане. Там, у Харкові десь запрезідентився Шпол, треба витягти його до Семафора. Сил наших досить, щоб розпочати рух. Треба вивести культуру з того бездарного самозадоволення, в яке вона зараз попала. Коли вже комусь треба гуртуватися, то хай собі гуртуються, але вже по принципу якости і по творчій псіхиці, а не під гаслом «український письменник». Треба знову йти до «ізмів», а не до «рідної хати, де мир і тишина».

— Де це «мир і тишина»? Співробітництво потрібно! От у ВАПЛІТЕ...* — крикнув другий.

— У ВАПЛІТЕ? О, там: did t-e-la passe, baba l`on bié, sam pan sil trés a-ge ùo prive!* — як кажуть французи.

— Ох, упрів Яловий, добре-ж таки попрів!— зітхнув третій.

— Треба виходити на широкий шлях світових творчих завдань, а не грузнути в своїй юшці — скрикнув перший. — Треба позбутися провінції, яка знову починає огортати нас своїми трухлими тротуарами й підсліпкуватими гасовими лихтарями. Инакше ми, не провінціяли, задохнемося або втечемо. Тікати нікуди, значить висажуй десант! — Полоскочимо пузо літературних самозадоволених куркулів. Хай знову блисне полум'я самовідданих конквістадорів, що йдуть до комуністичного майбутнього не за страх, а за совість!

— Так значить десант?

—Десант!!!

—Дайош!

—Дайош?

Примітки

Тексти представлені тут за виданням «Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Микола Бажан. Зустріч на перехресній станції: розмова трьох» (збірник), Київ, видавництво «Бумеранг», 1927 р.

Назву книзі дало оповідання Миколи Бажана «Зустріч на перехресній станції» з підзаголовком «Розмова трьох». Це історія зустрічі на пропахлій вугільним димом залізничній станції друзів-письменників: лідера українського футуризму Михайля Семенка та його найближчих послідовників – Ґео Шкурупія і автора оповідання. Твори цих трьох письменників і увійшли до пропонованого збірника. Обкладинку виконав один із найвидатніших представників авангарду Володимир Татлін.

В даній публікації 2017 року збережено правопис першодруку 1927 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.

Примітки додані до даної публікації 2017 року.

... якби чорт приніс будь-якого в дверях Ялового! — Яловий Михайло Омелянович (1895—1937), відомий під літературним псевдонімом Юліян Шпол, — український поет, прозаїк і драматург родом з Полтавщини. Належав до літературної організації «Гарт» і ВАПЛІТЕ (її перший президент).

Пісня трампа — Трамп (нім. tramp) — бурлака, волоцюга.

А комплект «Плужанина»?! — «Плужанин» — літературно-художній, критичний місячник. Виходив у Харкові протягом 1925-1927 років за редакцією Сергія Пилипенка, Івана Сенченка, Андрія Головка, Андрія Паніва.

Я люблю браму Заборовського й Дніпрельстан. — Брама Заборовського — пам'ятка архітектури національного значення XVIII століття, західний (з боку Золотих воріт) парадний в'їзд до резиденції київських митрополитів на території Софійського собору у Києві. Один із найяскравіших зразків українського бароко. Дніпрельстан (скорочення від Дніпровська електростанція) — так у 20-30-х роках називали ДніпроГЕС.

Нарбут? — Нарбут Георгій Іванович (1886-1920) — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв. У своїх роботах спирався на традиції українського бароко.

... ненавиджу туган-баранівську кооперацію — Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) — видатний український економіст. Перший економіст-східноєвропеєць, наукові теорії якого визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків; один із найкращих знавців кон'юнктурних економічних циклів, автор численних праць про теорію вартості, розподілу суспільного доходу, історію господарського розвитку та кооперативних основ господарської діяльності. Доктор економіки (1899).

От у ВАПЛІТЕ... — ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури — літературне об'єднання в Україні. Виникло у Харкові, існувало з січня 1926 до 28 січня 1928.