Вчителька, дочка Колумба

— Ти щось розбештався, Тотеку,— говорить учителька досить поважно й додає ще суворіше: — Багато дозволяєш собі.

Однак уже й жалкує, що сказала таке, бо ж брови хлопця над зненацька сполоханими очима на якусь мить здригнулися; отож хутко, ще до того, як обличчя, вже порожевіле від сорому й прикрості, стане нещасним, Агнешка посміхається і, начебто сам Петрик Оконь, спритно дає йому легкого щигля по вусі.

— Натягни шапку, бо змерзнеш. Ех, ти! Не розумієш жартів.

І хлопець потроху відтанув. Важкий вік!

— Та я не хотів з вами так... по-панібратському, справді,— бурмоче з жалем, винувато,— тільки так...

— Та кинь ти це,— перебиває його Агнешка.— Тепер же канікули. Свят-вечір.

— А й справді. Бачите, пані...— і хлопець, все ще збентежений, ширше розстібає куртку й витягає з-під неї, як видно тепер, досить гарний букет, котрим, до речі, кольнув її в шию під час отого вітання: пучок глоду та ялівцю, червоного й гранатового, перев’язаний білою стрічечкою й прикрашений ще й Кількома сріблястими новорічними кульками.— Я йду на цвинтар. А ви вже були там?

— Ще ні,— признається Агнешка, мимоволі червоніючи.

— Це зовсім близько, над цією ж дорогою. Тільки звідси не видно, бо за деревами й за пагорбком.

— Ти мене туди проведеш?

— А чому ж ні. Я вже давно збирався вам показати...

— Я знаю,— дивлячись на отой букет, здогадується Агнешка.— Ти несеш його батькові.

— Так. Я хотів, але...

— Підемо вдвох.

— Я туди, власне, йшов...— Тотек нібито не дочув.— Я кожного свят-вечора так. Але тільки ви не сердьтеся на мене, я мушу бути сам.

— Розумію, розумію. Це ти на мене не сердься.

— Тепер-то я вас і так не повів би туди. Там він.

— Хто?

Ет, не треба було питати. Хлопець позиркує на неї недовірливо, розуміюче і, напевне, здогадується, що вона вдає, ніби не знає, про кого йдеться. І під докором його споважнілих очей її обличчя змінюється, червоніє.

— Самі знаєте. Чули ж, як стріляв. Герой!

— Тотеку! — перебиває його суворо.— Ти ж говориш про старшого.

— Це правда,— погоджується він.— Найгірше, що він справді герой. Так-так. Герой!

— Звідки ти знаєш?

— Всі знають. Спитайте — кожний розкаже. Я думаю, що якби не це...

— Що герой?

— Так... то і моя мама інакше б... Пробачте, я щось не те сказав...

— Ну, то й кажи. Сідай.

Агнешка кидає на сніг звій шнура, сідає долі сама й, розстеливши полу плаща, запрошує хлопця сісти поруч.

— Дякую, я краще так.— Після миті вагання сковтнув, прицмокнувши, слину.— Чому у вас,— бере розгін розпачливим, ламким фальцетом,— немає чоловіка?

— О, Тотеку, про що це ти? Ще ж маю час.

— І граєтеся, граєтеся цим шнуром. Як і він.

— А тобі це не подобається?

Хлопець не відповів на це запитання, бо захопився іншою, важливішою проблемою.

— Ще й той Заритко з Джевинки. Негідник. Він теж у вас був. Чого йому треба?

— Нічого, так собі завітав. Я його швидко випровадила.

— У вас побував, а потім прийшов до нас, до мами. І ще кілька разів приходив, і завжди увечері, завжди поночі.

— А що мені до цього?

— Я вам розказую, бо зазнав страху. Він перед мамою дуже нахвалявся.

— Чим це?

— Не варто й казати. Ви ж його не хотіли б, правда?

— Ну й вигадки! — Агнешку аж пересмикнуло.

І все ж не може вона урвати цієї розмови, дивної й недоречної, котра, одначе, воднораз і розважає, і сердить, і огортає ще не виразною тривогою.

— Отож-бо! — втішається Тотек,— Мама його теж не хоче. Бо він п’яниця й злодюга. Ми його давно знаємо. А тепер його вигнали з якоїсь там артілі.

— Коли? — Агнешка зненацька насторожується.

— Певне не знаю. Недавно. Аж плакав у нас. А мама... Мама його втішала, щось так — не зрозумів я, правда, всього,— що він нібито викрутиться, коли інші завинили більше ніж він.

— Чому ти це розказуєш мені? — після довгої паузи зміненим безбарвним голосом озивається Агнешка. Проте хлопець зрозумів цей докір як запитання.

— А хіба я знаю? — замислюється він, на мить заплющуючи очі, щоб не дивитися на неї й менше соромитися своїх слів.— Не знаю. Коли я чую всяке таке, то тільки й думаю, для вас добре це чи погано. І як увечері ляжу в постіль, то подумки про все те розповідаю вам. Чогось ніби завжди боюся за вас.

— Ти, Тотеку, книжок начитався більше ніж треба,— поблажливо вичитує його Агнешка, водночас відчуваючи, що їй зраджує й посмішка, й голос.

— Ні, не тому. Вам у нас погано.

— І зовсім ні.

— Ви ж сама, одна-самісінька, без батьків. Чому?

Агнешка смутніє і несамохіть стишує голос мало не до шепоту:

— Гітлерівці замордували моїх рідних. Тільки менший брат уцілів, він ховався в льоху, а це було взимку... Та не вижив і він.

— А ви?

— Мене вдома не було. За день перед цим побігла з одними паперами до іншого села.

— То ви теж із села? Такого, як і це?

— Може, трохи кращого. Але нема його вже, того села. Спалили саме тоді. Та годі про це, Тотеку.

— Пробачте.

— А ти не турбуйся про мене. Вчися собі, читай, грайся з дітьми, з Улею...

— Уля поїхала на свята. У неї в Бялосолі, коло тих святих джерел, живе якась тітка. Тепер Уля вже не боїться виходити на люди,— додає хлопець трохи розчаровано.

— У Зависляків же чимало дітей.

— Я б краще сидів один, у Кімнаті, але ж холодно.

— Не ходи ти до тих руїн! — накидається на хлопця Агнешка.— Ті ж мури ледве тримаються. Запам’ятай! Війт суворо заборонив!

— А ви й поскаржилися? — в бистрому пильному позирку його очей замиготів докір.

— Він взагалі заборонив. Ну й підозріливий же ти! — сердиться Агнешка.— Ходімо вже.

Вона підводиться, зашморгує шнуром товстіші кінці ялинок. Марно прождала вона тут, якимось шахраюватим способом аж надто затягнувши недитячу розмову. У цьому є щось неприємне й негарне. І тепер, не дивлячись на хлопця, Агнешка простує вперед, виходить на дорогу. Волочить знайдені ялинки, зла і на себе за втрачені надії, й на Тотека, надто вже догадливого й допитливого, котрий ніби читав її думки.

— На цвинтарі його вже, мабуть, нема.

— Може, й нема,— погоджується Агнешка безбарвним голосом.

— Тоді дайте мені цей шнур. Я потягну.

— Ні, не турбуйся про мене. Не люблю.

Якийсь час тільки сніг поскрипує й шурхотить у них під чобітьми, під ялинками.

— Я віддам вам «Володийовського»,— озивається Тотек і трохи стишує ходу, щоб делікатно виказати свою образу. Але враження про книжку натомість перекреслює його задум,— А знаєте, що мені найбільш сподобалося? Кінець. Я б теж отак... Я оце думаю й думаю, навіть спати не можу. Хай би все те, нарешті, дідько взяв. У них, в тому Клубі, багато всяких боєприпасів, дуже багато. Але мені вони не потрібні.

Агнешка враз зупиняється, різко обертається до хлопця:

— Про що це ти знов?

— Про гуральню, звісно. Я вже не дитина.

Тепер в Агнешці наростає справжній гнів.

— Дуже вже тебе все обходить,— говорить суворо.— Залиш трохи й дорослим.

Але Тотек не кориться й відразу ж з якоюсь розпачливою зухвалістю відказує:

— Дійсно. Але для кого? Вам же я вже розповідав, показував — і що? Нічого.

— Нестерпний ти, недобрий. Видно, колись я жалкуватиму, що стільки тобі дозволяю.— Та гнів, як швидко спалахнув, так швидко й згас, придавлений гнітючим почуттям власної вини. Цей хлопчак має рацію й слушно звинувачує її. Вона ж іще анічогісінько не зробила, не спромоглася на жоден рішучий крок. На що чекає? Чому? І вже лагідно, вмовляюче, додає: — Потерпи ще трохи, Тотеку!

— Гаразд,— по короткому роздумі погоджується хлопець.— Нехай-но тільки потеплішає. Ми зробимо це вдвох, я і ви. Ви мені вірите? — говорить він задихано, дріботячи за нею трохи ззаду й раз у раз відстрибуючи вбік від ялинок, що все швидше й швидше бігли по снігу.— Володийовський теж був малий, але... Та я вам скажу тепер усе. Мені вже все одно. Можу й не йти до школи. Якби я був старшим, то я б з вами...