Вчителька, дочка Колумба
Вчителька, дочка Колумба читать книгу онлайн
В романі розповідається про те, як по-справжньому дорослого стає юна сільська вчителька Агнешка. Дія відбувається невдовзі після другої світової війни в маленькому селі, де життя ще не ввійшло в колію після страхів фашистської окупації. Тут Агнешка починає свою нелегку працю по вихованню молодого покоління.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Януарій, Пащук і коваль вертають з сіней. Вираз облич якийсь непевний, хода трохи розгойдана. І вже навіть не сідають на свої місця, а вмощуються на ближчих, бо якраз троє рибалок-приятелів виходять. Певне, на свіже повітря, до дровітні, нічого дивного. А де ж це дівся Семен? Треба ж поколисати Гельцю, бо прокинеться; добре й так, що до цих пір спить. Біля неї Пащучка, вишиване покривальце підіймає з коляски, на обидва боки перекидає, дивується.
— Гляньте-но, люди, яке гарне.
— Від куми,— повідомляє Павлинка радо.
— Певно, фабричне? — здогадується Коздроньова.
— Ні. Я сама вишила. Хочете, й вас навчу.
— Пані, золотко моє! — обіймає її Павлинка.
Кум Лопень стовбурчить вуса, супиться.
— Ми всі тут побабіємо коло вас!
Вчасно з’являється Семен, подає Агнешці пляшку. Чоловіки відразу ж заворушилися.
— Віват, кумо!
— Віват, Семене!
— Оженися, Семене, бо дуже ти добрий!
— Дітей любиш...
І справді Семен знову сідає до Гельці, поки Павлинка вносить чарки.
— Я помітила,— заговорила Агнешка, передаючи пляшку Завислякові,— що такі хрестини не по вас. Я це розумію. Не одразу ж Краків збудували. Отож, будьте ласкаві, пригощайтеся вином. У твої руки, Павлинко! У ваші руки, куме!
Але й тепер щось зашкребло в горлі й голос це той, бо помітила, що запал присутніх пригаснув. Жінки чогось зволікають, чоловіки дуже вже якісь поважні, мовчки підставляють чарки Завислякові. Нарешті всі підводяться з місць, знесмілені й непевні. Агнешка підносить свою чарку, наповнену до половини.
— Я хотіла б, мої дорогі, від щирого серця хотіла б...
Її мову раптом перебиває буйний гармидер, що вривається до кімнати з кухні. Загальний крик змішується з гуркотом перекинутих стільців і дзенькотом скла. До кімнати вбігає Елька й ще з порога кричить:
— Мамо, б’ються!
— Матінко божа!
Павлинка спішить до кухні, за нею Агнешка. Побачивши їх, розперезана компанія трохи вгамовується. Мундек Варденьга і ще якийсь молодик, відтягнуті дорослими в різні боки, збирають черепки розбитих тарілок. Кілька рибалок хапають зі столу пляшки й склянки, незграбно ховаючи їх десь під стіл. Але й те, що залишилось, свідчить, що випили тут немало й не в останню хвилину. Варденьга причісує розкошлану чуприну. І тут клопітливу мовчанку порушує — хто ж це? — Коздронь! Значить, з’явився й він і саме цей стіл вибрав. Тепер виспівує півнячим дискантом:
— Що, боїтеся? Панські видумки! Лю’, тут самогон!
І перший хапає пляшку й заспівує:
— Пияк має, пияк п’є, пияк п’є...
— Пиякові бог дає, бог дає,— підхоплює оглушливим хором уся компанія. І сусідня кімната вже гримить тріумфальним, на повні груди чоловічим співом. В кухні під столом поблискують все нові й нові пляшки. З кімнати в сінешні двері гукає коваль:
— Йдіть сюди, хлопці! Вже можна!
— За наше парубоцьке!
— Тільки ти, Семене, винцем...
Вибухає оглушливий регіт.
Юр із. Кондерівною пробиваються до дверей, шукають поглядом Павлинку. Та Павлинка у кутку, заспокоює малих — і попрощатися ніколи.
Агнешка вже на подвір’ї наздогнала їх.
— Дякую тобі, Юре, за все. Збильчевським подякуй теж.
— Нема за що.
Нашвидку прощається з ними, не затримує, бо розуміє їх поспіх. Повертає назад. У найдальшому кутку сіней помічає тісний гурт чоловіків, що пригощаються горілкою просто з пляшок. У кухні п’яний гармидер. Треба допомогти Павлинці дати раду з дітьми. Порозумілися швидко і, пробиваючись крізь метушливий гамір, виводять до Агнещиної кімнатки Мар’янека й Яська, Томека й Елю. Тільки Кася-бруднуля вперлася й не хоче йти від мами. І нічого не можна було зробити. Агнешка залишає Касю з Павлинкою, а сама, ледве стримуючись, тікає з кухні. Вже добігає до своїх дверей і раптом під східцями на горище помічає дрібну, скулену постать.
— Улю! Що це ти?
Налякана Уля не відповідає.
— Ходи зі мною! — І витягує її за руку із закамарка.
А в Агнещиній кімнаті хазяйнують Павлинчині діти.
Збилися коло столу, з подивом розглядають суденце.
— Боженьки! Яке ж гарненьке! — вихоплюється в Улі захоплений вигук.
— Підходь ближче, подивись.
— А що то? — питає Ясько, схвильований першими гостинами в учительки.
— Корабель,— інформує його Мар’янек зверхньо, бо ж був тут уже, бачив.
— «Ко... Ко... лумб»,— намагається прочитати напис на борту Ясько.— Що це означає?
— Була така велика людина.
— Велика...— побожно шепче Уля.— Хіба святий.
— Завтра я вам розповім про нього в школі. Приходь і ти, Улю.
Стук у бічні двері перебиває розмову.
На порозі виростає Тотек.
— Я все чув, пані. Я все знаю, що робиться.
— Гаразд. Заходь і ти.
— Не можу. Я мушу терти картоплю на компреси.
А її так багато.
— На які компреси?
— Для мами.
— А де мама?
— Кудись пішла. Мені це страшенно набридло.
— А ти знаєш, що зроби? — вирішує Агнешка.— Запроси до себе все оце товариство. Елька допоможе тобі терти картоплю, а решта нехай поводиться чемно, бо й мені ще треба трохи попрацювати.
— Але ви зоставите нам кораблика,— торгується Томек, а Мар’янек його підтримує:
— Залишіть, пані, його Фонфеликові.
— Гаразд, хай буде так. Тільки не зіпсуйте.
— Я вже їх допильную,— запевняє по-дорослому Еля.
— А я Залишуся з вами,— тихо вимовляє Уля й дивиться благально.
— Так, Улю, зостанешся зі мною,— погоджується Агнешка з якимось блиском в очах.
Незабаром у кімнаті залишилося їх двоє.
— Сідай, Улю,— заговорила вона лагідно.— І розказуй, що з тобою.
Уля глибоко вдихнула повітря.
— Я втікала від бабці. Не могла я йти на ті хрестини, то пішла до Тотека. Ну, і спіткала пані Пживлоцьку. А пані Пживлоцька сказала, щоб я...— на мить дівчатко замовка,— щоб я не приходила, бо...
Замовкає і похиляє голову.
— Але до школи ти завтра прийдеш же, правда?
— Не пускає мене бабця до школи.
— Я з бабусею поговорю, щоб вона тобі не забороняла.
— Не допоможе.— І по паузі: — З мене діти сміються...
— Не будуть сміятися, от побачиш.
Підводить її голівку, дивиться дівчинці просто в очі.
— А знаєш, Улю, ти така гарна, вродлива! — І Агнешка обережно розв’язує й здіймає хустину.— Оце тільки псує твій вигляд. Може, обстригти тебе? Добре? Ти не бійся. Через два-три місяці у тебе виросте гарне, здорове волосся.
— Бабця кажуть, що не можна. Що як обстригти, то людина помре.
— Неправда, Улю! Присягаю тобі, що неправда. Глянь мені в очі. Я не обманюю. Віриш мені?
Уля дивиться на неї поважно, проникливо. Тоді хитає головою.
— Ну, усміхнися ж, Улю! Ту будеш такою ж, як і всі діти. Ніхто з тебе не насміхатиметься, ніхто не буде дражнити. І виростеш гарною дівчиною. Ну, то як? Згода?
— А не болітиме?
— Ні. Боліти не буде. Ну то кажи.
— Гаразд.
І аж тепер Агнешка вжахнулася свого рішення. І не тільки тому, що, власне, не знає й сама, як зарадити Улиному нещастю, що не має потрібних ліків, мазі, які стали б тут у пригоді. Вона мусить ще й перемогти, й приховати відразу. І не принизитись залякуванням чи милосердям. І не виказати своєї невпевненості та безпорадності. Отож розповідає, яка Уля стане через півроку, рік, два і як то буде в Хробричках, коли збудують нову школу, коли висушать болота, а люди візьмуться за розум, забудуть про пиятику, бійки й забобони, а над озером виростуть різнокольорові будиночки для туристів; а дівчата, такі, скажімо, як Уля, щонеділі або й у будень ходитимуть в кіно. Оповідає все це, як казку, співучим і монотонним голосом, подібним до того, яким колись присипляла Кшися. І Уля слухає її слова, наче казочку, тільки не таку, як ті, страшні, котрі розповідає бабця і від яких часто нападає страх і плач. Поплакати трохи їй і тепер хочеться, але не від такого, а від зовсім іншого страху.
Це, здається, називається роздвоєнням уваги, думає Агнешка якось мимоволі, бо водночас вікно заслонює зеленою ковдрою — чому це я її ще й досі не повернула? — розстеляє на підлозі простирадло, та ще й перебирає все, що є у несесері. Гаразд, спробуємо, спробуємо, є тут ацетон для нігтів, трохи перекису, трохи саліцилу. А головне — вода й мило. Ах, як добре, що вона прихопила і цей старенький, спрацьований примус! У сінях покрикують гості Зависляків, а от і голос самого Зависляка, сп’янілий і здичавілий: «Гей, дівко Пживлоцька! Дівко!» І заспокоюючий голос Павлинки; «Бійся бога, Януарію!» На щастя, у Тотека теж галас і грає радіо. Агнешка замикає обоє дверей на ключ, на засув і ще й свій приймач настроює на ту ж, що і в Тотека, хвилю. І тепер уже закінчує оповідь про Улю й Хробрички. Ножиці! Малуваті. Хай їх Уля поки що не бачить.