-->

Щедрий вечiр

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Щедрий вечiр, Стельмах Михайло Афанасьевич-- . Жанр: Советская классическая проза / Детская проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Щедрий вечiр
Название: Щедрий вечiр
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 310
Читать онлайн

Щедрий вечiр читать книгу онлайн

Щедрий вечiр - читать бесплатно онлайн , автор Стельмах Михайло Афанасьевич

Повість Михайла Стельмаха "Щедрий вечір" ? один з найоптимістичніших та життєстверджуючих творів письменника. У ній автор розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни. 

Життя України в двадцяті роки було непростим, скрути зазнавали дорослі й діти. Але дитяча пам'ять головного героя всотує тільки найяскравіші, найщасливіші епізоди життя. Як каже Стельмах від імені Михайлика: "...і хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, у цім світі, де є зорі, і тихі вогники, і щедрі вечори..."

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.

Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:

― Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!

― І багато її? ― завмираю од радості.

― В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!

― Оце п'єса! ― тішуся я.

А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ― такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ― він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:

― А стрілянина є в них?

― Є, і навіть багато!

― Оце й добре, ― схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...

Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ― сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

― Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ― несе йому посмішку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:

― Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.

Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?

― Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ― прядучи пряжу, допитується мати.

― Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ― тато знову зиркнув на мене. ― Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!

Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

― І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

― Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

― Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

― Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ― посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

― Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ― кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.

Мати враз накрила батька мокрим рядном:

― Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.

― Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.

― Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ― забринів надією мій голос.

― Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ― приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ― Пустиш нас із мамою в тіятри?

― Ой таточку!.. ― Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.

― То чого ж так застидався? ― знову смикає тато мене за чуба. ― Може, й справді з нас щось буде?

А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

― О, і ви знаєте, ― скривився я.

― Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?

Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:

― Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?

― Як це ― роздобути? ― недовірливо косує на нього батько. ― У воді чи в крамниці?

― На дурничку! У воді з-під криги.

― Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ― підсміюється тато.

― Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ― на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

― Скільки ж береш із собою мішків?

― Чотири і торбу про запас, ― не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

― Чого ж так мало?

― Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ― на сани вкинемо, ― навіть не посміхнеться дядько Микола. ― То поїдемо, Панасе?

― Можна й поїхати, ― погодився тато. ― Готуй, жінко, мішки!

― І на рибу, і на в'юни, ― додає дядько Микола. ― Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

"Що там у тебе?"

"Ой, подивись на долівку, ― аж тіпається вона, ― хтось вужів повну хату напустив!"

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ― чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

― Тату, візьміть і мене в Щедрову! ― прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.

― Обійдемось без тебе, ― відмахнувся тато рукою.

― Візьміть, таточку.

― Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

― А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

― Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

― Хай привчається до всякого ділечка.

― Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ― гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, ― босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

― А хто там?! ― гукаю баском.

― Це я, Михайлику, ― чую знайомий голос. ― Пустиш до хати?

― Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ― Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

― От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ― весело вітає гостя дядько Микола.

― Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ― сміється дядько Себастіян.

― То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

― Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

― А як же без приросту обійтись? ― шельмувато дивується дядько Микола, ― На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название