Розмова трьох (збiрка)

КРОВ ПОЛОНЯНОК

ЗАЛІЗНЯКОВА НІЧ

РОЗМОВА ТРЬОХ

Кров полонянок

Б'є космогрудий кінь копитом на припоні.

Кипить на дні подовбаних барил

Солодке молоко розпалених кобил.

Пахілля пахнуть, дикі та солоні.

Поснули вершники, що смерти не почули-б,

І нерухомо на землі лежить

Узор важкий могутніх верховіть,

Мов левня мускулястий тулуб.

До долу хиляться рясні кущі багаття

І дим струною в небозвід зіперсь.

Рвучи нитки ялозеного шмаття,

Немов квічена брость, так гнеться повна персь.

У добру вільгіть, в плідний піт

Зарошено тіла вкраїнських ясних бранок

І рот розтерзано, і проросте на ранок

В дівочих черевах їдкий могольський плід.

Ростуть роки, одвічний цвіт отав,

І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок,

Та кров стару століттями нащадок

У ґудзуватих жилах схороняв.

І любимо слова, важкі, мов чорний дим

Зловіщих ватр, що сяяли татарину,

Викохуємо кров тугу і міцно зварену,

І просторінь — безмежну царину

Вітаєм серцем круглим і простим.

Залізнякова ніч

І

До яру підійшли, і одностальні тіні

Погнулися від їхніх тіл назад.

Риплять вози, ладнаючись у ряд,

Колеса грузнуть в глей в понурому скрипінні.

Поволі родяться слова нічних нарад,

Що рознесуть їх по Вкраїні

З холодноярської святині

Козак і гречкосій, ченець і конокрад.

І котиться луна по згорнутих шляхах.

Козак і хлоп, і злодій, і манах

Учули зойк пророчих півнів третіх.

Хитнувся ґвалт зтривожених церков.

Шарпнувшись із-під ніг, нечувано зійшов

На темний степ бунтарських тіней кетяг.

II

Зшуміла полем і пройшла

Ніч гайдамацька урочиста

І инша заграва лягла

На бруки кованого міста.

Але пронизує тіла

Та сама лють, міцна і чиста.

Замість шабель рука взяла

Холодний бравнінг комуніста.

З старих і займаних шляхів,

Що загубилися в століттях,

Гряде надхненний людський гнів,

Мста неподоланих рабів,

Пригноблених повстанський звитяг.

Розмова трьох

Перехресна станція. Рівні й блискучі рейки колій ведуть подорожніх у всі кінці. Тут відбулась зустріч трьох, що їхні колії нарешті знову зійшлися на цій станції.

Там, де колія веде вперед, на грані стиків блищить зеленим вогником семафор у майбутнє. Його поставлено на межі доріг та націй; і лише хоробрі сміливці відважуються вийти за його зелений огонь, бо там починається майбутнє.

Його встановили сміливі конквістадори — піонери, як рекордний кордон для всіх подорожніх.

З того часу минуло кілька років; і масло в лямпах семафору вже майже вигоріло, але він ще жеврів зеленим вогником. Багато подорожніх дивилися на цей зелений огонь, та їхні дороги здебільшого вели назад. Конквістадори, що запалили його, роз'їхалися праворуч і ліворуч, проте огонь не погасав. Вони поїхали на розвідку, їм треба було заглибитись у сучасне, щоб у ньому знайти засоби посуватися в майбутнє.

І от сьогодні на цій перехресній станції троє з них зустрілися знов.

Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй та рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії, перший вийшов на колію, що вела вперед, і подивився на обрій, де далеко жеврів зелений огонь семафора...

Цей перший, що від нього пахло морем і далекими шляхами, які перерізують сучасність, попихкав своєю люлькою і задоволено промовив:

— Горить!..

Другий, що стояв поблизу й показував рукою в далечінь, чиє обличчя й постать нагадували задумливого мандрівника футуропрерій, з докором відповів:

— Хіба я не попереджав?..

І третій, що великими пальцями правої й лівої руки звужував собі очі, бо він був трохи близькозорий, з породи довгоголових, і що блукав по нетрях провінції, ніби не ймучи віри собі самому, — здивовано промовив:

— Ай справді горить!..

І всі троє повернулись обличчями один до одного й простягнувши руки, промовили вголос:

— Це ти, Семенко!..

— Це ти, Шкурупій!..

— Ти, Бажан!..

— Го-го-го!!

— Дай прикурити, — сказав перший, притоптуючи жовтим пальцем у люльці рудий тютюн.

Запахло пивом і тютюном, вугіллям паровозних топок і уборною.

Так пахне комунікація на багатьох станціях нашої країни, що до їхніх перонів мовчазні дядьки, погейкуючи на волів, підвозять збіжжя важке своє й хрумтливий цукор, побоюючись безпритульних та міліціонера.

— На багатьох залізничних коліях стоять семафори. Але хто їх ставить на тупиках? — запитав тоді третій.

Коли б в цей мент до них підійшов один із тих, що так люблять зайцями їздити на потягах нашої літератури, економлячи гроші на підручники версифікації та не жалкуючи їх на пляшку горілки для голови сільського Комнезаму, щоб узяти собі посвідку про безпечне соціяльне походження, де-б на запитання: «хто ваші батьки?» — не стояла відповідь: «попівський син», — так от цей «заєць з ідеологічних міркувань» підсунув би:

— Ваш семафор — вказівка на коротший шлях до найближчого кафе.

Та цього не сталося. І третій продовжував:

— Правда, в тих формулах, що за допомогою їх ми роки тому намагалися прокласти нову залізницю в майбутнє, було алгебри й логаритмів не менше, ніж у розрахунках інженіра-будівника, але що з того? Найстаранніші й найпильніші бажання довести, ніби 2×2=5; не завжди бувають виправдані.

— Ти став больно розумний, — сказав перший, пихкаючи люлькою й дбайливо псуючи українську мову, — це од тих нерозумних тинів, які ти перелазив за час нашої розлуки. Цей розум дала тобі відсталість, яка оточує нашу оазу, і куди ви, — він звернувся до другого, що задивився на жовтий дим на а, шклянками пива, мріючи про веселих дівчат і примхливі рими, — куди ви обоє після вашої зради повтікали. Це — на користь, бо можна й підождати, не все за раз, і коли-б ми не зустрілись, то все одно зустріч нашої ідеї, нашо-культурної формації відбулася б в цій же кількості, хоч і з другими прізвищами.

— Можна й підождати? Гм, чи не значить це бува, що папір, де на одній сторінці було виведено чіткі, мов гільотіна, формули смерти мистецтва, треба перевернути, а на другому боці його написати вірш про міську панель і любов на міській панелі? Ти робиш і робив так, але ти не хочеш признатися...

— Хто його примусить признатися? — промовив другий. —Патентовані слідчі в літературі, що мають мандат на це (від кого? ) і горду назву «критики», не змогли притиснути його до стінки. Ох! Я люблю критиків, як алігатор любить пташинку, що колупається в його зубах...

— Хо! — чи здивувався чи підтвердив перший.

— Так, — сказав третій, — наші критики нагадують мені дядюшок з села, що по обіді голосно гикнуть і промовлять до своєї огрядної жінки — «оце мені подобається, а оце не подобається». Між иншим, — їхні шлунки зовсім не перетравлюють нерозжованої їжи. В них є щось від дегенерата й щось від бугая. Цікава помісь!